Кожне європейське місто мало, і має своє корсо – вулицю для спацерів. Ві Львові тим корсо завше була Академічна. Нині корсо категорично змістилося в бік площі Ринку. Там встановили вигідні лавочки, то ж можна не лише шпацерувати, а й присістись, й погомоніти зі знайомим, чи, як пощастить, з якою не надто строгих правил панянкою...
Влітку, чи, як зараз, ранньої осені, усі мацюпуські вулички, що сполучають місто з її центральною площею перетворюються на барвистий килим із квітів і лямпіонів, що ними удекоровані десятки реставрацій розташованих на тротуарі й на їздні, полишаючи лиш вутле русло для потоку святкового люду. Коли ходити лише тими вуличками, ринковою площею, та іще у надвечір'я, може виникнути ілюзія, що Львів – місто веселощів, і непогамовного щастя... Лише раз по раз надибуючи співаків, і музик, які з наркотичним блиском в очах ґвалтують хто гітару, хто скрипку, сопілку чи акордеон з бажанням будь що сподобатись, а, відтак, видерти гривню, злотого чи доляра, втрачаєш піднесений настрій, бо ґвалтують не лише свої інструменти, а й твій слух. Почуєш тут усе – від блатного фолькльору до фуг Баха, добрі джазові композиції, та всьому своє місце й час. Коли бадьорі кацапські пісні звучать біля пам’ятника Шевченка, який ніколи не був він великим інтернаціоналістом (...), а запальні полінезійські ритми біля Міцкевича, це не дуже веселить серце...
Із посмішками за сто баксів дефілюють дешеві стирки, які своїм шармом великосвітських левиць здурять не одного туриста... Най по тому! Насправді вечірній Львів, тут, у центрі, не належить львів’янам – вони тут у зникомій меншости, лиш дехто, як от я, загляне сюди звідати що в тім вертепі діється. А іще: відчути законну гордість - люди платять величезні гроші, аби приїхати і хлипнути дивовижним повітрям древнього міста, де кожен будинок легенда, а камінь на бруківці – свідок історії, я ж собі цілком за фраєр вигулюю корсою, слухаю своїх вар’ятів, і плюю си на бороду.
Хіруси, бомжі, жебраки, всілякі потирчі й заволоки чогось перемістились на Привокзальну. Випросили їх із центру міста, з певністю не тими методами, як ото в час незабутнього візиту Івана Павла II, коли всю львівську шушеру повизбирали й вивезли за кільканадцять кілометрів за межі мегаполісу, аби Бог не дай не образили зір святійшого Понтифіка... Радше самі зрозуміли - бідніший нарід - сердобольніший, він радше поділиться із нещасним, хоча, й осудить, і виспіває йому все що на серці, та голодним все ж не залишить... Сприяли тому «великому переселенню» й друзі всіх нещасних – «Мальтійці» - у сквері побіля храму Ольги і Єлизавети сердобольні місіонери заповзялись роздавати дармові обіди, підгодовуючи бездомних якоюсь саламахою, та ті травоспис не питають - аби гаряче було! Отож, аби було їм не далеко ходити тут таки отаборились, за що «Мальтійців» Привокзальна не злюбила більше, ніж самих бомжів...
З часом, до нового сусідства все ж звикли, що навіть перестали звертати увагу, на їхні п*яні чвари, штурханину, а часами й криваві розборки, та нещодавно притрафилась дивина - п’яний дід заполонив увагу не лише мешканців Привокзальної, з цікавістю придивлялись дивадлові й численні гості міста. На лавочці трамвайної зупинки, самому осерді Привокзальної, лежав нічим непримітний чолов*яга, й, можливо, не стільки голосно, як визивно, та так, що без сумніву чуло його саме небо, вигукував.
- Де любов?! Де та любов?!
На якусь хвилю вмовкав, переводив подих, збирав воєдино усе, чим наболіло серце, й знову надривно, розпачливо.
- Де любов?! Де та любов?! – протестував старий проти дійсності, яка була йому нестерпна.
Диво-дивнеє – нарід на зупинці не відсторонювався, як це буває, від п’яного – навпаки витишувався, й намагався розгледіти діда. Сам видів - багато пропускали свій трамвай, аби іще раз почути розпачливе дідове: «Де та любов?»... Дивувався: ніби й не той тепер час, аби збудити співпережиття - переступлять заслаблого, знепритомнілого, а й навіть забитого. Пройдуть, й не глянуть, а тут збирались мов на фестини, аби лиш почути як іще раз засьвіркує старий ото своє: «Де та любов?!»...
- В Гішпанії твоя любов, кидає якийсь змарнілий, шнадилавий чолов’яга, з усією певністю маючи на увазі щось своє… Праведні жіночки товпляться біля діда, кожна по-своєму відповідаючи на то його бозна до кого звернене запитання:
- В сраці, в сраці твоя любов, - тлумить себе по змарнілих стегнах вигиниста, мов пінда, та добре вже підтоптана матрона, розсипаючи злі бризки із вогнистих очисьок.
- На дідька вона тобі взагалі здалася, та любов, старий курвелю?! – обурливо допитується розквацяна дешевою помадою, на довжезних шпильках з претензією на витворність панія, - ото тільки й твого, що нап’єшся, та пасталакаєш. Як по копі, то й по хлопі! – по своєму знаю... - виголошує свій вердикт, і відходить.
- Диви, старе, п’яне, очі му позакисали, же створити не годен, а любові хоче... – знущається якийсь лисий паняга.
- Я того старого знаю, він на Сап’єги жиє... Не пияк, це точно! Добрий ремісник - щітки та всілякі пензлі виробляв, й разом зо жінков на базарі продавав.
- Знаю, знаю його з базару, авторитетно підтверджує базарна бадилярка Окропна, (псевдо від того, що всенький рік торгує зеленим кропом), - видко щось бідачиськові в голову зайшло, потуманилося...
- Сьвіркує старий ! – посміхається якась опасиста жіночка, - хіба на Приквокзальній нема в кого влюбитись? - обводить шельмівськими оченятами присутніх, прозоро натякаючи, що старий таки за нею побивається...
Та усі ці монологи ніким не підтримуються - на усміхнених циферблатах людей виписане насолодне задоволення. Від чого? Напевне для самих загадка...
Дід виступав кілька днів. Лежав на лавці не просихаючи (не уявляю, як він поповнював запаси алкоголю), безперервно повторював одне і те ж: «Де та любов?!».
Тої ночі туман пінився, як молоко залишене на газі без догляду, далі густявів, що не годен було розгледіти людину в кількох навіть кроках. Коли на ранок вітер його розвіяв, старого на лавці вже не було - щез так само раптово, як появився. Як воно й буває, коли брак інформації, снували різні домисли – казали, серце старому із жалю розірвалося, так і застиг не вспокоєний. Хтось ніби видів, як забирала шукача любові якась опасиста з шельмівськими очима жіночка... Молоденьке, іще не цілком зіпсуте дівча, що приторговувало на зупинці квітами, переконувало цікавих, що то сам Лель наслав на землю туман, аби забрати діда у вічне царство любові. І, хоча, останнє було недолугою вигадкою, версія користувалась найбільшим успіхом... Чомусь саме її слухали з найбільшою прихильністю, втискали гривні в долоню, й не брали пропонованих дівчиною букетиків. Якби кожен платив за щось своє, потаємне, нездійснене, але таке бажане…
Подумав собі: проминуть роки, забудуться політичні баталії, візит Папи теж звітріє, бо кого насправді це цікавить? Старенького ж, який розпачав на площі за любов’ю, Львів не забуде, бо немає людини в душі якої не прокидався б жаль за втраченою любов’ю... Можливо, й легенду укладуть, як це звикло буває з речами про які нам завше не вистачає розізнання...
