Неосяжне поле в червоних маках. Таких насичено червоних, аж багряних. Вона лежить в траві. Сонячні промінчики потрапляють їй в очі і вона раз за разом скидає волосся на обличчя, щоб прикритися від них.
Десь вдалині почувся гудок далекого потягу…
Вона підняла голову. Вдома. Певно задрімала. В очі било таке яскраве світло настільної лампи, а рука стискала дешевий романчик в яскравій обкладинці, один з таких, що допомагають згаяти час.
Напевно Київ - Франківськ подумала вона. Дарма, що це міг бути один із сотні потягів, які їздять по всій Україні і перевозили цілі штабелі людей з одного місця в інше.
Вона була впевнена, що то був той самий потяг. Той єдиний якого вона так очікувала.
Глянула на годинник. Пів на третю ночі. Ще рано для «її» потяга. Але то був той самий гудок. Вона б його не переплутала.
Напевне серце передало їй цей звук через сотні кілометрів. Її серце зараз було в того хто їхав «тим» потягом.
Четверта година ранку.
Заварила чаю.
Смачно пахне.
Пар від напою піднімався так гарно і навіть апетитно, що вона не втрималась і зробила ковток.
…розбита чашка на підлозі та обпечена губа.
За 10 кілометрів від Львову, по шосе мчались машини. Великі машини з гарними блимавками, які так люблять дітлахи. Діти мріють стати такими як люди в цих машинах. Хоробрими та відчайдушними. Рятувати життя інших.
Але діти не знають, що бачать ці браві хлопці коли приїздять на місце. На місце праішествія, як його називають в екстреному випуску теленовин на одному майже й не попсовому телеканалі.
Цього не варто бачити дітям. Та й дорослим. Але хоробрі хлопці біжать на це місце, ні не трагедії, як можна подумати, не жахливої трагедії, а всього на всього, на місце проішествія.
Купа металобрухту, яку згодом переплавлять і тіла…безліч тіл там, де потяг «Київ-Івано-Франківськ» зійшов із рельс…
Браві хлопці бігають і шукають когось живого. Когось, в кому ще є та іскорка. Яку можна буде роздути, щоб хоч в одну сім*ю повернувся чи то брат, чи мама, чи дитина.
Браві хлопці бігають та шукають…
Не знаходять.
А вона вже стоїть на вокзалі і чекає на «свій» потяг. Який має прибути тільки за дві години, але це не важливо!
Що таке дві години в порівнянні з тими двома днями, що вони проведуть разом!
Світало.
Кожен рік в цей день, о цій самій годині вона буде приходити на вокзал і чекати…чекати на «свій» потяг.
Так буде продовжуватись кілька років, доки одного дня, вона не потрапить під колеса автомобіля. Водій навіть не помітить, задумливу фігуру і коли вже вибіжить, з мокрим від раптово виступивши сліз обличчям, то побачить тендітну дівчину зі скувойдженим волоссям, що лежатиме на бруківці та посміхатиметься…
… - Я йду до тебе, коханий, йду!
