Я спорудив Братові нірку з рукава товстого вовняного пальта в дрібненьку навскісну смужку, але нірка йому не сподобалась. Пальто вологе, як і все навколо. Важкі краплини падають і падають зі стелі, зволожуючи ганчір’я, а потім знову здіймаються догори щільним задушливим опаром.
Мені важко дихати. Часами я просто задихаюсь і тоді, відсунувши вбік манаття, лягаю просто на цементовану підлогу, там повітря, здається, трохи свіжіше. Я кашляю. Щось клекотить і булькоче в грудях, розриваючи їх нестерпними шпичаками, і я знову й знову заходжуся надсадним кашлем. Я кашляю, відвернувшись до стіни. Я не хочу, щоб моя кров’яниста слина потрапила на Брата. Я не хочу, щоб він захворів.
Коли нам опускають їжу (огидною білою наче висотана жила шворкою хтось опускає нам їжу), то спершу їсть Брат, а вже тоді я. Аби він не заразився. Я не хочу його втратити. Він же мій Брат! Буває, нам опускають воду. І я теж напуваю спершу Брата, я наливаю йому в кришечку від пляшки, і лиш опісля п’ю сам.
Сирої нірки в рукаві Брат не вподобав і тому я тримаю його в кишені. Там тепло й затишно. Він там спить. І я відчуваю його тепло крізь тканину. Це так приємно – відчувати чиєсь тепло! Коли Брат спить, я намагаюсь не ворушитися. Буває, в мене клякне рука й увесь бік, але я терплю, я не хочу його турбувати. А коли в нас горить світло – я його розчісую. Нігтями. В мене довгі нігті. І це йому подобається.
Брат. Раніше я ніколи не мав брата. Я навіть уявити собі не міг, яке то щастя – мати рідну душу, маленьку любу істоту, гладеньку й тепленьку; істоту, з якою можна побалакати, якій можна відкрити найпотаємніше. І вона ніколи тебе не переб’є, не спинить, не скаже, що їй набридло, не скаже, щоб ти відчепився й припинив скиглити. І ніколи не бовкне, що ти виглядаєш смішним (навіть не подумає!), а чи жалюгідним. Справжній Брат – він завжди вислухає, завжди зрозуміє і співчутливо зашиється носиком у твою долоню.
Колись я вбив кошеня. Крихітне кошеня з величезними невидючими очима. Воно було завбільшки, як ти. Пробач мені, Брате! Я винен. Я мерзотник. Я нелюд. Нащо я його вбив, нащо? Нема мені прощення. Хіба ти мене простиш. Тільки ти, брате, можеш мене простити, тільки ти! Бачиш, я плачу? Бач? Прости мене!
Я вже не той. Я інший. Я не такий. Ти мій Брат, отже ж і я твій брат. Ми двоє братів. Двоє маленьких сіреньких братів, котрі зігрівають одне одного в цій смердючій вологій норі, яку ми вишкрябали для себе кігтиками та в якій живемо. І немає більше нічого! Ніде й нічого! А нам нічого й не треба! Нам і тут хороше! Нам добре вдвох! Справжній Брат – от що потрібно для щастя, хіба ні? Справжній брат!
А за кошеня вибач. Я добре його пам’ятаю, те звіря. Воно сиділо внизу, в якійсь ямі (чи норі), дивилося на мене і не нявкало. А я кидав на нього камінці. Я його швидко вбив, я добре вмію кидати камінці. А раптом у нашу нору хтось почне кидати камінці? Не бійся, Брате. Я тебе сховаю. Я затулю тебе собою. Я не дозволю тобі загинути. Досить уже, що загинуло те кошеня. А тобі я загинути не дам!
6
Він відкоркував пляшку й присів на ґанок. Звернув увагу, як непомітно призвичаївся останнім часом до пива. Горілки не любив і не пив ніколи, а от пиво...
Сидів, пив холодний липкий до пальців напій і дивився на купу піску, що незвичною дюною біліла за воротами. Це виявилося зовсім нескладно. Він просто вийшов на асфальтівку й зупинив першого ж, який трапився, самоскида: „Треба піску. – Нема проблем, – відповів водій і назвав ціну. – Немає проблем! – відказав він у відповідь. І вже за годину великий і незграбний на вузенькій вуличці КамАЗ висипав біля його воріт купу чистого, мов перемитого, річкового піску. – Будуватись надумали? – поцікавився сусід навпроти, давній шанувальник оковитої. – Знадобиться допомога – кличте!” Він кивнув.
Отже все вирішено. І навіть зроблено перший крок. А перший крок завжди найважчий. Далі піде легше. Принаймні, він сподівався. А слід було щось вирішувати, зважуватись. Адже відтоді минув цілий рік. І цілий рік він чекав. Чекав, що з’явиться відчуття втіхи й задоволення, відчуття тріумфу. Та воно не з’являлося. Здійснилась його багаторічна мрія, мрія виплакана чорними безутішними ночами, вигризена з твердої, зкемляної в клубок подушки, вистогнена тяжким вовчим стогоном посеред порожньої вовчої хати, а задоволення не було. Було тільки бридке відчуття порожнечі. Порожнечі й байдужості. До всього. Він сподівався, він прагнув, він хотів його відчути; як винагороду, як вияв вищої справедливості – втіху й тріумф переможця, але хіба є в житті справедливість? І він нічого не відчував. Лише байдужість. І втому. І порожнечу.
Навколо вирувало життя. Без нього. А він же мав зараз усі можливості, аби влитися в нього, ні – увірватись потужним струменем у самісінький його вир! Почати все з нуля. Настирливо, енергійно. З молодим завзяттям. Він же ще зовсім молодий! Він не знав, як це виглядатиме насправді. Він уявлення не мав, що саме робитиме, але відчував, що доріс до змін, що настав час перекреслити минуле, забути його назавжди, вирвати з корінням, з кров’ю. І – з чистого аркуша! Виїхати звідси, аби ніщо не нагадувало... От лише залагодити деякі справи. Звільнитися з роботи, продати хату (він уже й об’яву дав у газету), ну й пісок. Піщана дюна незвично біліла за воротами. Треба її переносити. Туди. Досить уже жахів. Досить мазохістського самокатування. Насолода від цього не приходить, він знає. Він чекав її цілий рік. Досить...
Жбурнув порожню пляшку в бур’ян і відчинив хатні двері. Не роззуваючись, пройшов до кухні, де вдарило йому в ніс чадом давно не митого посуду й чогось пригорілого, він не пам’ятав чого, на темній засмальцьованій газплиті. „Якось треба поприбирати, – подумав мляво, – раптом прийдуть покупці...” Брудну каструлю відсунув убік і дістав з буфета іншу, не вельми чистішу. Час було готувати щось на вечерю. Він налив у каструлю води з колись білого емальованого відра й запалив газ. Поки грілась вода, начистив картоплі і, відкинувшись на стільчику, байдужо роззирнувся навколо.
Був час, коли все тут сяяло чистотою. Виблискували білими, з квіточками, боками великі й маленькі каструльки, холодно відсвічував нержавійкою череватий чайник (куди він, до речі, подівся?), акуратно стояли на поличці перевернуті догори дном філіжанки та склянки, тьмяно віддзеркалювала світло незаймано-чиста поверхня столу. І поміж усієї цієї чистоти господарювала теж чистенька й теж сяюча Світланка. Завжди акуратна, доглянута, в симпатичному квітчастому фартушку. Його радість, його сяйво і його життя.
Ну чому, чому все це зруйнувалося! Хіба мало він страждав? Хіба мало плакав, заховавшись, аби ніхто не побачив, у глухому закапелку за сараєм? Хіба мало знущалися й глузували з нього однолітки? Хіба не вимучив він собі крихітної дещиці щастя?
Страх. Всеохоплюючий і тягучий. Страх неозорий і нездоланний, ось що панувало над ним тоді, коли інші втішалися лише радістю й захватом, лише задоволенням і приємною втомою від нескінченного дитячого року-дня. Страх перед Борисом. Тоді він, правда, Борисом ще не був. Тоді він був іще Бориском. Сусід, одноліток і однокласник. Бешкетник, забіяка й непослух. Він ніколи не пам’ятав, коли це сталося вперше, коли він уперше злякався Бориса. І тому вірив, що це було завжди. І це таки дійсно було завжди...
Слабенький, хворобливий та сором’язливий Толик ледве не щодня отримував кпини та стусани вуличних розбишак. Аж надто дбайливо вдягнений, зі старанно схованим під товстелезним шаликом горлом, він завжди стояв осторонь дитячих ігор, соромлячись попроситися до гурту.
А Бориско... Варто було тому лише глянути на Толика, як його вже проймав дрож. Він уже знав, що зараз буде чергове приниження, чергове, вигадане Борькою знущання. Сатаніючи від безкарності, Бориско то силував Толика їсти землю в тому місці, на яке він щойно помочився, то змушував ударити когось в обличчя, а потім, регочучи, спостерігав, як той, кого Толик легенько стусонув, дає здачі; міг прийти до Толика додому й наплювати йому в чай.
Настрій у Бориска змінювався миттєво й Толик щомиті очікував від того нових вибриків. Якось Бориско забіг у привокзальний туалет, а Толика попросив почекати надворі (він не пам’ятав, чого вони там опинились – давно було). Не минуло й хвилини, як Бориско вилетів з туалету, мов навіжений і напав на Толика з лайкою та стусанами. А щойно ж перед цим вони йшли собі вдвох і безтурботно теревенили!
Толик не годен був опиратися, не годен був дати відсіч, не годен був звестися з колін і хоча б раз відмовитись виконувати бодай якусь Борьчину забаганку. Толик міг тільки плакати. Плакати, заховавшись у своєму закапелку за сараєм, або накрившись із головою подушкою та плекати жахливі плани страшної і невідворотної помсти. Плани, які, він чудово це усвідомлював, ніколи не здійсняться. Бо він боявся. Завжди. Варто було Борискові лише м’яко й притишено проказати, або гнівно голосно скомандувати: „Толюню!”, як негайно, тієї ж миті, страх паралізовував його волю, підхоплював, де б він не був, з місця й гнав, немов приреченого кролика під гіпнотизуючим поглядом удава, до свого повелителя. Той якось так і сказав: „Ти, Толюню, мій раб. Осознав? ” І це була правда.
Ніхто з ним не дружив і нікому було пожалітись і ні з ким порадитись. Батько зазвичай приходив з роботи „під градусом”, а мати пильнувала лише, аби Толечка був тепло вдягнений та щоб вчасно поїв гарячого. „Толику-у, йди обідати!” – часто линув над дитячим ігровищем її тріскотливий нерівний голос і йому хоч крізь землю було провалюйся від піддражнювань дітвори. А вже Бориско втішався та глумився над „мамійчиком”, як хотів.
Минули роки. Єдина його розрада – книги справили добру службу й він без надзусиль вступив на філфак університету, а Бориска, який став уже на той час Борисом, через рік забрали до армії. Жахи скінчилися. Так гадав він, наївний, тоді, бо не знав іще, що все в житті має власну ціну, ніщо не дарується просто й хіба міг він отримати такий розкішний дар, як спокій і щастя, задурно? Адже за щастя змагаються, а коли він змагався?
Додому він приїхав зі Світланкою. І ніщо, гадалося, не затьмарить його тихого вимріяного щастя, як не затьмарила ні передчасна батькова смерть, ні несподіваний від’їзд матері на Черкащину, до давньої своєї, ще до батька, любові. Бориса не було, залишився після армії десь на півночі, але він за своє щастя не заплатив і Борис повернувся.
Він добре пам’ятає той день. Борис повернувся й усе зруйнував. У найпідліший та найжахливіший спосіб. Як міг тільки Борис. І тільки з ним, Толею, який став уже на той час Анатолієм. Борис повернувся й усе розставив по місцях. Так і сказав, виходячи тоді з хати: „Ти був рабом, ним і залишився. Осознав?” І почекав, поки Анатолій кивне головою.
Звісно, Світланка від нього пішла. А хто б не пішов? Яка жінка зосталася б жити з чоловіком після такого? Він залишився сам і почав мріяти про помсту. Ніщо йому не заважало. Зі школи перевівся на спокійнішу роботу до відділу освіти й увесь вільний час і всі розумові зусилля спрямовував лише на одне – помста!
Спочатку він планував убивство. Згодом вирішив, що просто вбити Бориса буде замало, що слід підготувати щось дошкульніше й жорстокіше, аніж миттєва смерть. Потім настала зима й він постановив перенести здійснення вироку на весну (не любив зиму – дуже мерз), а весною переконав себе, що слід іще почекати, набратись хоробрості та краще підготуватися. Потім...
Найвигадливіші задуми, один страхітливіший за інший, роїлися в його болісній уяві. Він купався в тих задумах, розкошував у них, не квапився повертатися до дійсності та не поспішав утілювати їх в життя. Як і тоді, в дитинстві. Бо боявся. І варто було йому зустріти Бориса, як усі думки про помсту миттєво залишали мозок, наче їх там ніколи й не було, і натомість туди набивалася вата. І в руки, і в ноги. І він знову ставав таким, як і в дитинстві, як і пізніше, як і завжди. Він знову ставав рабом.
Тим часом Борис одружився і їхні зустрічі майже припинились. Хоч і жили поряд, але Анатолій докладав усіх зусиль, щоб не зустрічатися з Борисом навіть випадково, а той, здавалося, залишив його врешті в спокої.
А потім він поїхав на педагогічний семінар і там зустрівся зі Світланкою. Дивно, в його серці нічого не ворухнулось. Наче вона була чужою. Вони сиділи в холодному фойє, він дивився собі під ноги, а вона курила й дивилась теж кудись... не на нього. І слова кидала байдужо, нехотя: „Найсмішніше, що я залетіла. Від нього. Скільки ми з тобою чекали, а тут... Я не знала, що діяти. Страждала. Справді страждала. Хотіла його позбутись, та мама відраяла – дитя ж не винувате. І я залишила, але... воно було так схоже на нього! І з кожним днем робилося схожим усе більше! Я дивилась на свою дитину, а бачила... Це було безумство! І я не витримала, віднесла... Знаєш, воно, певно, відчуло. Залишала дитбудинок, а воно лементувало так, наче його пекло розпеченим залізом. І мене пекло. Довго ще, ох довго, то вже згодом я стала нечутливою... – Ти сама? – спитав він. Вона сприйняла це як недоречність: – А ти як гадаєш? Хіба можу я бути з кимсь? Я, власне, вже й не жінка. Так – безстатева істота. Пиячу втиху з мужиками – в нас у парадному непогана компанія...”
Він їхав додому, дивився в сліпе вікно електрички й відчував, як із темних, наче те вікно, нетрів його душі поволі підіймається відчайдушність. Ні, то були не хоробрість, не рішучість, не холодна усвідомлена звага, ні – то була саме відчайдушність; гарячкова, пекельна, та, що починається з „відчай...” Я зможу, – казав він собі, – зможу це зробити. Саме тепер зможу. Іще рік, іще місяць тому мені забракло б сил, і через місяць знову забракне, а зараз вистачить. Саме зараз...
Планів мав безліч. Викоханих, виплеканих, відшліфованих до дрібниць. Він шліфував їх не один рік. І обрав, як йому видалося, найкращий. І одразу, наступного ж дня, розпочав роботу.
Цеглу купив у сусіда, в того залишилось після будівництва гаража. Залишився й пісок. Небагато, але йому, сподівався, вистачить. „Буряки гниють у погребі, – бідкався співчутливому сусідові, – хочу окрему яму для них спорудити.” Рейки й арматуру на перекриття купив у заготівельника брухту на сусідній вулиці. Там таки дістав і ланцюга. Ланцюг йому сподобався – надійний!
І от каземат готовий. Лаз до бетонованого мішка в сараї ліворуч під стіною. Квадратна ляда стає практично непомітною, варто кинути на неї якусь ряднину. Роботою залишився вдоволений. Уперше збудував він щось власними руками й це принесло втіху.
Вже споночіло, коли до нього долинув голос Жанни, Борисової дружини, та сварила котрогось із своїх хлопців: „Ось зачекай, розбишако, прийде батько – я йому розкажу!” Отже Бориса немає, – його долоні вкрилися потом. – Але той має скоро повернутися – вже пізно. Пізно й Борис ітиме повз його подвір’я – вуличка не прохідна – іншого шляху немає. Все розплановано й розписано. Треба стати біля хвіртки й озватися, а тоді підвести руку...
Борис пройшов заклопотаним кроком, а він стояв неживий і заціпенілий, мов соляний стовп. Не зміг. Не наважився. Раб...
Бухнув навколішки, обхопив голову руками, торкнувся лобом росяного споришу. „Раб...Раб... Невже ти... Згадай... згадай усе... ще раз... Згадай її. Уяви, як вона сидить і дивиться на те дитя... Уяви. А ти ж її любив... Зроби це, або зроби щось собі... І не відкладай надовго... Заприсягнися, що як тільки... Заприсягнися ти, лайнюк!” Нічна роса зволожила штани й дісталась колін. Він підвівся і в цю мить почув знайоме покахикування. Борис. Вертається. Неслухняною рукою штовхнув хвіртку. „Борисе? – Чого тобі?” Підвів руку й пружний струмінь газу вдарив Борисові в обличчя. Той охнув, затулився руками, хапнув повітря. А він розмахнувся й натоптаною піском шкарпеткою щосили затопив супротивникові в скроню. Борис впав.
Наступна мить була найнестерпнішою в його житті. Він випустив шкарпетку, відступив крок назад і зупинився, з жахом чекаючи, що ось зараз Борис підведе голову, зведеться, вхопить його, майже знепритомнілого, за сорочку й притягне до свого, осатанілого від люті обличчя: „Ти що це, раб, намислив!?” Але Борис голови не підвів. Борис нерухомо лежав у вуличному поросі, не подаючи, здавалося, жодних ознак життя.
Анатолій отямився. Слід було поквапитись, поки не нагодився який-небудь пізній перехожий і поки Борис не опритомнів... У наступні півгодини він перетяг важке Борисове тіло через подвір’я, заволік у сарай, опустив у яму та прикував праву руку непритомного ворога до ланцюга. Перш ніж залишити яму, обшукав Борисові кишені: сигарети, химерна запальничка у формі мініатюрного пожежника з вогнегасником у руках, кілька гривень дріб’язку. З задньої кишені штанів не без зусиль видобув щільний паперовий брикет. Розгорнув – долари...
Він стояв і тупо дивився на гроші. Звідки вони? Навіщо? Він же вчинив це не заради грошей, він уявлення не мав... Їх не можна залишати собі, вони неодмінно накличуть на нього якесь лихо, їх напевно шукатимуть. Віддати Жанні? І що він скаже? Чорт, на біса йому ця зайва морока?
Назавтра Анатолій на роботу не пішов. Він сидів над відчиненою лядою й дивився, як його ворог, його демон, його багаторічний повелитель приходить до тями. Удар шкарпеткою виявився либонь засильним і той пролежав непритомним цілу ніч. Анатолій сидів на стільчику й дивився вниз. Поруч стояла поливальниця... Сидів і чекав поки прийде відчуття тріумфу. Тріумфу над поверженим ворогом. Але воно не приходило.
І от минув рік і йому обридло чекати. Шістдесят три тисячі доларів давно, ще тоді, старанно перераховані й складені в шухлядці столика під телевізором були його винагородою за роки страху, сліз і приниження, за Світланку, за все; були його моральною компенсацією. Минув рік і він не дивився вже на них, як на лихо. Він до них звик... На нього чекало нове життя. З чистого аркуша! І тому сьогодні він привіз пісок. А завтра почне його заносити. Він не поспішатиме, це не той випадок. З минулим слід розлучатися спокійно, виважено, так, щоб назавжди. І завтра він почне. Висипле перше відро. Туди. В яму. На нього. Вірніше на те, що від нього залишилося... На його залишки...
В каструльці закипіло і Анатолій поклав туди картоплю. Потім подумав і почистив іще кілька бульбин. Сьогодні було непарне число й сьогодні він варив на дві персони...
– Ш-ш-ш, Братику, розкажу тобі про один випадок, ти тільки щоб ні-ні! Я ніколи й нікому про це не розказував, тобі першому. Ти ж умієш тримати рота на замку? Це сталося дуже давно, я й забув уже було ту оказію, а це бач – згадав. А до чого згадав – не втямлю.
Було мені тоді років шість, я й до школи ще не ходив. Якось надвечір кинулась мама, в мене мама, Братику, тоді ще була жива, а як умерла в мене мама... Стоп, я ж не про те... А про що? Ага – про хліб. Тож кинулась, а хліба нема, ну й послала мене по хліб. Я вже тоді сам бігав до магазину, хоч і малий. А хліб на станції, біля вокзалу продавався, його туди конячкою привозили. Стоїть черга, топчеться, конячку всі виглядають. А коли вона з-за рогу... Стоп, знов я щось не то... Я ж про... ага, про вокзал. Побіг по хліб і хлопчика сусідського з собою гукнув, Толика. Ну, щоб веселіше. Пішли ми на станцію, купили хліба й тут закортіло мені в туалет – край! Та ще й, як кажуть, „по великому”. Дав я Толику сітку з хлібом, тоді знаєш, сітки такі були, „авоськи”… Якось я, згодом уже, натягнув ту сітку Толикові, ге-ге, на макітру, а він... е-е, стій-стій, знов я... Я ж не про те... а-а-а – туалет! Дав я Толику сітку й забіг у туалет привокзальний. А там... Краще б я, Толику, туди не забігав... Там кабінки без дверей були й дивлюся: стоїть в одній дядько, високий такий, мені тоді видалось – аж до стелі. І зовсім голий, тільки на ногах опущені штани. Стоїть лицем до мене, черево випнув і однією рукою там, внизу черева, тримає щось, ніби ковбаси шмат білої, ліверної, та вимахує туди-сюди тією ковбасою. Але ж я знаю, Братику, що то ніяка не ковбаса!
Я вкляк, ноги приросли до підлоги й у роті раптом стало сухо, так, що й язиком не ворухнеш. І нікого більше там не було, тільки ми вдвох! А він побачив мене й зареготався: „Що, малий, подобається? Підійди, потримай – дозволяю! – Я хочу тікати, а ноги наче чужі. А він уже не сміється, а загрозливо так: – Ти шо, малий, не поняв? Підійди, кажу, ближче!” Я мотаю головою, дрижу, з очей сльози, а зрушити з місця зась! І тоді він неквапно, маленькими кроками, зі спущеними штаньми на ногах, рушає до мене й вимахує все своєю „ковбасою”.
Аж тут я нарешті отямився. Прямо з місця, одним скоком, опиняюся на порозі. Ще крок... І раптом знов клякну. Десь там, за спиною, поволі сунучи ногами, наближається до мене, малого, той божевільний голий чоловік, а я зупиняюсь, бо з жахом і огидою (так, Братику, з нестерпною огидою!) відчуваю, як вміст мого кишковика, вивільнившись ураз назовні, повільно стікає ногами донизу. І я в розпачі, я плачу, я не знаю що діяти і, стуливши сідниці, здригаючись від страху й сорому, вичовгую врешті-решт надвір.
Толик дожидає мене під деревом. Мабуть вираз мого обличчя його добряче жахає й він злякано запитує, що сталося. Він нічого не знає, нічого не підозрює. Він навіть уявити не може, яку муку терплю я оце зараз на його очах. Стоїть і безтурботно вимахує моєю сіткою з хлібиною. „Ну чого вилупився, – сичу я на нього, силкуючись утамувати схлипування. – Чого витріщився, придурку? Чого ти на мене дивишся? Ану мотай звідси! – І, висмикнувши в нього з рук сітку, я штурхаю розгубленого Толика в груди. Він відступає на крок і знов зупиняється... Він анібіса не розуміє. – Геть! – кричу я щосили. – Геть звідси! І не потрапляй мені більше на очі!” Він перелякано задкує, потім розвертається й хутко зникає десь між деревами у привокзальному парку.
Зі станції я пішов на ставок. Там я помився й ретельно виправ забруднений одяг. Я, Братику, люблю, щоби в мене все було чисте, я й жінці завжди казав: „Ти мені... мені... щоби прала...” Про що це я? Ага, про ставок. Я сидів у кущах біля ставка, чекав поки висохнуть штани, цокав від холоду зубами й плакав. Я й зараз плачу, Братику. Ти не дивись на мене коли я плачу – я не люблю. Отам я й заприсягнувся, що більше ніколи й нічого в своєму житті не боятимусь, нехай краще мене бояться; і ніхто й ніколи більше не побачить мене... таким. А Толик... Толик бачив. І я йому цього не простив... Ти не дивись Братику, коли я плачу... Не дивись...
А знаєш, я колись малював. Давно-давно, ще до ТОГО. І непогано малював. А тоді якось воно...
У двокімнатній квартирі на сьомому поверсі висотного троєщинського будинку задзвонив телефон. Міжміська.
– Ало!
– Здоров будь, Валер’яновичу!
– Добрий день!
– Це Ріпа дзвонить, з Макарівки.
– Хто? А, так-так, слухаю.
– Тут така морока. Не знаю, може воно нічого й не варте... Словом, чи не міг би ти під’їхати?
– У нашій торішній справі? Хіба нарив щось нове?
– Ну... можливо. Та це ж не телефонна...
– Так-так. Добре. Я приїду м-м-м... либонь післязавтра.
– Тоді шукатимеш мене на базарі.
– Лади!
