Чуєте музику? І я чую. Власне, задля мене її і крутять. У нашому селі тільки я один і ходжу на вибори. Всі інші сельчани давно махнули рукою на такі кампанії, мовляв, усе одно з них користі – як з козла молока. Ну, то їхній клопіт.
А я ходив, ходжу і буду ходити. Бабцю поховав, царство їй небесне, корову продав, квасолю полущив – що маю більше робити? От і голосую. За кого пропонують. Між нами кажучи, я ще жодного кандидата в депутати не забалотував. Звичайно, за умови, що й він (чи вони) до мене по-людськи. Іноді, шепну вам по секрету, в мене у хаті тих кандидатів – більше, ніж образів на стінах. А на столі – як на королівському банкеті. Ось і вчора один привіз рибки, другий – куріпку, третій – смаженого, четвертий – вареного, а всі разом – справжньої української, з перцем. Ну, ви розумієте…
Отже, сидимо. Гарно сидимо: Іван, Петро, Филимон, Сидір і я. Закушуємо після першої куріпкою. Славна така куріпка, жирненька і димом пахне. Мені сподобалась, то й кажу до Івана, що ту птицю вполював: «Молодець! Відчуваєш, що народ від своїх обранців чекає. Вважай – депутатський мандат у тебе в кишені».
А Петрові не терпиться. «Ви, діду, рибкою, рибкою поласуйте!» - припрошує. Беру рибу. Після другої, розуміється. Ні, рибка не того… не пропечена, та й не просолена, як слід.
«Ранувато тобі, парубче, у Київ, - обертаюсь до Петра. – Риби смажити не навчився, а туди ж. Поїдеш до столиці та й забудеш, як черв’яка на гачок насаджувати. Покрутись-но ще рочок-два в області. Разом на риболовлю з’їздимо. Я тебе навчу, як політику… тьху! юшку варити».
Ображається Петро, але мовчить. Бо краще область у руці, ніж Київ на думці.
Ну, і далі в такому ж дусі. Отак спільними зусиллями, у теплій, дружній обстановці і вирішуємо питання державної ваги. Як бачите, у мене все по-справедливому: умієш вудку в руках тримати – тобі і карти в руки. Не вмієш –мусиш навчитися. Інакше навіть послом нікуди не пошлю, а як пошлю… то вже не повернешся.
Односельці сміються з моєї «домашньої» Верховної Ради. Хай сміються, аби не плакали. Потім, після виборів.
