Маленькі огидні чоловічки – Ревнощі – бігали по кімнаті… Невпевненість, тримаючи за руку Страх, закохано дивилась на нього своїми туманними очима. А я… я була впевнена: у моєї психіки закінчився термін придатності, здоровий глузд покинув мене назавжди, здавши всі свої повноваження пані Шизофренії.
- Він зраджує… Це точно – кожен з маленьких чоловічків-ревнощів торохтів свою пісеньку.
- Ти йому непотрібна…
- Та хто його знає, с ким він прокидається в одному ліжку, коли пише тобі «Доброго ранку».
- А він хоч раз взагалі говорив про почуття? Ні!
- А звідки ти взагалі взяла, що ти йому потрібна?
- Тихо ви! Подивіться на неї – в неї і так від нашої присутності дах їде!
- Та нічого! Скажемо потім, що все це був сон…
- Точно! Дівчинко, це все тобі сниться… Це не насправді! – огидний чоловічок махав переді мною своїми зморщеними сірими руками. Теж мені, гіпнотизер-самоучка! – Насправді нас тут немає, не було і …
- Даремно стараєшся. – перебила я його монолог, чомусь зухвало перейшовши на «ти». – Я і сама краще буду думати, що це сон, аніж бігти до психіатра за допомогою та чудо-пігулками.
- Ось і добре.
- Хто ви? Чого прийшли? Надовго? Чаю хочете?
- Ми – ревнощі. Ми не прийшли, ми живемо в твоїй душі. Назавжди. Чаю не п’ємо, від кави не відмовимось.
- Кави нема.
- Шкода.
- Так от… не любить він тебе. – провів кігтями по руці один з новоприбулих карликів.
- Використовує. – підхопив другий.
- Покине скоро. – наспівував фальшивим голосом третій.
- Годі!!! Годі!!! Годі!!! - я затулила вуха руками.
Довго. Вже дуже довго ці кляті ревнощі не дають мені спокою.
Кожного разу Невпевненість приводить їх до мене. Кожного разу вони змушують мене хвилюватись. Своїми писклявими голосами ревнощі заводять одну і ту ж пісню: «У нього є інша… Ти йому непотрібна… Він насміхається з тебе… Скоро викине тебе як старе помийне відро…» . І я їм вірю. Серце починає шалено калатати в ритм їх пісні, Страх своїми величезними лапами здавлює горло і заважає дихати. Мені стає погано. Невпевненість, Ревнощі та Страх повністю сковують мій розум. Я не можу нормально мислити. Не можу спокійно жити. Я нічого не можу…
- Та чого ви до неї причепилися? – Невпевненість обняла мене за плечі. – Давайте їй все покажемо… Хочеш побачити, чим він займається, коли тебе немає поруч? Хочеш?
- Ні…Ні! Не треба! – я боялась. Боялась побачити те, здогадки чого не давали мені спокою. Краще вже жити з пустими ревнощами ніж зі знанням того, що найгірші твої побоювання – правда. Я не хотіла бачити реальність.
- А доведеться! Ходімо з нами! Не бійся, твій коханий нас не помітить.
- Будь-ласка, не треба! – мене ніхто не слухав.
Через мить ми були в кімнаті з блідо-жовтими стінами, я відразу впізнала офіс свого хлопця. Він сидів за столом, уважно перечитуючи папери. Такий серйозний і зібраний. Як завжди.
Двері відчинились, до офісу зайшла його колишня дівчина. Я її ненавиділа. Ненавиділа за те, що вона існує. Що вона може вкрасти моє щастя. Зруйнувати наші відносини. Я її ненавиділа…
- Цікаво, що вона тут робить? – висловив думку маленький чоловічок.
- Може вони тут зустрічаються? – зробив припущення другий.
- Хмм… Робота – як місце для любовних зустрічей. Непогано вигадано!
- І давно вони так?
Я закрила обличчя руками. Хотіла втекти від того, про що намагалась навіть не думати. Та тікати було нікуди.
- Привітики! – солодким голосом проспівала Ліза.
- Привіт. – буденно відповів мій Сергій.
- Вибач, що відволікаю тебе. Але ти ж у нас такий розумний, найкращий юрист в місті! – так і сипала компліментами суперниця. – А я так… Тільки й того, що диплом маю. Хотіла в тебе допомоги попросити. Глянь, будь-ласка, цей договір купівлі-продажу. Тут щось не так… А що, зрозуміти не можу.
Поклавши перед ним декілька папірців, Ліза нахилилась, підставляючи своє декольте під самісіньке обличчя мого хлопця.
- Ну, як там?
- Хто його зіставляв? Та тут же абсолютно все неправильно!
- Ну зроби правильно! Будь-ласочка… Я все відпрацюю. – і вона поцілувала Сергія.
Щось у грудях боляче закололо. Повітря стало важким і абсолютно непридатним для дихання. В голові паморочилось.
- Ого! – видали ревнощі. – Ми таки були праві!
Сергій відсахнувся від колишньої як прокажений:
- Що ти собі дозволяєш?
- Ти чого? Один безневинний поцілунок… Ну… можна не тільки поцілунок.
- Ти взагалі хвора?
- Немає причин для такої паніки. Обіцяю: твоя Оля ні про що не дізнається! Іди до мене!
- Іди ти знаєш куди?! Яка різниця дізнається чи ні? Я кохаю її! Розумієш? Кохаю!
- Дурень! – попрямувала до дверей Ліза.
- Ти думаєш, він справді тебе кохає? Наївна! – одразу ж почав наспівувати огидний чоловічок.
- Думаєш, він це зробив, тому що вірний тобі? – підхопив другий. – Ага! Та він Лізу кохає, просто за те, що вона його кинула помучити її хоче!
- Ревнощі в неї викликає!
- Ціну собі набиває!
- Хоче, щоб вона усвідомила, що втратила! Вони скоро знову разом будуть, ось побачиш! А ти подумала, що він дійсно вірний тобі? Дурепа!
Вони гомоніли, наводили сотні прикладів, сміялися і єхидно продовжували свою пісеньку. І я зрозуміла: щоб не зробив мій коханий, на які б вчинки заради мене не йшов, ці огидні створіння завжди запевнять мене в протилежному. Поки вони поруч, вони перекручуватимуть реальність, спотворюватимуть вчинки і весь час будуть наспівувати свій огидний мотив…
Прокинулась я від не менш огидного звуку будильника. Він сповістив про настання такої події як сьома година ранку поточного дня. Голова боліла так, ніби всі її жителі-думки влаштовували мітинг.
Я довго дивилася в вікно. Там синички їли з моєї годівниці нехитрі ласощі – печиво та насіння. Спокій, тихо підійшовши ззаду, обійняв за плечі та турботливо дав у руки чашку гарячого чаю.
- Не хвилюйся. – сказав він лагідним голосом. – Хвилювання ніколи не призводить до чогось хорошого. Воно лише шкодить. Так само як і ревнощі. Вони спустошують душу, руйнують не тільки саму людину, а й її відносини з іншими. Не тримай. Не бійся втратити. Подивись: кожного ранку синички прилітають до твоєї годівниці. Навіть їдять з твоєї долоні… Ти ж не стискаєш долоню, коли там пташка? Не ловиш їх. Не змушуєш жити в неволі. Незважаючи на те, що ти любиш цих пернатих створінь, ти даєш їм свободу. І де б вони не літали весь день, ти знаєш – вони все-одно повернуться. Навчися довіряти, це дасть тобі спокій. Тримай почуття на відкритій руці, не намагайся стиснути долоню. Довіра не рятує від болю. Ніщо не рятує від болю. Та вона творить дива. Вона створює можливість не тільки дати жити іншим, але й дає сили жити тобі. Навчися довіряти. Розіжми долоню.
Я хочу присвятити цей твір людині, яка вже декілька років на добровільних засадах та власній ініціативі працює моїм психологом. Ви праві у всьому: я боюся болю, я не вмію жити без ревнощів і я завжди тікаю раніше, ніж хтось дасть мені привід до страждань. Я не вмію довіряти. Не звикла не тільки тримати свою долоню відкритою, але й боюся підпускати когось до неї. Але я навчуся. Я спробую навчитися довіряти і давати волю. Я буду намагатися. Всім серцем. Обов’язково.
