Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Провина

© Елен Тен , 23-11-2010

Дивлюсь на будинок. За п’ять років він майже не змінився. Такий же зелений паркан, а в городі цвітуть незмінні чорнобривці.
На вулиці тихо, ніби тут ніколи нічого не відбувається. Але враз тишу порушують дитячі голоси. На порозі з’являються хлопчик і дівчинка. Невже це і справді вони, мої голуб’ята?
Старшенька, одинадцятирічна  Тетянка,  виросла так, що її вже не впізнати. Тоненька білява кіска, великі карі очі, худенька статура. Так, тепер це ще більше кидається у вічі. Від мене у неї немає нічого. Вона – викапаний татко.
За руку Тетянка тримає восьмирічного Сашка. Темноволосий хлопчик чимось нагадує мого брата у дитинстві. Він підріс, але залишився таким самим вертлявим, як і раніше. Я пам’ятаю. Якщо, звісно, нічого не плутаю, бо коли поїхала звідси, то йому було лише три рочки.
Слідом за ними із будинку виходить їхня нова мати. Нічого особливого, звичайнісінька сіренька мишка. Мабуть, про таку дружину він завжди мріяв. Вона все робить по дому, для неї чоловік – цар і Бог. А за собою вона майже не стежить. Могла б підфарбуватися, краще вдягтися. Та й дітей моїх могла краще вбрати. Вони ж не селюки якісь?
Чекаю, доки вона виводить їх з подвір’я, а потім заходжу в дім. Без стуку, як у давні часи. Я знаю, що він вдома. Бачила його силует у вікні.
В хаті неймовірна чистота. В усьому відчувається рука хазяйки. З кухні пахне млинцями і борщем. Його улюблені запахи, а мене від них аж верне.
Йду до вітальні. Там, за столом, зі своїми кресленнями, як завжди, сидить він. Помічає мене і вскакує зі свого місця, як ошпарений.
- Привіт! – кажу я, заливаючись сміхом. – Не чекав?
- Що ти тут робиш? – в очах все те  ж здивування і такий же острах.
- Приїхала побачити дітей.
- Тебе не було стільки років…
- П’ять років, - перебиваю його.
- Від тебе не було звісток. Ми не знали, жива ти, чи ні.
- Жива, як бачиш, - розводжу руками. -  Думаю, ти вже встиг помітити, що живу я досить непогано. У мене свій бізнес, гарний одяг, трьохкімнатна квартира в центрі міста, я приїхала сюди на власній машині.
- А чому ти вирішила приїхати саме зараз?
- Не знаю. Просто прийшов час, - йому не обов’язково знати, що прокинувшись одного ранку, я відчула, що мені чогось не вистачає. І це щось знаходиться за кілька кілометрів від мене і має пряме відношення до мого колишнього життя.
- Не варто тобі цього робити, - тихо прошепотів він.
- А як ти? – вдаю, що не почула його слів. – Працюєш в тій самій будівельній фірмі?
- Працюю.
- А нова дружина?
- Ольга вчителька.
- Чомусь я відразу так і подумала. То коли вони повернуться? Я хочу побачити дітей.
- Я не дозволю тобі їх побачити, - він виходить наперед. – Повертайся, звідки приїхала. Чуєш мене?
- Любий, - сміюся, - ти ніколи не був здатен налякати навіть ховрашка. А для того, щоб побачити своїх дітей, мені не потрібен твій дозвіл, запам’ятай це! – як королева виходжу із будинку. Він кричить щось у слід, але мені байдуже. Я не збираюся його слухати.
Сідаю в машину і закурюю. Мені треба заспокоїтись. Він зовсім не змінився. Такий же принциповий впертий осел. І нічого в цьому місті не змінилося. Іншою стала тільки я, і тому тепер почуваюся тут інопланетянкою.
Щойно я зібралася їхати, як здалеку помітила їх. Мої маленькі. Біжать до будинку навипередки, в руках у обох морозиво. А за ними йде вона, жінка, яка мене замінила.
Ігор помітив дітей і вибіг із будинку. Але я теж не гаю часу і за хвилину опиняюся коло них.
- Привіт, мої любі, - швидко говорю я і до мене повертаються дві здивовані пари дитячих оченяток. – Не впізнаєте мене?
Ігор бере дружину за руку і підходить до дітей.
- Ходімо до будинку, швиденько!
- Вони нікуди не підуть! Я ваша справжня мама, рідненькі.
- Мама? – перепитує Тетянка, з недовірою глянувши на мене.
- Мама, - лагідно повторюю я. – Я привезла вам багато подарунків.
Обоє відійшли в сторону, крадькома поглядають на мене і мовчать.
Я біжу до машини і повертаюся з великими пакунками.
- Це вам, від мами, - вони не беруть подарунків і зі страхом дивляться то на Ольгу, то на батька. Молодці, навчили їх нічого не брати від чужих.
Так і стоїмо на подвір’ї, дивлячись одне на одного. Я з подарунками, діти коло батька, Ольга бліда, як смерть.
- Може, зайдемо до будинку і поговоримо? – пропоную я, щоб хоч якось здвинути цю ситуацію з мертвої точки.
- Добре, - без особливої радості каже Ігор.
В будинку вони відразу  відправили дітей до вітальні.
- Що тобі потрібно насправді? – відразу кидається на мене колишній чоловік.
- Не кричи, тут діти.
- Діти, яких ти покинула п’ять років тому, а тепер з’являєшся сюди, коли ти їм уже зовсім не потрібна.
- Ігорю, прошу тебе, - торкається його руки Ольга. – Не треба, щоб вони чули вашу сварку.
- А ми не сваримось, дорогенька. Я збираюся побачити  своїх дітей, - навмисне роблю наголос на слові «своїх» і йду з кімнати.
Підходячи до дверей вітальні, чую розмову маленьких.
- Я ж говорив, що колись вона повернеться, - каже Сашко Тетянці. – А ти мені не вірила. Тепер бачиш, що це правда.  Бачиш?
Різні почуття накривають з головою. Я і не думала, що він мене пам’ятає.
- Авжеж, це правда, - заходжу до кімнати. – Ну як вам, сподобались подарунки?
- Ми їх не дивилися, - Сашко наближається до мене, а Тетянка ще й досі тримається на відстані.
- Правильно. Подивитесь їх потім. На вулиці чудова погода. Ходімо у парк.
До кімнати безшумно входить Ольга. Мабуть, Ігор прислав її за мною шпигувати.
- То ми йдемо? – питаю я в дітей, не звертаючи на неї увагу.
Сашко швидко кивнув.
- А ти? – дивлюсь на Тетянку.
- Вона піде, - відповідає за неї син.
- Ходімо, ми так довго не бачились.
- Добре, - нарешті каже вона, хоча видно, що їй ця ідея не дуже до вподоби.
- Ми підемо з нею в парк, - звернувся Сашко до Ольги.
- Не з нею, а з мамою, - виправляю його. – Я ваша справжня мама і мамою ви мусите називати тільки мене.
- Ми підемо в парк з мамою, - повторив Сашко, винувато дивлячись на Ольгу.
- От і чудово, - беру дітей за руки і, переможно посміхаючись, йду з ними до дверей.  
Ольга нічого не говорила. Не заперечувала. Тільки сумно подивилася їм у слід.
Гуляємо ми з ними парком. Хоча парком це назвати важко. Кілька старих дерев, асфальтована доріжка і нікчемний дитячий майданчик.
Сашко мене вже зовсім не боїться. Без упину щось розповідає, а я ловлю кожне його словечко.
З Тетянкою важче. Вона то і діло вперто мовчить. Видно, пішла донечка сюди лише заради Сашка. В свої одинадцять років дівчинка  вже надто багато розуміє і має повне право гніватися на свою горе-матір, яка через стільки років з’являється незрозуміло звідки.
- Ходімо сюди, - сідаємо на лавочку. – Гарний сьогодні день, правда?
- Так, – киває Сашко.
- І в парку дуже добре. Шкода тільки, що він не такий великий і гарний, як у Києві. Чого там тільки немає, - усміхаюся, дивлячись, як запалали їхні оченята. – Я вас обов’язково туди повезу.
- Правда? – перепитує Тетянка.
- Правда, - швидко відповідаю я, радіючи, що вона нарешті до мене звернулася. Нічого, серденько, я і до тебе знайду підхід.
- А що б ти ще хотіла?
- Не знаю, - похитала вона головою.
- Ноутбук, - викрикнув Сашко.
- Мовчи! – сердито дивиться на нього Тетянка. – Ти хоч знаєш, скільки він коштує?
У мене закололо в серці. Вони не мають і половини того, що повинні мати. Мої діти бояться навіть мріяти про ноутбук. А що чекає їх попереду? Яке майбутнє у них в цьому крихітному містечку невдах?
Не знаю, що зі мною сталося, але я раптом все зрозуміла. Коли їхала сюди, я цього зовсім не планувала. Але тепер відчула, що так їм буде краще.
Нахиляюся до них і кажу:
- Ви поїдете зі мною до столиці. Ви будете ходити до найкращої школи, у вас буде свій комп’ютер і все, чого ви забажаєте.
Чекаю їхньої реакції. Обоє мовчать. Перелякані, здивовано переглядаються.
Той вечір пройшов чудово. Навіть Тетянка, яка раніше мене сторонилася, почала довіряти.
Я повела їх в крамницю і накупила безліч нового одягу. А ще здійснила їхню заповітну мрію – тепер у них є свій ноутбук.
Весело щебечучи, забігають вони до будинку. Я за ними. Заношу подарунки до їхньої кімнати і йду геть.
Ми домовились зустрітися завтра зранку.
Лежачи в готелі на ліжку, думаю про те, скільки всього ще треба зробити. Обладнати квартиру до їхнього приїзду, підготувати їм кімнати.
Вони ще нічого не відповіли на мою пропозицію, але вони погодяться. Сашко буде не проти, та й Тетянку я переконаю. Не все ж життя мені жити на самоті в великій квартирі і розмовляти зі стінами. А так зі мною будуть мої кровинки. З часом вони мене зрозуміють і пробачать. Я вже пояснювала їм, що не кидала  їх, а просто поїхала, щоб заробити багато грошей і забезпечити своїх маленьких усім необхідним. Здається, повірили. Їх обманути можна. А себе? Що говорить мені моє сумління? Насправді, їдучи до столиці, я думала лише про себе. Хотіла влаштувати своє майбутнє. У мене вийшло. Але я чомусь лишилася зовсім самотньою. І мені дуже не вистачає того, що не купиш ні за які гроші.
За цими роздумами я і не помітила, як заснула. Вранці прокидаюся від наполегливого стуку в двері. Дивлюся на годинник. Лише сьома ранку. Проклинаючи все на світі, відчиняю.
На порозі стоїть Ольга.
- Що трапилося? – питаю.
- Нам треба серйозно поговорити, - не чекаючи мого запрошення, вона заходить до кімнати.
Бачу, розмова буде і справді серйозна. Не ждала я рішучості від такої безликої істоти.
- Слухаю вас, - дивлюся на неї з-під лоба, намагаючись зібрати думки до купи.
- Я хочу поговорити з вами, як мати з матір’ю, - починає вона. – Зрозумійте, що за ці роки Тетянка і Сашко стали мені рідними.
- Рада це чути.
- Прошу вас, заради усього святого, залиште нас у спокої.
- Це Ігор вас прислав?
- Ні. Діти сказали , що ви хочете забрати їх до Києва.
- Я і не роблю з цього таємниці, - підходжу ближче. – Я хочу, щоб у моїх дітей було краще майбутнє. Що в цьому поганого?
- Зрозумійте ж, - говорить вона хриплим голосом, - що їхній дім тут.
- Скоро у них буде новий дім, - я чудово розумію, до чого вона веде і  ця розмова уже починає мене дратувати.
- Але вони люблять це місце, вони так до нього звикли.
- Нове місце вони полюблять ще більше.
- Благаю вас, не робіть цього , - вона витирає хустинкою сльози. – Ми з Ігорем не зможемо без них.
- Але я теж без них не можу! - підвищую голос. – У вас тепер своя родина. Хто вам не дає народити спільних дітей?
- Ми б із задоволенням, - схлипує вона, - але Господь поки що не посилає нам дітей.
І чого така жінка може навчити моїх дітей? Чомусь мені її геть не шкода. Я ж теж мати і це мої діти, то чому я повинна розуміти її, коли мене ніхто не хоче зрозуміти?
- Це не означає, що можна не давати мені бачити моїх, - підходжу до дверей і відчиняю їх. – Думаю, варто закінчити нашу розмову.
- Зачекайте, - тремтячою рукою дістає із сумочки якийсь конверт і подає його мені.
- Що це? – питаю, не дивлячись у середину.
- Гроші. Все, що в мене є.
- Гроші? – дивлячись  на цю жалюгідну жінку, мені робиться не по собі. – Ви що, збираєтесь купити моїх дітей? – запихаю конверт їй назад в руки. – Геть з цієї кімнати!
- Але ж вони вам всеодно не потрібні! – у розпачі кричить вона. – Благаю, - Ольга хотіла впасти на коліна, але я вхопила її за руку.
– Ще раз повторюю: забирайтеся з мого номеру!
Коли я зачинила за нею двері, мене все ще колотило. Як вона сміє говорити, що мені не потрібні мої діти? Знаю, я їх покинула і, можливо, заслужила на такі докори, але ж тепер я знову тут. Кожен же має право на помилку.
Як буря вриваюся до будинку Ігора.
- Діти вдома?
- Вони з Ольгою в місті.
- От і чудово. Тепер ми поговоримо і нам ніхто не завадить. Це ти підіслав до мене Ольгу?
- Не розумію, про що ти?
- Не прикидайся бовдуром, тобі це не личить. Купити у мене дітей – це твоя ідея?
- Купити дітей? – він завмер на місці.
- Бачу, помилилася. Ця ідея належить лише твоїй коханій. Але я забираю дітей і ви нічого з цим не зробите.
- Невже ти і справді думаєш, що я віддам тобі дітей? – Ігор зміряв мене крижаним поглядом. – Тоді, яка їх покинула ще зовсім маленькими і пообіцяла, що більше ніколи не повернешся. З ці п’ять років від тебе не було жодної звістки. Тебе не хвилювало, живі твої діти,  чи ні, ти не допомагала їм грошима, жодного разу не навідала. В тебе на умі було лише власне благополуччя. Тепер ти отримала все, про що мріяла, то навіщо ти тут?
- Я дійсно отримала все, на що заслуговую. Та все це далося мені не легко. Недоспані ночі, голодні дні. Можна сказати, що я зубами вигризала своє щастя. А від тебе я поїхала, бо на той час , мабуть, ще не була готова присвятити всю себе родині. Твоїй Ользі легше. Вона тут щаслива, їй більше нічого не потрібно, а мені в цьому місці було погано. У мене виникало таке відчуття, ніби всі вже давно поставили на мені хрест. Я довела, що ще на щось здатна.
Так, можливо, я довго про них не думала. Але тепер мої діти мені потрібні. Тепер я можу багато чого їм дати. Я хочу, щоб вони були зі мною.
- Ми ніколи їх тобі не віддамо!
- Та невже? – сміюся. – Я від них не відмовлялася. По закону вони мої, а маючи непогані гроші, можна перехилити закон у свою сторону. Як ти думаєш, кому в суді віддадуть перевагу: забезпеченій матері, яка живе у столиці,  чи батьку-невдасі, який ледь прогодовує свою родину?
- Ти хочеш купити любов дітей подарунками?
- Це не правда.
- Я боротимусь до кінця, - твердо відповідає він.
- Я теж. Ти ж знаєш, що я переможу. Краще відступись і подумай про дітей. Так, зі мною їм буде набагато краще. Я дам їм чудову освіту, забезпечу майбутнє.
- І ти думаєш, що їм більше нічого не треба? – в його голосі чулася іронія. – Їм ще потрібна мати, а ти ніколи не станеш справжньою матір’ю.  Саме Ольга дала їм те, чого ніколи не дати тобі. Вона сиділа біля їхнього ліжка, коли вони хворіли, вона читала їм казки на ніч, її молитва оберігала їх від життєвих негараздів. В порівняння з цим твої гроші – ніщо.
- Вони погодились їхати зі мною, - говорю Ігору і бачу, що ця новина його дійсно приголомшила. – Ми їдемо через два дні. Тому раджу збирати їхні речі і не заважати мені забезпечити дітям гідне життя.
Наступні два дні минули швидко, але мені здалося, що вони тягнулися  цілу вічність. Ігор ходив, як чорна хмара, а Ольга, взагалі, мене уникала. Але вони, здавалося, змірилися з тим, що віддають дітей.
На всяк випадок, я зв’язалася зі своїм адвокатом і попросила його поговорити з Ігорем.
Ігор завжди був впертим і тому мені було трохи дивно, що він так швидко здався. Мабуть, він нарешті усвідомив, що дітям в столиці  буде краще.
Мої маленькі теж не заперечували проти поїздки. Я бачила, що їм трохи важко, вони сумують, але , загалом, все  було набагато краще, ніж я думала з самого початку.
Речі вже спаковані і все готово для поїздки. Підходжу до їхньої кімнати і чую рідні голоси:
- Ти сміливіша, - говорить Сашко. – Чому ти боїшся їй сказати, що ми не хочемо їхати?
- Я не боюся, - заперечує Тетянка. – Просто вона наша мама і вона на нас за це образиться.
- Про що говорите, любі? – тихенько заходжу до кімнати.
Обоє розгублено дивляться на мене і мовчать. Чого ж ви, любі, боїтесь сказати мамі правду, яку їй так треба почути?
Виходимо на двір. Речі моїх дітей уже складені коло машини. Ігор нерухомо стоїть біля дверей, Ольга не може стримати сліз.
- Ну що, час їхати? – беру малих за руки, а потім дивлюсь на Ольгу. – Скажіть їй, щоб заспокоїлася, бо ми так ніколи не попрощаємося.

Попереду безкрая дорога. Я їду в своєму авто. Тихо. Навіть радіо не допомагає подолати цю тишу. Але я спокійна. Я знаю, що вчинила правильно.
Моїх дітей немає зі мною. Вони лишилися там, де і повинні бути – з батьком і Ольгою. А робити добрі справи, виявляється, приємно. Спробуйте, не пошкодуєте. Я вам обіцяю.
Ніколи не забуду їхніх облич.
- Будемо прощатися, - кажу я і нахиляюся до дітей. – Я знаю, що в Києві вам сподобається, але ви поїдете туди лише тоді, коли закінчите школу і будете поступати до університету.
Вони здивовано дивляться на мене і ще не вірять в те, що чують.
- Так, мої любі, ви залишаєтесь. Я ж бачу, що вам тут краще. Але ми бачитимемось дуже і дуже часто. Я приїжджатиму сюди або братиму вас до Києва. Я більше вас не покину, обіцяю.
В обох щасливі обличчя, в обох сяють оченята. Задоволено обіймають мене і кажуть:
- Дякуємо, мамо.
Тепер, коли вони називають мене матір’ю, я їм вірю. Знаю, що вони мене чекатимуть і я їх більше не підведу.
- Дякую тобі, - сказав Ігор. – Ти вчинила благородно.
Я кивнула.
- Це твої діти, за ці дні вони тебе полюбили і ти можеш навідувати їх , скільки захочеш.
- Я буду приїздити, і не сумнівайся, - намагаюся бути бадьорою, а у самої сльози навертаються на очі.
Ольга мене обняла. Дивно, але я більше не відчуваю ненависті до цієї жінки.
- Дякую, - запинаючись, говорила вона. – Ви не уявляєте, що це для мене означає.
- Чому ж, уявляю. Вітаю, вам вдалося стати для них кращою матір’ю, ніж я.
- Ну що ви…
- Не лякайтеся. Це комплімент. Добре піклуйтеся про дітей.
- Про наших дітей, - виправила вона.
- Про наших.

Здається, все по-чесному. Вона отримала родину, а я – місце  у суспільстві, про яке завжди мріяла. Але, роблячи вибір, ми завжди щось втрачаємо. Мабуть, просто я нарешті подорослішала. Я і так завинила перед дітьми. А коли я заберу їх із місця, де вони по-справжньому щасливі, на мені буде ще більша провина.
Так, я багато упустила і цього вже не повернути. Але тепер вищі сили послали мені  другий шанс. Не знаю, чи вийде з мене гарна мати, але я спробую стати їм хоча б справжньою подругою. А що робити далі, мені підкаже помічник, який ніколи не помиляється. Я маю на увазі своє серце.

















Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73573780059814 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: http://www.wedding-wolf.kiev.ua/ тамада и ведущий на свадьбу, тамада на свадьбу киев.

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …