Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46994
Рецензій: 91406

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Життя прожити...

© Nina, 21-11-2010

Взагалi-то, її iм’я було Юзефа. Вона полька. Та всi її звали Улька. У село її привiз Iлько незадовго до вiйни. Вiн вiдслужив свою строкову службу і повернувся до батькiвської хати. Ульку представив як свою дружину. Не дуже все це сподобалося його рiдним, особливо сестрi Марусi. Але що тут вдiєш? Дружина, то й дружина.
Улька була гарна. Ставна i синьоока, з розкішним русявим волоссям, вона гордо несла високо пiдняту голову й усi милувалися нею. Проте була вона якась не своя, не рiдна – чужа. Та й трималася якось вiдсторонено.
Iлько її дуже кохав. Та й вона його теж. Коли наближався вечiрнiй час, і її Ілько от-от мав повернутися з роботи, Улька аж гарнiшала. Вона метушилася по хаті, чепурила її, щоки Ульки пашiли нiжним рум’янцем, а уста самi-собою розквiтали усмiшкою. Повертався Ілько, i все нiби зiгрiвалося теплим затишком та спокоєм – і примазана глиною долiвка, i волошки в глечику на столi, i строкатi домотканi килимки та дорiжки.
Та недовгим було їхнє щастя. Розбила його вiйна. Пiшов Iлько на фронт, а днi i ночi перетворилися на суцiльне чекання листа чи, бодай, хоч малесенької вiсточки. Чекали-чекали, та й дочекалися... похоронки.
А в нiй: “...загинув смертю хоробрих". Ото i все щастя. Довго сидiла над похоронкою Улька. Не плакала, не голосила. Мовчала. Тiльки мiцно стуленi вуста запеклися вiд душевного щему i горя. Наче ото зiтнута безжалiсною косою квітка, вона враз якось нiби зiв’яла, стала неживою, аж почорнiла з лиця.
Закiнчилася вiйна. Налагоджувалось поступово життя. Важким воно було, особливо для жiнок. Чоловiків у селi тепер було мало, тож вся робота, i їхня  також, лягла на жiночi плечi. Доводилося звикати, бо де ж було взяти чоловiчих рук?
Маруся, яка змалечку росла здоровою i сильною, тепер теж виконувала чоловiчу роботу. Її руки, i до цього великi й зовсiм нетендiтнi, стали мiцними й ще грубiшими вiд важкої роботи. Могла й мiшок ними легко пiдняти та закинути на плечi, і з кiньми впоратися. Замiж виходити не було за кого. Та й лицем була не така вже й гарна, щоб на щось сподiватися. Он красунi – і тi лiчили дiвочi лiта на самотi...
Улька працювала у ланцi. Була мовчазною. А то ще й нездужати почала. Коли запитували, може що їй болить, не вiдповiдала, а тiльки опускала вниз очi.
Одного разу побачила Маруся, як про щось шепотiлися баби бiля колодязя. Коли пiдiйшла – замовкли. Не звернула тодi на це уваги, та й нi до чого їй були їхнi пересуди. Аж ось якось зустрiла Софiю. Подейкували, що вона все про всiх знає, навiть у кого сьогоднi чим борщ чи юшка заправленi.
- Ну то як, Марусе? Коли ждете поповнення? – запитала та.
- Ти про що? – не могла второпати Маруся.
- Тю, ти прикидаєшся чи й справдi нiчого не знаєш? Придивися до своєї Ульки, вона ж вагiтна.
Не йшла, а летiла додому. Розлюченим птахом увiрвалася в хату та так i накинулась на Ульку з кулаками.
- Ах ти, мерзотнице! То це байстрюка принесеш у нашу хату? Знав би Iлько, як його кохана дружина гуляє! Ой, братику рiднесенький, – заголосила Маруся, як кiлька рокiв тому над похоронкою.
Нiчого не вiдповiла Улька, тiльки зблiдла та ще мiцнiше стулила вуста. Заклякла бiля печi мати, а батько, тужно зiтхнувши, вийшов з хати.
А восени знайшовся в Ульки хлопчик, Шурком назвала. Хто був йому батьком, Улька не зiзналася, та особливо нiхто i не розпитував. Батько з матiр’ю аж лицем посвiтлiли – не тримали на Ульку зла. Батько зробив малому колиску, повiсив над полом бiля лежанки. Вряди-годи та й заглядали старi до маляти, погойдували колиску і все щось примовляли до нього.
Марусю все дратувало: i те, що дитина плакала, i те, що батько з матiр’ю простили Ульці, i що щебетали навперебій до маляти, i що тепер у хатi стояв якийсь особливий, невiдомий до цього дитячий дух.
Одного разу вона зайшла, коли в хатi нiкого не було. Дитина пхикнула, i Марусi раптом закортiло подивитись, що там таке. Якби хтось був крiм неї у хатi, вона б i не глянула в бiк колиски. А тут нiби щось потягло її до дитини. Дитя не спало. Воно зупинило свiй погляд на Марусi і пильно дивилося на неї. Марусi так захотiлося поторкати його тугу рожеву щiчку, вiдчути на дотик, що воно таке.
Вона підняла руку, але поглядом спіймала грубі, почорнілі від роботи пальці. Послинила вказiвний i ретельно витерла його об спiдницю. Знову потягнулася рукою до маляти і вже хотiла доторкнутися до щiчки, аж маля раптом мiцно схопило її палець своїми малюсiнькими пальчиками. Маруся хотiла висмикнути руку, але воно, на її подив, тримало так мiцно, що аж пальчики бiля нiгтикiв побiлiли.
- Ти ба’, яке, – сказала Маруся.
І раптом беззубий слинявий ротик розтягнувся в такiй несподiванiй, такiй щирiй усмiшцi, що Маруся аж вiдсахнулась. Якась потужна хвиля нiжностi вдарила їй у груди, забракло повiтря, а з очей, несподiвано для неї самої, полилися ряснi сльози. Однiєю рукою, бо другу все ще тримало маля, витирала обличчя, очi і не могла зупинити той нестримний потiк.
- Нiчого, маленький, нiчого. Ось ми їм, ми їм..., – все повторювала Маруся й сама не знала, що оте “ми їм” могло б означати.
Вiдтепер життя Марусi набуло якогось особливого сенсу. Нiби заповнилася порожня нiша в її зашкарублiй, огрубiлiй, стомленiй тяжкою працею душi. Бiгла ранком у колгосп на роботу, а поглядом вбирала в себе зрошенi срiблястою росою соковитi трави, далеку блакить лiсiв, що нiби дрiмали в досвiтньому маревi. Насолоджувалася спiвом пташок, милувалася густими туманами над луками. І, взагалi, все тепер здавалося iнакшим. Дивувалася, як це вона ранiше не помiчала цiєї краси. Коли зустрiчала людей, мимохiть усмiхалася. Страшенно сердилася на себе за це, але не могла нiчого вдiяти. З роботи не йшла, а майже бiгла додому.
Тiло нiби i не вiдчувало втоми, а душа радiсно i нiжно трiпотiла в очiкуваннi щирої дитячої усмiшки. Маля радiло Марусi. Шукало її поглядом i усмiхалося.
Тепер, уже не криючись, брала хлопчика на руки, чукикала і нiжно промовляла до нього, сама собi дивуючись, звiдки вона знає такi пестливi слова. Ульку особливо не жалувала – все ще не могла пробачити образи за брата.
Але не все було так безхмарно. Незграбне, якесь бридке й кострубате слово «байстрюк» нi-нi та й злiтало з вуст односельчан. Воно нiби придавлювало до землi й пекло.
Якось пiдiйшла до гурту жінок на току. Вони саме обiдали. Хотiла й собi присiсти, аж тут якась запитала:
- Ну що, Марусе? Як там Ульчин байстрюк? Пiдростає помаленьку?
У Марусi потемнiло в очах i тупо зашумiло в головi. Вона на мить пополотнiла, а потiм тихо не проговорила, а викарбувала кожне слово:
- Якщо ще коли почую щось подiбне вiд кого, я за себе не ручаюсь. Ви мене знаєте. Запам’ятайте й iншим перекажiть. Улька – наша, хлопчик – теж наш, i зобидити їх я нiкому не дозволю.
Повернулася і твердою ходою пiшла геть. Марусю знали. І що рука в неї  була важка, а характер рiшучий – теж. Тож все тим і скiнчилося.
А хлопчик пiдростав. Не могли намилуватися ним дiд i баба, Марусинi батьки. Одного разу батько сказав:
- Поговорили ми тут, Улько, i вирiшили: збудуємо тобi хату. Будеш жити поруч з нами. Коли ти нам чим допоможеш, коли ми тобi. А там, дивись, може й щастя своє ще знайдеш. Не все ж тобi бути самiй. Ти молода, гарна, не твоя вина, що та проклята вiйна долю людей так покалiчила.
Був теплий лiтнiй вечiр. Пахли духмяно скошенi трави, пiдсихало сiно для худоби. Улька вклала сина спати і сiла на порозi хати. За нею вийшла Маруся.
- На, – подала Ульцi жменю соняшникового насiння.
Сидiли поруч, доторкаючись плечима, лузали насiння. Не розмовляли, але обидвi в одну мить вiдчули, що з ворожнечею покiнчено назавжди.
Попереду було ще цiле життя.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Не розуміюсь

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надя Позняк, 23-11-2010

Щемна

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Maria Goncharenko, 22-11-2010

Гарно пливе

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Юрій Кирик, 22-11-2010

Гарна оповідка

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-11-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.063294887542725 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати