От яке все-таки дивне життя! Жили і цілий вік сварилися. А помер Іван Олександрович і Катерина Михайлівна місця собі не знаходила, цілий рік не могла прийти до тями. Плакала, згадувала, бачила його уві сні – кликав до себе. Чому так прожили? Мабуть, тому, що були зовсім різні. Але звела доля, а її скільки не запитуй – відповіді не почуєш. Виходить, так треба?
Щасливі ті, які вміють забувати лихе. Вони все сприймають через призму добра і світла. Отак і Катерина Михайлівна. Мабуть, її пам'ять і уява створили такий образ Івана Олександровича, який почав жити окремо від того реального, і був таким, що наповнював її душу тільки теплом і любов’ю.
Як зараз бачу його. Він чимось схожий на Дон-Кіхота. Таким бачила того у своїй уяві та на ілюстраціях – високий, сутулий, худий. Він іде мимо двору, його ноги трішки зігнуті в колінах, а права рука витягнута вперед, і в ній тримає стаканчик з морозивом – “для баби”. Вітер куйовдить пасмо сивого волосся, що вибилося з-під капелюха, а гострий ніс і підборіддя підняті вгору, надають йому якогось незалежного і трішки зарозумілого вигляду. А до цього він заходив у магазин, брав собі сто грамів горілки, випивав, не закушуючи, а потім твердо, ніби карбуючи кожне слово, говорив: “А для баби дай морозива”. Особливо твердо вимовляв останнє. Потім ніс його перед себе, оте “морозиво для баби”, намагаючись не хитнутися в бік, щоб не впустити і донести, як дорогоцінний скарб. А по суті, то був вияв найбільшої поваги. Прожили вони разом усе життя, складно, можливо, не так, як обом хотілося, але вже тепер на старості змирилися і почували один до одного саме те, що й робило їх рідними.
Зовсім різні. Хоча… ні, чому ж? Було в них спільне! Вони обоє володіли надзвичайним даром оповідати. Але і це ще не все. Головне те, що робили вони це з таким почуттям гумору, що ті, хто мали нагоду їх слухати, уже заздалегідь були налаштовані на приємні хвилини і не були розчаровані у своїх сподіваннях. Але ані Катерина Михайлівна, ані Іван Олександрович при цьому не сміялися. Навпаки, були надзвичайно серйозні і якісь відсторонені. І навіть, коли вже слухачі витирали сльози і знесилено постогнували від сміху, а потім, тримаючись за животи, просили припинити, бо вже сил не мали реготати, вони, немовби повертаючись звідкись здалеку до дійсності, зиркали на всіх і лише самими очима ледь-ледь посміхалися. І було це так, ніби не з розповідей самих, а з людських слабостей: “І чого б ото так?”
Обоє любили читати. Ніколи не ділилися враженнями від прочитаного, але від того, що хтось із них не прочитав того, що інший вважав цікавим і вартим уваги, відчували роздратування і душевний дискомфорт. Тоді книжка весь час попадалася на очі, якимось чином лежала там, де її було неможливо обминути, і врешті-решт була прочитана. Роздратування влягалося.
Іван Олександрович випивав. Отоді ставав нестерпним. Чіплявся з абиякої нагоди. Навіть, що стілець не там стоїть, що їжа не так смакує.
- І що це за борщ ти зварила сьогодні?! – кричав несамовито. - Тут же буряки, як шворки товстелезні! Тьху! – Він набирав у рот борщу і плював ним на підлогу, на килим. Якби не її почуття гумору, з яким сприймала дійсність, то… А опісля вона оповідала про ті сварки, але вже все в її розповідях виглядало смішним і кумедним. Може, тому і зберегла до старості ясний розум, живий блиск в очах і привітне кругле обличчя. Було ще одне в Івана Олександровича захоплення, чи звичка, чи просто душа відкривалася таким чином. Ніхто над тим не замислювався. Сприймали як кумедні дивацтва п’яного чоловіка. Бо відбувалося це, коли Іван Олександрович був дуже вже п’яний, і коли ноги його ніби надламувалися в колінах і він падав, де стояв. Отоді і розпочинав співати. Він співав, і це була кожного разу одна і та ж сама пісня – “Мой Азербайджан”. Що було у його потьмареній свідомості такого, що просилося бути матеріалізованим у словах пісні, разом з нею підсвідомо і неконтрольовано вилитися назовні, нікому і ніколи про те не говорив. А, може, і сам не усвідомлював? Одного разу на поминках (поховали сусіда), Іван Олександрович все поривався щось сказати, підводився і знову опускався на стілець. Під час чергового підйому не втримався і впав під стіл.
- Мо-о-й Азербайджан, мо-о-ой Азербайджан-а-ан! – полинуло з-під столу. Іван Олександрович співав. Перестали стукати ложки, затих приглушений і стриманий гомін, що буває під час поминок, і тільки спів порушував ту неприємну тишу, що повисла над столом. Усі голови повернулися у бік Катерини Михайлівни: чекали реакції з її боку. Вона продовжувала їсти поминальну юшку. Повільно і розмірено зачерпувала ложкою із миски і акуратно, підставляючи окраєць хліба під ложку, щоб не хлюпнути, несла до рота. Коли ситуація стала аж занадто нестерпною, вона на півдорозі до рота затримала ложку, обвела усіх серйозним поглядом і сказала:
- Він дуже любить цю пісню, служив в Азербайджані, - і продовжила їсти. Трішки ще подивувалися – і яка ото витримка у Катерини Михайлівни! - Та вмить і забули. А потім Іван Олександрович захворів – серце прихопило. Трішки полежав у районній лікарні, довго не витримав і втік звідти. Там було холодно і голодно. Ще намагався щось порпатися по господарству, та сили вже були не ті.
Катерина Михайлівна зайшла в кімнату і зупинилася. Було темно, але світло Іван Олександрович не вмикав. Вона натисла на вимикач.
- І попереду вже нічого не залишилося, і те, що прожите, таке коротке, - сказав.
Вона враз відчула, як холодіє все тіло, жах льодяним спрутом схопив і стиснув серце. Щось було не так – не ті слова, не той голос, не той чоловік. Не ті очі. Вони були Вже Не Тут.
Помер Іван Олександрович на Великдень. Кажуть, у цей день помирають ті, для кого відкриті ворота раю, і вони відразу ж потрапляють до Бога. Судити про те не нам.
