Може зорі – то люди, що ще ненароджені, які ще не усвідомлюють себе, дивляться на нас із далеких далей? Вони такі далекі від нас, але і настільки близькі…
А може те безмежжя морських камінчиків, що ніби виблискують у спекотну, серпневу ніч, коли місяць кидає свої блики, а вода неймовірно прозора, то насправді наші дитячі мрії? Інколи можемо їх побачити, коли вода стає зовсім прозорою, а ми…а ми стоїмо на виступі з коханою людиною і дивимось вниз на них. Ми бачимо дуже багато з них, але скільки їх там, далі, під тяжкістю води? Може там ті мрії, які ми похоронили чи забули, зневірились і викинули туди, вниз, щоб вони лежали в пітьмі під товщею води і намагались побачити проблиски світла?
А ще, так може бути, коли ми зрозуміємо, що руйнуємо все що можемо, нам захочеться зупинитися і закричати. Розпачливо та гучно. Так, щоб чув цілий світ. І наші голоси, наші розпачливі крики з*єднаються в один могутній потік, який змиє все зло, всю погань та гниль, що ми лишали за собою тисячоліттями і знову зійде сонце, справжнє сонце якого ми вже не помічаємо. Яке принесе мир та спокій…
Можливо…Все це теорії, які з*являються та зникають мільярдами кожної хвилини, кожної миті в головах всих людей.
Безнадійні теорії…вік лежати їм в глибинах нашої свідомості і плекати надію на втілення…
