Три по опівночі і він сидить у кріслі.
Напівпорожня пляшка у руці й недопалок в зубах.
А потім крики та істерики у голові.
І совість, що кричить та рве зубами душу.
Та ще ковток і в приступі блювоти вона замовкне аж до самого світанку
Дзвінок телефону і він летить на стінку
Шматки дротів, що вирвані зі стінки, оголені мов його перша неповнолітня куртизанка.
Ніхто вже не потурбує і можна спокійно різати вени тим гострим та палаючим болем.
Думає, що не варто? Думає над тим як виправити все?
Жаліє сам себе і винуватить алкоголь, припадаючи до пляшки і вливаючи нову дозу в горлянку.
Жалюгідне існування, жалюгідне життя.
Ім’я йому – людство.
