– А я вважаю, що найголовніша й найцікавіша історія в житті цивілізації – це стосунки між чоловіком і жінкою. Все інше – похідне або й взагалі стороннє. Антуражне, я сказав би.
– Примітивно і банально, вибачте на слові.
– Не заперечую, це може бути банально, але не примітивно. Все залежить від того, як на це подивитися – і хто дивиться. Але це не змінює справи – без цих стосунків зупинилося б життя на землі, і який тоді сенс в усьому іншому – у вашій науці, політиці, культурі, зрештою, вірі в Бога? Життя має продовжуватися – це перша незмінна умова. А отже, чоловік і жінка мають зустрітися і народити дитину.
– Чи й не диво! Це відбувається щомиті і повсюдно. Населення зростає і, схоже, буде зростати. Отже, це не умова, а реальне тло. Це якби ми говорили замість літератури – про папір, замість картини – про полотно, на якому вона написана, замість урожаю – про погоду і так далі. Говорити про це можна, звичайно, але Вам не здається, що Ви в такому ракурсі опускаєте ті ж стосунки чоловіка й жінки – до тваринного рівня? Звірі теж плодяться, покладаючись при цьому виключно на інстинкт продовження роду. І ніякою філософії! У певний час він їх кличе – вони йдуть на поклик, виконують свій обов’язок перед природою (нічого, до речі, про це не знаючи), – і повертаються до одвічної проблеми, яка супроводжує їх усе життя, бо вона для них найважливіша, – проблеми поживи. Їсти хочеться завжди.
– Ви свідомо все опошлюєте. По-Вашому виходить, пожива для людини важливіша. Ви говорите так, як живе і мислить більшість – переймаючись лише ковбасою. Підміна харчів духовною поживою у такому разі майже нічого не міняє. А я кажу про рівень стосунків жінки і чоловіка, стосунків, які розвиваються щодня, наповнюють їхнє життя, а не лише, пардон, у період гону. Стосунків, які визначають усі інші потреби, їхню якісну висоту. Тварині не потрібні віра в Бога, мистецтво, наука. А людині – потрібні, але не задля простої «поживи» – щоб набити ними свою душу, як їжею – шлунок, а для того, щоб знайти собі відповідника серед протилежної статі – того відповідника, з яким, крім усього іншого, ця людина буде щасливою і захоче продовжити себе фізично, тобто, як Ви кажете, виконати свій обов’язок перед природою.
– Ет, скільки існує людство, стільки й точиться ця пуста балачка! Ви ж чудово знаєте, що ми ні про що не домовимося, кожен стоятиме на своєму і утверджуватиметься у своїй позиції. Це теж банально, а отже, й несмачно. Та й не цікаво. Давайте ліпше вип’ємо – з нагоди знайомства. За… право вибору – як найвищий дар, даний Богом людині.
– Давайте. Тільки я питиму за любов, а точніше – за кохання.
– Ну ось, цим Ви й реалізуєте свій вибір. Будьмо кожен на своєму!
Два бородаті чоловіка підняли чарки з янтарною рідиною. Жінка, яка впродовж їхньої перепалки мовчки стояла біля вікна, несподівано підняла руку:
– Чекайте, філософи! Налийте й мені. Я теж хочу з вами випити.
– За що? – вони запитали одночасно й усміхнулися.
– За вибір кохання. Ну, тобто і за перше і за друге, – вона теж усміхнулася і підійшла до столу.
– А що перше, а що друге? – спитав один з них.
– Е, я знаю! Жінка завжди першим вважає кохання. Це банально, – з досадою відповів йому другий. – Втім, я не проти такої банальності у цьому випадку.
– Отож, банальність, яку визнає і якій слідує щонайменше половина людства – жіноча, – у голосі першого було торжество.
– Не так примітивно, любі мої чоловіки! Ви забули, що я трохи феміністка, – без тіні жарту сказала жінка і налила собі в чарку коньяку – рівно стільки, скільки було налито в двох інших.
– Феміністки, лесбіянки, амазонки… Саме вони й порушують баланс, – підхопив тему один з чоловіків, а другий кивнув головою, – схоже, у цьому пункті вони стояли на однакових позиціях.
– Ви забули про гомосексуалістів, які теж «порушують баланс», – жовчно сказала жінка і різко випила, не чекаючи своїх застільників. Демонстративно поставивши порожню чарку посеред столу, вона повернулася до одного з бороданів:
– Як там Ваша дружина?
– Котра? – усміхнувся він.
– Третя. Та, яка ще не має статусу відставної. До речі, Ви скоро розлучитесь? Банально довго продовжується цей шлюб. Діток, як мені відомо, у Вас із нею теж немає, то що ж заважає спробувати ще одну пару стосунків між чоловіком і жінкою?
Бородань, до якого вона звернулася, нервово підняв свою чарку, мить потримав перед собою, наче уважно вивчаючи її зміст і форму, потім одним ковтком спустошив і поставив поруч із чаркою жінки.
– Якщо чесно… – він тягнув з відповіддю, вочевидь мав бажання бути послідовним, тобто відповісти «чесно», але водночас йому кортіло сказати якусь цинічну грубість.
– Чесно, чесно! – жінка не усміхалася, вона вчепилася поглядом – як гаком – у чоловіка, вона вимагала відповіді свідомо грубо, наче була певна, що загнала його в куток. Хвильку помовчавши, бородань виклично огризнувся:
– Я її люблю! У нас усе добре. Чому Ви присікалися? Це моя особиста справа.
– Та вже ж, – саркастично усміхнулася вона – його відповідь і тон, схоже, її не здивували. – Тільки я питаю, як їй ведеться, а не про Вашу любов. Ось зараз, у цю мить – як вона поживає?
– Як, як… Мабуть, уже спить і бачить солодкі сни.
– Ви певні? Між вами майже тисяча кілометрів, Ви її не бачили більше місяця, у Вас уже півроку коханка, Ви забули, коли дзвонили востаннє додому, – і отак упевнено розписуєтесь про її «солодкі сни». До того ж, стверджуєте, що у вас «усе добре», ще й брешете про любов. І при цьому розводитеся про найголовнішу історію цивілізації. Справді, бридня, – вона скривилася і налила собі ще.
– Чекайте, які Ви швидкі! Я ще не випив першої! – спробував пожартувати другий бородань і потягнувся до своєї чарки. – То я п’ю за вибір, шановне товариство! І на цьому стою! – порожню чарку він поставив біля своєї тарілки, наче наголошуючи на своїй окремішності й намірі не втручатися в розмову, яка ставала образливо гострою.
– Стійте, стійте на своєму! Кому Ви потрібні, щоб Вас зіштовхувати з Вашого п’єдесталу! – презирливо кинула в його бік жінка, продовжуючи дивитися прямо в очі першому, який, схоже, вирішив змовчати у відповідь на таку її викривальну промову. – Ваш вибір не вартий виїденого яйця, бо якщо навіть прийняти таку Вашу точку зору…
– Ну-ну! Якщо прийняти, то що? – дражливо заохотив він її, надавши обличчю виразу граничної зосередженості, «підсмаченої» не вельми прихованою насмішкою.
– Ні Ви, ні Ваша позиція не прислужилися цивілізації ні на йоту, якщо не навпаки – вони її вбивають, бо витравлюють потроху все живе, – жінка врешті повернула голову до співбесідника. В очах у неї стояла майже відверта ненависть, що аж рвалася назовні.
– Як банально, пані! – він вирішив парирувати удар убивчою зброєю – іронією. – Ви заблукали навіть у двох соснах: якщо «навпаки» – то таки прислужилися, а не вбивають. Це по-перше…
– Не чіпляйтеся до дрібниць! Ви чудово почули і зрозуміли мою думку! – вона різко перехилила чарку – так, що кілька крапель вихлюпнулося на червону сукню.
– А по-друге, – продовжив він, наче нічого не сталося, – Ви і в моєму випадку хочете з ногами залізти у приватне життя іншої людини. Я знаю наперед, що Ви скажете отаким, як я, – переконаним холостякам, які сповідують інші цінності й не хочуть присвятити життя утиранню сліз своїм жінкам, а сопель – своїм чадам. Теж мені прокурор!
– І що ж я скажу? – знизила вона голос майже до шипіння.
– Ет, усе банально до оскоми. Не хочу повторювати загальновідоме.
– О так! Ви чи не найбільше, пане, боїтеся виглядати банальним, бридитеся цією банальністю. А що Ви про неї знаєте?! Сиріч: що Ви знаєте про живе життя, яке так зверхньо називаєте банальністю?! Ви створюєте, утверджуєте і множите іншу банальність, яка не породити ні найменшої усмішки, ні найдрібнішої сльози.
– Як пишномовно, пані! Ви перепили – і Вам сьогодні цілком зрадив здоровий глузд. Шкода… Може, ліпше розплачетеся? У мене є хустинка на цей випадок.
– Ви забули додати, що це «банально», – саркастично сказала вона. – Але Ви лукавите, пане!
– Та невже?! – він засміявся і потягнувся за пляшкою.
Вона взяла її першою і демонстративно підняла над його головою.
– Тягнутися за випивкою – ду-у-же банально, негарно і шкідливо, – сказала повільно, розтягуючи слова, – так учителька втовкмачує третьокласникам правила гарного тону. – Це по-перше. Але навіть це маленьке «по-перше» засвідчує, що Вам далеко до небожителів. А по-друге… – вона зробила паузу, лукава посмішка аж засвітилася в неї на обличчі. Щось у тій посмішці було наче аж переможне, – забачивши її, бородань опустив руку, зціпив зуби, потім підвівся, стараючись безшумно відставити стілець, і рушив у коридор. Вона не зробила жодного жесту, щоб зупинити гостя, і продовжувала тримати пляшку вгорі – як прапор над барикадою.
Хряпнули двері. Жінка сіла і налила.
– Банальність перемогла, – жовчно сказала, дивлячись перед собою.
– Що ти хочеш цим сказати? – напружився чоловік навпроти. – Що ти врешті зробила свій вибір? – кивнув у бік виходу.
– Подзвони дружині. Ось телефон, – вона протягла йому клаптик паперу. – Вона ще не спить. Хоча… давно уже все знає.
– Звідки? – він схопився мов ужалений.
– Жінка завжди знає, коли її зраджують. Але завжди вірить, що її не покинуть. Ти й досі не знаєш цієї… банальності? Давай вип’ємо. Заспокойся й не метушись – це негідно чоловіка, яку б філософію він не сповідував. Чоловік має стояти. Або йти.
– Я теж маю піти? – виклично спитав він, спинившись над нею.
– Я п’ю за вибір, просто вибір. – Вона заковтала коньяк, як воду. – А ти – як хочеш.
– У чому твій вибір?
– Жінці бодай іноді треба з кимось спати. Вибір у неї, на жаль, невеликий. Але історія продовжується…
З іншої кімнати почувся плач дитини, та жінка навіть не здригнулася, наче була готова до цього. Чоловік озирнувся на звук – і щось схоже на бродячий струм перепливло його обличчям. Він поправив краватку, хоча та ідеально сиділа на місці.
– Я… я… здається, зрозумів. Скажи чесно, прошу тебе… це ж… не моя дитина? Хто її батько?
– Яка різниця? Тобі – яка різниця? Це – моя дитина. Тільки моя.
– Якщо тільки твоя, то різниці немає. Якщо різниці немає – скажи. Це нічого не змінить.
– В історії людства – точно. А в нашій з тобою… Втім, теж нічого суттєвого…
– Він нічого не знає?
– Навіщо йому знати? Хай дивиться свої спокійні сни. Період гону в нього скінчився. Лишилася дрібничка, яка стосується тільки мене.
– Яка? – напружився чоловік.
– Виростити сина. І бажано – без бороди.
Він розреготався – голосно, аж театрально. Потім майже по-батьківськи погладив її волосся і поцілував у маківку.
– Спробуй, люба. Ти не перша… Телефон у коридорі?
