Він не повірив. Скривився наче доскіпливий глядач, котрий розгледів фальш у грі актора:
– Олександре Васильовичу! Я ж вас просив...
– Не вірите? Що ж, ходім до напарника – він підтвердить. Я ж не знав, що ви впадете мені на кумпол і зшепотітися з ним ніяк не міг.
Ріпа попідтягував болти десь під сподом „Фольксвагена” й вони поїхали до Олега.
Олег саме збирався кудись іти й вони застали його, коли той уже зачинив за собою хвіртку. Побачивши знайоме авто, спинився.
– Привіт! – махнув Ріпа, вилазячи з-за керма. – Це Валер’янович, з приводу наших справ...
Олег мало не впав, почувши як Ріпа розмовляє з ним про справу в присутності стороннього. „Провал!” – було перше, що спало йому на думку й Олег уже було намірився змитись, коли до нього почав доходити нарешті зміст Ріпиних слів:
– ... Нехай поможе. Він і так усе знає, та ще й корчить із себе кебетного. То хай допоможе знайти гроші. А ми віддамо йому ту частку, яку просить. Хай тільки знайде.
Олег набурмосився. Страх заступила злість. Віддавати кревне? Чого це Ріпа так легко розкидається їхніми лавандосами? Хоча... Воно краще, звісно, синиця руках...
– Ходім до хати, – буркнув негостинно, – покалякаємо. Тут і паркани з вухами. Та й не так жарко всередині.
Справді, сонце піднялося вже височенько – починалася звична для цьогорічного літа спека.
– Так-так, – постукував пальцями об стільницю Валер’янович. – Отже, що ми маємо?
Пірати закінчили розповідь і дивились на новоспеченого партнера з недовірою, ледь-ледь повитою крихітною дещицею надії. Вони сиділи втрьох посеред невеличкої, давно не метеної кімнати. Запхавши руки в кишені, Ріпа відкинувся на спинку стільця, а Олегові пальці нервово совались по клейонці, марно шукаючи, що б його кинути до рота. Крізь вузенькі, далекі від прозорості, вікна до хати потрапляло мало світла й тому під стелею тьмяно жевріла гола, загиджена мухами лампочка. Через прочинені двері сусідньої кімнати було видно старого, який лежав нерухомо в своєму незмінному ганчір’ї і незрозуміло було, чи він спить, чи може вже вмер.
– А маємо ми наступне, – продовжував Валер’янович: – Борис залишив авто в якихось тридцяти – сорока кроках від своєї хати, зайшов додому, через п’ять хвилин вийшов і з тої миті його ніхто не бачив. Ні Бориса ні грошей. Він зник і з ним випарувалися шістдесят три тисячі доларів. Що сталося? Версій вимальовується дві: Перша: він заздалегідь намислив утекти, щоб не ділитися, так би мовити, общаком. Забіг додому, з’єднав обидві суми докупи і – ґуд бай! Хоча... сім’я. Тут, або він настільки черствий і товстошкірий, що просто наплював на родину, або... або він у змові з жінкою й та водить вас за носа. Ви його добре знаєте, тож варто покумекати, який із двох варіантів вірогідніший. Версія друга: пограбування. На нього нагло напали. Могло бути? Могло. Але вельми значні сумніви викликає у мене труп. Вірніше його відсутність. Щось я не пригадую випадків, коли б грабіжники аж надто старанно ховали трупи своїх жертв. Ну затягнули б десь у кущі – давно б уже знайшовся. Хіба... Хіба все було хитро сплановано наперед. А таке могло статися в випадку, якщо відбувся, так би мовити, витік інформації, грабіжники чекали саме Бориса й знали, що він повертатиметься від хати не порожній. А заради таких грошей можна й із трупом пововтузитись. Цікаво, може хто з сусідів щось чув?
– Ми розпитували, – озвався Ріпа. – Ніхто нічого.
– Так-так. Нічого... А може в нього була коханка? Чоловіки, знаєте, буває тікають з коханками. – Пірати стенули плечима – в особисті справи Борис ніколи нікого не посвячував. – А чи не можна було б оглянути цю вулицю, те місце, де він тоді зійшов? – Валер’янович глянув на Ріпу.
– Можна, – відповів Ріпа.
Вони загуркотіли стільцями від чого старий у сусідній кімнаті прокинувся (таки не вмер).
– Синочки! – вигукнув він, побачивши Олегових гостей. – Це ви прийшли до мого Олежка? Приходьте, синочки, приходьте! Якби ви ще жіночку яку...
– Починається! – безнадійно звів догори очі Олег. – Ну замовкни, старий!
Але старий, знайшовши несподіваних слухачів, замовкати не збирався:
– А до мене, синочки, Бог-Саваоф приходив! Отак лежу, а він через сінешні двері заходить і – до мене. „Здоров! – каже. – Здоров, – кажу, – Бог-Саваоф – А як ти мене, – каже, – знаєш? – А чо ж мені тебе, – кажу, – не знать, як ти он у мене на календарі над плитою висиш! Ти Бог-Саваоф! Чого б це я тебе не знав! – Ну кажи, – каже він, – чого хочеш? – Якби, – кажу, – жіночку моєму Олежкові яку, а то ми самі, а він і перестелить мені забува, і їсти коли дасть, а коли й ні – забуде. А якби жіночку... А так, – кажу, – забрав би ти мене вже до себе. Трудно мені тут... – А він: – Потерпи, – каже, – скоро й твоя пора надійде! – Спасибі тобі, – кажу, Бог-Саваоф! От якби ще жіночку моєму Олежкові... ”
На цьому монолог старого урвався, бо Олег зачинив двері до його кімнати і, скрушно хитаючи головою, повернувся до гостей:
– Геть старий зсунувся.
Трійця вийшла з хати.
Жіночу стать я пізнав рано. Однолітки ще в „класики” гралися на перервах, а я бігав уже зі старшими пацанами до дівок і трапились поміж ними такі, з якими я швидко пройшов „курс молодого бійця!” А згодом у нас непогано виходило розважатися з Принцом. Принц, чортяка, вродливий був, хоч воду з нього пий (за що й кликуху отримав)! І тьолки до нього липли десятками! Та й я самітником не ходив – хоч аленделоном і не вважався, але швидко розібрав, що найбільше вони поважають навіть не вроду, а що – силу!
І ми вже вдвох понавтішалися вдосталь! З дівками не панькались – цього краму вистачало. Виберемо по одній, слово-два й вона вже біля тебе, прилипла! І водимо їх до Принца. Його старі на залізниці працювали, позмінно. Бувало таке, що хата на всю ніч наша. Заманюємо, мовляв те-се, музичку послухаємо, головне щоб до хати зайшли, а там уже справа техніки! Чи доброхітно, чи ні, а віддавалися нам дівчатка всі до одної! Як було не скиглять, як не просяться, а ми своє зробимо! Ще й настрахаємо добре на прощання. Аби мовчали. І мовчали, жодна не настукала! А якщо й шепотілися десь тихенько з подругами, то це їх іще дужче до нас із Принцом вабило. Зліталися, мов оси на гнилу диню! Так їм, сердешним, кортіло дорослих забавок скуштувати!
Ну а Толюня був у мене, звісно, напохваті. Підійти, привіт передати, чи там записочку – буду я сам гасати! Та воно й солідніше так – ніби ваги мені додавало.
Якось накинув був я оком на Нінку з другої школи. Пишнотіла, високогруда, наче на дріжджах зійшла! І погляд такий зверхній, десь аж презирливий. Я, коли вона блимнула на мене, аж знавіснів – не люблю, коли на мене так дивляться! Ну зажди, – гадаю. – Побачимо! І підіслав до неї Толюню. Так і так, мовляв: давай може в кінце сходимо.
Вона, звісна річ, клюнула, хто б сумнівався, але що змусило мого безвідмовного раба в джентльмена зіграти – не знаю! Може сам залюбився, Толюня ж у нас закохливий. Вона мене наче в ополонку головою стромила, коли йшли ми, тримаючись за руки, до Принцового лігва, а Нінка візьми та й телепни: „А твій дружок, той, що до мене підходив, шепнув, щоби я з тобою не йшла. Що ти хочеш мене, ну... – Баран він, – кажу. – Завидки Толюню беруть, бо самому жижки тремтять до дівчини підкотитись. Ти ж не віриш у ту його маячню?” Не вірила. А як вона просилася, як плакала, як в’юнилося в моїх руках її грудисте тіло! Звісно, я своє взяв, але кайфу не отримав. Не було того, чого сподівався. Не було, бо до хати вона зайшла настороженою, тримала таки на думці його слова. Це він мені все зіпсував!
Я хутенько виштовхав Нінку на вулицю, піднісши наостанок до її заплаканого обличчя ножа (зверхності й презирства в її погляді вже не було) й пообіцявши зіграти ним на її рожевих щічках у хрестика й нулика, якщо Нінка бодай слово ляпне десь про те, що сталося, та й попрямував до мого бунтівливого раба. Заколот слід було придушити в зародку.
Досі я його по справжньому не бив, не було потреби. Нащо Толюню бити? Йому було щигля даси, ну, в крайньому разі, „пенька” під гузно, то він іще з місяць літає пропелером, будь-яку мою забаганку виконує швидше, аніж я про неї подумаю. Але тут я побив його по справжньому. Інакше не можна було. Таке не прощається.
Була ніч. Я висвистів його надвір, відвів за городи, на річку, й там побив. Я його добре побив, я вмію. На мармизі сліду не залишилось, а він хвилин двадцять качався біля моїх ніг у росяній траві як черв: стогнав, кректав, затуляв голову руками, а я бив, товк у найболючіші місця не кваплячись, професійно та виважено. Я бив його за бунт, за непослух, за те, що він такий, який є, за те, що не огризається, за те, що глист, за те, що мигтить перед очима й за те, що Толюні нема, коли він мені потрібний. Іще за щось я його бив... чорт, я вже й забув за що, та його завжди було за що бити... Я бив акуратно. Не збирався ж я відповідати за цей жалюгідний шматок смердючого стерва під ногами!..
Пацюк. Не уявляю, як він тут опинився, навколо ж бетон! І я не бачив ніякої нори й не чув щоб хтось ту нору прогризав. Схоже, це він мені його підкинув. Певно, щоб я злякався. Даремно – я не боюсь пацюків. Я взагалі нічого не боюсь (крім поливальниці). Я навіть вдячний йому за це. Бо ж тепер я не сам.
Я швидко приручив пацюка й тепер ми марнуємо час удвох. Коли господар опускає їжу, я ставлю миску на коліна й ми їмо разом. Щур кладе передні лапки на край миски і їсть, швидко-швидко ворушачи вусиками й щелепками. А коли я даю йому кусенчик хліба, він їсть, тримаючи хліб лапками.
Спимо ми теж разом. Зазвичай він влягається мені на грудях і ми лежимо, зігріваючи один одного. Спершу я боявся, що він мене вкусить. Десь я чув, що пацюки можуть повиїдати людині, що спить, очі та повідгризати вуха, але мій пацючок цілком мирний і їсти мене не налаштований. До речі, як і я його. Ми ж із ним розуміємо, що краще жити вдвох!
Єдине, до чого я ніяк не можу його привчити, так це ходити на „парашу”. Доводиться вишукувати його буруб’яхи в ганчір’ї та вкидати до відра самому. Але це нічого, я не гніваюсь – у кожного свої вади.
Цікаво, що після того, як гасне лампочка, його очі продовжують іще якийсь час світитись і я бачу в пітьмі дві рожеві цятки, наче хтось курить одразу дві сигарети. А мої баньки теж світяться?
Я довго мізкував, як назвати мого нового корефана і врешті спинився на імені Брат. Гадаю, воно йому сподобалось.
Сонце теліпалося саме в зеніті й пекло нещадно коли вони під’їхали до вулиці, на якій мешкав Борис.
– Так-так, – бубонів Валер’янович, тупцяючи на місці, де пірати чекали того вечора свого предводителя, – що ми маємо? А де його хата?
Поволі, аби не привертати зайвої уваги, вони рушили вперед. Тупали один за одним тісною вуличкою і їм раз-по-раз доводилось нахилятися під рясним яблуневим віттям, яке, полишивши темні садки, вперто пнулося через паркани на вулицю.
– Ось, – сказав Ріпа. – Це його хата.
– Так-так, – озирнувся назад Валер’янович. – Зовсім близько. То що, – хитнув головою в бік не нової, але міцної, під замшілим від часу шифером, хати, – завітаємо?
Втрьох зайшли на подвір’я.
Господиня була вдома. Коли Жанна вийшла на ґанок Ріпа, як фахівець із жіночих питань, з немалим подивом зауважив, що зникнення чоловіка вплинуло на неї зовсім не так, як цього слід було очікувати. Жінка ніби помолодшала, трохи поскорочувались промені зморщечок біля очей, трохи вище, ніж раніше трималась піднята голова, Жанна ніби аж повищала й зустрічала неочікуваних гостей не як зацьковане й розгублене створіння, а таки як справжня господиня. „Спробуй, розбери цих жінок-інопланетянок...” – знизав плечима Ріпа.
Він відрекомендував киянина, як приятеля, що може допомогти розібратися зі зникненням Бориса й господині нічого не залишалось, як запросити чоловіків у хату.
Коли розмістились у вітальні, Валер’янович почав розмову, яка скорше скидалася на допит. Кидав питання одне навздогін за іншим і Жанна ледве встигала відповідати. „Чи не помітили ви чогось незвичного в поведінці чоловіка напередодні його зникнення, чогось дивного, не такого як завше? Чи всі Борисові речі вдома, крім того одягу, що був на ньому? Може все ж чогось не вистачає? Чи не казав він щось на зразок того, що так більше не можна, що йому все набридло, що треба щось змінити? Чи не виявляв він напередодні надто великої, незвичної, ніжності до дітей? Чи не мав він, пардон, коханки?” На більшість питань Жанна відповідала: „Ні”, або „Не знаю” і Валер’янович дещо змінив напрямок допиту: „Чи давно ви тут живете, на цій вулиці? Чи добре знаєте сусідів? З ким із них Борис контактував, дружив, чи навпаки – ворогував? Чи немає серед мешканців вулиці таких, які несподівано виїхали останнім часом, або хочуть виїхати, чи таких, що якось дивно поводяться, чи змінили звички, чи яким іншим чином привертають до себе увагу? – Борис тут народився, це його батьківська хата, – відповідала Жанна. – Сусіди? Сусіди, як сусіди – прості собі люди. Так, щоб дружити то ні з ким, та й ворогів ніби не мав, а знати, звичайно, знає всіх. Нічого такого не помічала. Все як завжди. ”
– Так-так, – вистукував пальцями об стільницю Валер’янович, – і що ж ми маємо?
Ріпа, як і вранці, в Олега, сидів відкинувшись на спинку стільця та запхавши руки в кишені, а Олег методично, наче автомат, лузав дрібненьке соняшникове насіння (встиг таки десь доп’яти) й акуратно спльовував лузгу в жменю. „Допит” тривав і лише раз його перервав малий Ілюшко, котрий захеканий забіг у хату й, не звертаючи уваги на чужих дядьків, почав захоплено розповідати мамі, якого чудового автомата на батарейках купили сьогодні Тарасику й вимагав такого ж собі.
– І що ми маємо? – запитав, передражнюючи Валер’яновича, Ріпа, коли компанія залишила Жаннине подвір’я та всілась у „Фольксваген” (на осонні машина нагрілася так, що вони почувалися, наче на пательні).
– Ви, шановні, чули те саме, що й я, – розвів руками Валер’янович. – Тобто нічого суттєвого. Нічого, за що можна було б зачепитись. Одне я вам доповім: чомусь не до вподоби мені ця вулиця. Тут він народився, тут виріс і тут таки його бачили востаннє. Все на цій вулиці. До речі, а що там, у іншому її кінці?
– Наскрізного проїзду немає, – повідомив Ріпа. – Глухий кут.
– Справді? І що, нема навіть стежки?
– Здається, нема й стежки.
– Цікаво було б глянути.
Пройшлись вулицею до кінця. Скрізь акуратні щільні штахетники, а де й глухі, непроникні для ока загорожі. В кінці вулицю надійно замикав такий же високий неприступний паркан чиєїсь садиби. Валер’янович шкрябнув підборіддя:
– Гм, якщо все було так, як ви розказували, то куди ж він подівся? В небо злетів, чи що?
– Подумаєш, – хмикнув Олег. – Прошився в якусь хвіртку, а там на город, а там...
– У хвіртку, кажете? – недовірливо хитнув головою киянин. – А в кожному дворі либонь собацюра...
– Може й не в кожному...
– Так-так... От що, панове компаньйони: очевидно слід підшукати мені квартиру – хочу затриматись у вас на кілька днів; треба пошвендяти тут, погомоніти з сусідами, розшукати його друзів, знайомих...
– Можна до мене, – запропонував Олег, – місце є.
– Вельми вдячний, але, гм... ваш батько... І взагалі, я волів би отаборитися на нейтральній території.
– Моя сусідка квартирантів приймає, – озвався Ріпа.
– То й добренько! Тільки от що, – Валер’янович подивився спочатку на Ріпу, потім на Олега. – Я гадаю, що для подальшої роботи нам варто переглянути умови контракту...
– Ні! – спалахнув Олег. Ріпа мовчки звів брови.
– Шановні! Ніхто не відає – знайдемо ми вашу касу чи ні, а поки що я витрачаю власний час і власні, між іншим, гроші! Ви гадаєте, в мене інших справ немає? Пропоную так: усе, що нариємо – ділимо порівну на трьох. А якщо ви проти – до побачення, квартира в сусідки мене тоді не цікавить! Тільки ж і ви без мене нічого не знайдете! Ви працювали тоді, а я працюю зараз, хіба не справедливо?
Пірати перезирнулись.
– Чорт з тобою! – процідив Олег. – Подавись!
Ріпа кивнув.
Назавтра киянин розгорнув бурхливу діяльність. У супроводі Олега (Ріпа мусів їхати на базар) він знов завітав до Жанни де та, на його прохання, склала перелік усіх, хто мешкав на їхній вулиці, й коротко охарактеризувала кожного з сусідів.
– Хочу пройтися, попитати людей, потеревенити, – пояснював Валер'янович свій задум. – Гляди, може хто й бовкне щось цікавеньке. І, в зв’язку з цим, чи не дозволили б ви відрекомендовуватись вашим далеким родичем? Так, знаєте, буде більше довір’я.
– Прошу. Можете назватися моїм братом, я однаково нетутешня. Але я й так майже з усіма місцевими балакала. Не уявляю: що ви взнаєте нового?
– І все ж, – посміхнувся Валер’янович. – Свіже око...
Почали обхід.
– Добрий день! – До хвіртки підійшов білястий, наче припорошений борошном, недужого вигляду чоловік. Поміж дрібних рис його обличчя ховалися такі ж дрібні білясті очі, в яких годі було щось прочитати. На вітання озвався тихим але, як здалося Валер’яновичу, напруженим голосом.
– Я брат вашої сусідки Жанни. Оце приїхав підтримати її в лиху годину. Ви ж у курсі, що трапилось?
– Знаю. Борис...
– Господи, що за часи! Люди зникають без сліду. Був чоловік і нема.
– Так. Тяжкі часи.
– І без сліду. Наче крізь землю...
– Так, це страшно.
– Ви його того дня не стрічали?
– Ні. Я його рідко бачив. У кожного своє життя-буття, свої справи...
– Авжеж, авжеж. А так ви з ним не товаришували?
– Та не сказати, щоб аж надто. Просто, як сусіди. Я ж кажу: в кожного своя метушня...
– Так-так. Ясно. Нічого того вечора не чули? Може якийсь гамір на вулиці, абощо?
– Та ні, нічого такого. Я, власне, тоді цілий вечір у хаті сидів, телевізор дивився. Так що...
– Умгу, умгу. Бідна жінка. Залишилася сама, з двома малими на руках. І ця невідомість...
– Так, невідомість...
– Ви вже якось підтримуйте її тут. По сусідському. Знаєте, їй важко.
– Так, звісно, по сусідському... Чого б і ні?
– Ну вибачте. Не будемо вас затримувати. До побачення.
– Та нічого. Бувайте.
Відійшовши на десяток кроків, Валер’янович зупинився й замислено глянув назад:
– Не подобається мені цей чоловічок.
– Це ж чому? – здивувався Олег. – Мужик, як мужик.
– Блідий він якийсь. Нервовий. І найголовніше – нема в ньому співчуття. Словами співчуває, а очі... – Валер’янович зітхнув. – Збайдужів люд. Ну добре, хто там у нас наступний?
Але розгорнуте Валер’яновичем розслідування результату не дало. Жодних слідів, жодних зачіпок, жодної свіжої думки, яка вивела б його на Бориса, або схованку з грошима, киянин так і не відшукав. Цілий день і половину наступного витратив столичний гість на Борисових сусідів. Хтось був на роботі, хтось на городах за містом, когось взагалі важко було впіймати, але киянин познаходив усіх. І нічого. Він ще раз доскіпливо розпитав Жанну, ставив їй найрізноманітніші й найнесподіваніші питання (прагнучи заразом перевірити і її відвертість). Марно. Розмовляв з дітьми – іноді діти помічають те, чого не бачать дорослі, але не цього разу.
Вони ще раз, усі гуртом, найретельнішим чином обшукали хату, все Жаннине господарство, не минули необстеженою жодної комірки та жодного закапелка. Цього разу до обшуку долучилась і сама Жанна й навіть Ванюшко з Ілюшком які, щоправда, не знали, що шукають, для них це була просто цікава гра. Ілюшко знайшов іграшкового пістолета, який вважався безнадійно втраченим, і аж повискував від задоволення, але того, що шукали, не знайшли.
І Валер’янович здався.
– Все! – розвів безнадійно руками. – Я пас! Завтра їду. Час мені вже з’явитися й на роботі. Ех, прощавай Європа! Ось мій телефон, – звернувся до Ріпи. – Раптом випливе щось новеньке – дзвоніть. Якщо, звісно, не впораєтеся самі.
– Фініта! – невесело підсумував Ріпа й розчаровано махнув рукою.
