Сонце вже майже скотилось за обрій. Останні промені прощались з небом, наповнюючи його рожевим сяйвом, вітер грався з піском, який, здається, ввібрав колір та тепло небесного світила кожною піщинкою своєї сутності.
Змучений спрагою, довгою дорогою та піщаними бурями, хоробрий мандрівник нарешті прибув до величезної скелі…
- Ну от… Нарешті! Дорога позаду, попереду – зустріч з Могутнім Володарем Часу. Чи не помилився я? Чи не збився з шляху вірного? Де ж ти, о Могутній Чаклун? – блукав по печері всередині гори юнак та раптово натрапив на вказівник: «Могутній чаклун. Він же Володар часу. Він же Ярослав Бенджамінович. Він же Йося. Кабінет 215».
Діставшись до чаклуна, юнак впав перед ним на коліна:
- О Великий владика часу! О Повелителю хвилин, годин і років! Йшов я до тебе два місяці, багато бід в дорозі зазнав… А все заради твоєї милості. Виконай моє прохання. Молю тебе!
- Два місяці? Ого! – Владикою часу виявився привабливий чоловік середніх літ. Він гриз червонобоке яблуко і розмова з новоявленим мандрівником його мало цікавила. – А не можна було зателефонувати чи написати мені на електронну адресу?
- А що, так можна було?
- Японський бог! ХХІ століття за вікном, а ми скакаємо на конячках, самотужки перетинаємо пустелю, невідомо навіщо втрачаємо безліч безцінних днів життя… А зателефонувати чи написати клепки не вистачає!
- А я думав…
- Чим? Тим місцем в яке тобі сідло надавило?
Добре, розповідай уже, якщо прийшов.
- О Великий володарю часу! Слава про твою могутність облетіла всі королівства…
- Звісно облетіла! Знаєш, скільки я заплатив за цю піар-компанію? А що ти хотів? Зараз без реклами нікуди! А то дізнаються Вищі сили, що до мене ніхто не звертається, визнають мій дар непотрібним і заберуть ліцензію…Ось такі пироги!
- Я молити тебе про послугу прийшов. На коліна падаючи, благаю: будь милосердним і зжалься над…
- Стоп! Як тебе звати?
- Остап дано мені імення від появи моєї грішної душі на білий світ.
- Так от, Стьопо, не викаблучуйся! Давай нормальним текстом. Чого прийшов?
- Допомога Ваша потрібна.
- Це я вже зрозумів. Конкретніше. Час не гумовий – не потрібно його тягнути.
- Я хочу, щоб Ви повернули час назад.
- Що серйозно? А я думав, ти хотів, щоб я тобі з глини білочку зліпив!
Стьопо, це і так зрозуміло! Я крім повернення часу нічим і не займаюся. Конкретніше.
- Ну… Була в мене дівчина. Я з нею цей… як його…ну зустрічались ми. Серйозно у нас все було.
- Я за вас радий. – зітхнув Чарівник, поглянувши на годинник. До законної обідньої перерви залишалось півгодини. А трудовий розпорядок дня – це святе! Тут час не обдуриш. – Ближче до справи.
- Ну от Алька, дівчина моя, постійно скаржилась, що я зовсім не цікавлюсь літературою. Ну…не читаю нічого. А вона в мене розумна! Багато книг прочитала. Як тільки дочитує одну книгу, так відразу починає читати іншу.
- Кхе! Я ж просив: без непотрібних подробиць!
- Вибачте. От я з подарунками їй ніяк догодити не міг: яку книгу не подарую – вона вже її, виявляється, читала. Думав я, думав…і згадав: є в мене знайомий, Жека, так він якусь там книгу написав. Оповідання якісь. Я Альці його книгу і подарував, думаю, такого точно не читала! І їй ця книга так сподобалася! Так вона мене хвалила за чудовий подарунок і ходила така щаслива, що я не втримався і похвастався їй знайомством з автором цього шедевру. Вона здивувалася, попросила їх познайомити…
- І ти їх познайомив?
- Так.
- Ти познайомив свою дівчину-книголюбку з тим, хто не тільки любить літературу, а й сам її творить?
- Ага.
- Ти познайомив її з тим, кого вона обожнювала, боготворила і вважала генієм тільки прочитавши його оповідання, хто зачарував її ще до першої зустрічі?
- Угу! А що?
- А нічого! Господи, в тебе хоч довідка від психіатра є? Ти коли останній раз обстеження проходив?
- А що, до вас із довідкою приходити треба?
- Святі Єсентуки! Добре, проїхали. Далі все зрозуміло: ти їх познайомив, вони закохались один в одного, а ти тепер на конику скакаєш по пустелі.
- Овва! Ви великий чарівник! Ви читаєте людські долі як відкриті книги.
- І тобі раджу читати. Не людські долі, звісно, а книги. Як то кажуть: може поможе.
І чого ти від мене хочеш?
- Поверніть час назад, до того моменту коли я подарував їй цю кляту книгу!
- Ага! Зараз! Робити мені нема чого! Прийшов… Упав тут на коліна… Я думав у тебе щось серйозне: не встиг врятувати рідну людину, не вимкнув праску і спалив будинок, пропустив важливу зустріч, не втримався і назвав начальника лишайним козлом…
А тут... тьфу ти!
- Ну будь-ласка! Я без неї помру! Вона сенс мого життя!
- Зараз подивимось. Люся! – крикнув маг у білу кришталеву кулю, що стояла на столі. – Витягни з архіву часу історію відносин №127441224715635/ААЗ і принеси мені. А ще яблуко. Ти чогось хочеш? Ні? Точно? Може кави чи чаю? Ні? Люся, історію і яблуко! Я чекаю!
Через секунду в кабінеті з’явилася довгонога дівчина. Поклала на стіл яблуко та дискету і так само швидко пішла.
- Так-с… Подивимось. Кохаєш, кажеш… Жити без неї не можеш…
- Угу.
- Ти ж бідкався, що у неї ноги криві. І з обличчям не дуже. І спільних інтересів у вас мало.
- Я ж…
- З друзями коли ходив на гулянки її жодного разу з собою не запросив. Вона вдома сумувала…
- Ну просто…
- Ти ж їй навіть «кохаю» жодного разу не сказав! Сам не рідко натякав, що у вас нема ніяких серйозних стосунків. А коли Ангеліна тебе запитувала хто вона для тебе – ти перетворював все на жарт!
То чого ж ти від мене хочеш?
- Хочу щоб Ви повернули час!
- Ще чого! З якого дива?
- Бо… я не хочу її втрачати!
- А я не хочу працювати в скелі посеред пустелі. І що тепер?
- Але, мені без неї погано.
- Раніше потрібно було думати! Захочеш повернути – повернеш. Якщо вам добре було разом – буде твоя Алька з тобою.
- Не повернеться! У них там така ідилія! Він твори пише і їй читає. А вона слухає, витріщивши від захвату очі і розвісивши вуха. А знаєте як він її називає? «Моя муза»!
- Ну то іншу собі знайдеш!
- Я не хочу іншу. Я хочу цю!
Думав, може вони посваряться. Ба, ні! Живуть душа в душу. Жека з її допомогою та підтримкою вже роман писати почав. «Ода Амуру» називається.
- «Ода Амуру»? – в пам’яті Чарівника постала недавня суперечка з Амуром. Володар часу довго з ним сперечався на тему: «Чи дійсно кохання сильніше за час?». І цей нестерпний крилатий самозакохано заявляв, що кохання непідвладне часу! Цитував вірші, присвячені цьому почуттю! Говорив, що його робота найважливіша та наймогутніша, трясця б йому!
Гіркота від програних дебатів чорною смолою розтеклась по всім тілі.
- Ага! Ну… як дяка Богу кохання за те, що вони разом.
- А він тут до чого? Це ж ти їх познайомив! Чого це вони йому славу незаконно присвоюють?!
- І я про те ж!
- Кохання у них! Тьфу ти! Ну добре. Зважаючи на те, що ти до мене так довго їхав, я таки виконаю твоє побажання. Не познайомляться вони! Ніколи!
- Дякую! Дякую! Дякую! – Стьопа заплакав від щастя.
- Триндець! – за дверима стояв Амур. Підслуховувати він не збирався, та аж надто голосно розмовляли Стьопка з Йосьою. – Повний триндець! І проживе Ангеліна життя з цим кретином! А на кого потім нарікати будуть? Любов зла..бла-бла-бла… Амур сліпий, косий, тупий… Лук йому погнути, тятиву відрізати, стрілу засунути якнайглибше! Звичайно! Хто ж крайній? Ідіоти! Всі! Мені терміново потрібна відпустка! Ні! Я звільняюся! Пішли вони всі далеко і надовго зі своїми бажаннями та заздрістю.
Примітка до твору:
Твір створений моєю хворою фантазією, тому писати щось типу: «Маленька поправка: коні непридатні для їзди у пустелях, тому замініть його на верблюда. І гір, до речі, в пустелі теж не буває» не має жодного сенсу. Мене якось сурова реальність при написанні твору не дуже цікавила. Крім того, хочу щоб юнак скакав на конику – хай собі скакає. Кому від цього гірше (крім коника, звісно)?
Іще одне, твір писався як жартівлива відповідь на запитання подруги: «Чому Амур такий козел?», тому чогось філософського і вартого роздумів в ньому не варто шукати. Але якщо раптом знайдете – я в тому не винна)))
