Ще коли мені було роки зо два до віку Христа на моєму життєвому небосхилі з’явився такий собі Шурко – поет та романтик, яких мало. Не сказати, що був він красень, чи талант його зашкалював до неможливості, а чи що сей парубок, молодший за мене на пів десятиліття, вирізнявся якимись незвичайними методами завоювання панянок з пів оберту. Простий невисокого зросту чоловічок з густим рум’янцем на щоках, який робив його схожим на цнотливого ліцеїста та з неможливо блакитними очима, які зливались з небом у спекотний літній день, коли на тому не було ані хмаринки.
У Шурка була гордість – його автомобіль. Я за свій вік на той час бачила машини й більш респектабельні, хоча їх і не було занадто багато на наших дорогах, як от зараз. Але такого одоробла я скажу вам як на духу ще не стрічала. Ой, ні, брешу, не одноразово сміялась над тим, як старезні дідки везли на подібних своїх присипаних віковим пилом мадонн на присадибні ділянки, щоб там нав’ючити чудо техніки мішками з городиною й рвонути назад до міста. Москвич – називається марка. Але, стоп-стоп-стоп, спиніть свою уяву й поверніть її у дещо інше русло. Москвич Москвичеві велика різниця. Бо ви, звичайно уявили собі чотириста дванадцятий – витвір хворобливого таланту радянських інженерів, загнаних у тісні бокси науково-дослідних інститутів. А потрібно брати за відправну точку чотириста другу модель, яка трошки змахує на Побєду, але габарити звичайно – не той, не катять. Так от, у Шурка був друг, брат, кохана, дитина, робота, хобі в одній особі – Урагані. Саме так називав свій Москвич цей хлопак. Ураган міг розвинути швидкість аж до вісімдесяти кілометрів, що автоматично дорівнювало 150-ти Мерседесівським. Всередині Ураган був обліплений наклейками на різну тематику - від дамочок з гітарми до Мікі Маусів та Дональдів Даків з привезених із закордонних вояжів жувальних гумок. Сидіння грубими стьожками обшито подертими у деяких місцях рядюжками, а кузов пофарбовано у лагідно блакитний колір, щоправда у документах (на цю машину були документи, не просто так) цей окрас значився, як синій. Шуркові діла не було до таких неузгодженостей, головне Ураган кликав у незабутні подорожі по бездоріжжю вітчизняних безмежних просторів. Саме по бездоріжжю, бо найпершою супутницею Урагану були об’їзні, грунтівки, витоптані стежки, лісові просіки. Справа в тому, що документи на машину Шурко мав, а прав здобути не спромігся, хоча водієм був відмінним. Переможець багатьох автоперегонів обласного штибу Шурко не міг отримати права, бо у свій час косив від армії і йому приписали таку статтю, що мама не гарюй, довіку з жовтим білетиком мав би ходити. Але то справи не стосується.
- Поїхали з нами по гриби. – ніяково запропонував одного дня, коли я повз нього чимчикувала на роботу.
Так як від мене саме підступно пішов черговий мудило я відразу погодилась, чому б і ні. Єдине що мене трохи коробило – я зовсім не уявляла себе, таку модну панянку у ролі пасажирки Урагану. «От якби я нацупила на себе бабусин берет, отой, що з жовтуватого мохеру то може мені це авто й личило б.» - подумала іронічно, але була готова до експериментів, тому поцікавилась лише чи буде хтось окрім нас двох. Дуже вже не бажалось залишатись з Шурком наодинці. Підозрювала, що він до мене нерівно дихає, а я не хотіла його. Ну, знаєте, буває таке – не мого він польоту ягода.
- Будуть! – однозначно відповів.
Домовились на завтрашній ранок, тим більше було це в суботу. Погода стояла прекрасна, пригрівало сонечко, але спекотно не було, настрій піднесений і навіть Ураган не здався мені аж таким відштовхуючим. «Шурко нарешті помив свою машину, ач як сяє на сонці» - резюмувала я й почала чекати, примостившись на встелену новеньким простирадлом задню сидушку. Нарешті прийшов Шурків друг Вітя…за ним - друг Коля, тоді подружжя Гнатюків – Лариса й Петя, тоді Шуркова сестра Люся і якийсь незнайомий мені дядько, якого всі так і називали – Дядько. Разом набралось народу на дві великогабаритні машини. Я з острахом дивилась на це кодло й не могла подумки розсадити усіх, бо машина могла вмістити ну аж п’ятьох. А нас – вісім. Схоже було на те, що усі ці люди звикли такою компанією їздити в ліс. Їх лише я дивувала – усе думали, куди мене покласти. Саме так і казали, а Наташку куди ми покладемо. Я злякалась, щоби не віднайшли мені місце у багажнику, але Шурко запевнив, що до такого він не опуститься. За кермо сів Дядько, поряд з ним втокмачився височенний Вітя, коліна в якого стирчали аж до середини лобового скла, між ними, розкарячивши ноги, аби водій міг перемикати передачі всілась Лариса. Передні місця було зайнято. Залишалась галерка, де мало б опинитись п’ятеро. Шурко заліз першим до заблокованих правих дверей, поманив пальцем мене. Так як ми вдвох були якщо казати не надто інтелігентно - недомірками, то нікуди не дінешся мусили сидіти один на одному, причому Шурко, як справжній ковбой не допустив, щоб він сидів на мені, от і вийшло, що я всілась йому на коліна, які також були підняті палаткою, бо велетень Вітя, який займав переднє місце відсунув свою сидушку до упору. Моя голова впиралась в стелю Урагану – зручно – нічого не скажеш. Мені стало цікаво, як на тому метрові, що лишився розміститься ще троє. Але нічого, розмістились. Петя й Коля всілись, як вони сказали на «полупопія», а Люся лягла на них, задерши кінцівки (усі) на спинку сидіння водія.
Я боялась, що не рушимо. Рушили. Я боялась, що нас спинять відразу на виїзді з міста – не спинили. «Як?» - запитає здивовано читач. «Не вірю!» - скаже правомірно. І я б не повірила. Вісім душ у такій машині і жоден гаїшник нічичирк? Так. А чому? А тому, що душ не було…
- Шурко. – запитав Дядько, як тільки виїхали. – Камуфляж не забув?
Замість відповіді Шурко почав нишпорити під сидушкою. Людська маса заколихалась, бо ж кожен рух віддавався у сусідах.
- Є! – мовив й поволік з-під сидіння якесь рядно, схоже на те, з якого шиють лантухи.
Несподівано для мене ганчірка почала розтягуватись, Люся ногами цупила її у свій бік, Петя й Коля вовтузились, вкриваючись нею. Лариса відкинулась з області переднього ряду на задній, а Вітя обпихав навколо неї рядно. Ноги, які не вдалось закамуфлювати, прикривались газетами й журналами, які водій витяг з бардачка.
- Це ще що таке? – незадоволено промовила я.
- Немає коли, за сто метрів пост. – скомандував водій й усі зашикали на мене, як один.
Люся притягла мою голову до себе. «Тепер тихо»» - наказала змовницьки й закусила губу.
Я чула, як двигун перестав бубоніти, як водій весело й невимушено побажав міліціонеру гарного дня, як той запитав документи, потому довіреність, тоді прозвучало питання про аптечку, на яке Дядько відповів:
- Там на задньому склі видно, як не важко піди подивись, бачиш, загружений по вінця.
- Мої також Запорожцем возять. Що там у тебе? – у голосі службовця відчувалась довіра.
- Картоша. – посміхнувшись, відповів Дядько.
- Садити?
- То ж не їсти. – посміялись.
Дорогою до якогось особливого лісу, бо ж можна було спинитись будь-де раніше, ще не один раз ми перетворювались на картоплю і що далі то міцніше притискався до мене Шурко, я чула його дихання мені у шию, теплі руки на талії, яку він огортав, щоб краще сиділось. Вже не пам’ятаю, чи були тоді гриби, але час було проведено неповторно.
Ураган служив ще років зо п’ять, аж поки ми про нього не забули, занурившись у побутові справи, і допоки він не згнив під впливом природних явищ.
З того часу минуло багато років, а я вже й забула, що мене звати Наташею, у родині я – Картоша, а Шурко…мій чоловік.
