Розчинилися з шипінням двері й наче стривожені бджоли з вулика, висипали на перон пасажири бадьорої ранкової електрички. Багато міщан з Києва та з Білої Церкви приїздять до Макарівки базарювати – городина тут у порівнянні з міськими цінами куди дешевша. За ті самі гроші в Києві купиш кілограм, а тут можна виторгувати ціле відро чи картоплі, чи цибулі, чи перцю, чи іншого якого овоча, що його щедро плодить масний макарівський чорнозем. Треба лиш хутенько скупитися, щоб устигнути зразу ж і назад. Тому пасажири, озброєні порожніми відрами й кошиками, зі складеними „кравчучками” під пахвами, зазвичай прагнуть якнайшвидше залишити вагони й чимдуж поспішають на базар – бути першими! Але цей пасажир зійшов на перон без поспіху, з відчуттям власної гідності в уважних сірих очах, які не позбулися ще молодечого блиску. На позір видавався він колишнім військовим: висока спортивна статура, широкі плечі, розкішна, але акуратно підстрижена шевелюра сивіючого на скронях волосся. Роззирнувшись на пероні, чоловік підійшов до чергового міліціонера, котрий походжав неподалік, біля дверей лінійного відділення.
– День добрий! – привітався низьким приємним голосом, такий зазвичай називають оксамитовим. – Чи не підкажете, сержанте, як мені знайти одну вуличку? – і дістав з кишені папірця. Зирнувши до цидулки, міліціонер кілька хвилин щось старанно пояснював високому чоловікові, після чого той подякував і, тихо насвистуючи, попрямував у місто.
Ріпа морочився з „Фольксвагеном”. Сподівання на золотий дощ розтанули десь разом із Борисом і тепер доводилося добряче паритись, аби зводити кінці з кінцями й не дозволяти захиріти своєму, ще до ладу не розкрученому, бізнесу. Через день ганяв на Київ по товар, для себе й для інших комерсантів, тож бус вимагав посиленої уваги. Ріпа не бачив, як до воріт підійшов недавній ранковий пасажир і, звіривши номер будинку з записом на папірці, штовхнув хвіртку.
– День добрий!
Господар визирнув з-під мікроавтобуса.
– Добрий...
– Перепрошую, ви Куріпченко Олександр Васильович?
– Я.
– Маю до вас розмову, або, як заведено зараз висловлюватись, перепрошую – базар.
– Про що базар?
– Перепрошую, розмова делікатна. Чи не могли б ви зайняти, так би мовити, зручніше положення?
„Хто такий? Якого біса йому треба?” – гадав Ріпа, вилазячи з-під машини й витираючи ганчіркою руки. Глипнув тихцем на незнайомця і в його грудях, ба навіть десь у животі, паскудною холодною жабкою засовалась незрозуміла тривога.
– Ну, прошу хоча б сюди, – він запросив приходька в салон „Фольксвагена”.
– Чудовенько!
– Слухаю вас.
– Отже, – вмостившись на приставному стільчику, повів гість. – Я хотів побалакати з вами з приводу, – він витримав паузу, по якій продовжив дещо тихіше та втаємниченіше, – з приводу вашої нічної діяльності на далекому пустельному шосе...
Ріпа зблід. Він з усіх сил намагався не виказати паніки, але від проникливого погляду таємничого гостя годі було щось приховати.
– Та ви не переймайтеся, – заспокійливо підвів руку незнайомець. – Я не збираюсь вам шкодити. Я, так би мовити... гм. Вважайте, що це прийшов податковий інспектор. Владнати деякі питання з платежами і аж ніяк не перешкоджати вашій, сказати б, комерції!
– Яка комерція? – Ріпа ковтнув густий кавалок слини. – Яке шосе? Щось... Щось я не розберу...
– Ну нащо ви так, Олександре Васильовичу? Не треба. Хіба ви досі не втямили? – гість нахилився ближче до Ріпи й прошепотів, дихнувши на того запахом апельсинової жуйки. – Я знаю все. Все...
Зараз, коли кожен прагне стати власником бодай старенького, латаного – перелатаного „дряпака”, аби лиш були колеса й було про що потеревенити з сусідом (клапанець підстукує та масло починає, чорт, їсти), він небезпідставно вважав себе представником вимираючого класу, таким собі „динозавром”, тому що авто не мав і мати його не хотів. Він був велосипедистом.
Ще в далекі студентські роки збиралися вони у веселу сміхотливу компанію, хлопці й дівчата, пакували спорядження, ладнали велосипеди й встигали об’їздити за літо то Південне узбережжя, то Карпати, а то й Північний Кавказ. Звісно, він давно вже не студент, і компанія їхня студентська давно розсипалась, і далеко не кожен із неї зберіг вірність велотуризму, але для нього то залишилось пристрастю на все життя!
Із зими ще починав готуватися до відпустки: вивчав путівники, складав маршрут, підганяв спорядження, скільки тисяч намотав він на своєму вірному „туристі”! Наставала година „Ч” й він щезав із Києва, ніхто не знав де він, у якому напрямку крутить педалі, де ночує та що готує собі на вогнищі.
Цього літа він їздив у придунайські плавні. Чудові, ні з чим не порівнювані місця! Цілий тиждень квартирував у неговіркого браконьєра, який годував сім’ю тим, що давали Бог і Ріка. Удвох вони маскували мережі в численних дунайських протоках, полювали на птицю, ставили пастки на сторожких ондатр.
Тут він працював м’язово й відпочивав душею. Який цікавий, який неповторний край! Далека, Богом і людьми забута околиця як колись велетенської, так і теперішньої меншої держави.
Так, часи змінилися. І на той таки Північний Кавказ уже не поїдеш, тому що там стріляють і звідти можна просто не повернутись. Але ж нині відкрились інші перспективи – Європа! Це була його заповітна мрія! Проїхати через увесь континент, до Португалії й назад, двома різними маршрутами. Варшава, Берлін, Париж, Мадрид!.. Від самих тільки назв дух перехоплює! І все це можна побачити на власні очі, доторкнутися! А тюльпани Голландії, а Рив’єра!..
Але... На старенькому виробленому „туристі” в Європу годі й потикатись. До Європи слід готуватися ґрунтовно. Щоб не було соромно. Щоб не виглядати там жебраком. Потрібен новий сучасний велосипед, нове спорядження, візи, страховки... Відповідний одяг, гарне взуття. За найскромнішими підрахунками все це тягнуло на вісім тисяч доларів, а звідки взяти? Інститутської зарплати й на життя вистачає ледь-ледь, а пошуки спонсора поки що залишались на рівні пошуків...
На зворотному шляху відвідав Софіївку. Він завжди зупинявся тут, якщо маршрут пролягав поруч. Любив цей парк, це диво світу, збудоване всемогутнім магнатом для своєї коханки. Не шкодував чоловік грошей на власні забаганки, тямив, що один раз на світі живе!
Тут він відпочивав. Не бігав за метушливими екскурсантами, які прагнули чимскоріше оглянути все, а походжав неквапом, всотував у себе енергію вічної краси, краси, витвореної ціною романтичного злету одних і крові та смерті інших. Дві сторони медалі (медалі за що?), як і все в цьому житті...
Того вечора місцем ночівлі він обрав рясний маслиновий чагарник, що майже впритул підступав до шосе – наче не дуже засмічено та й густі зарості надійно сховають подорожного від лихого ока.
Вже дрімав у спальнику, коли на крихітну галявинку, поряд з місцем, де він розташувався, заїхав автомобіль. „От чорт! – лайнувся подумки. – Невже доведеться згортатись? Добре, як заїхала парочка, ці швидко зроблять своє діло й ушиються. А якщо п’яна компанія? Шум, гамір, гучна музика... І хтозна ще, як вони поведуться, уздрівши самотнього мандрівника!”
Він прислухався. З авто вийшло кілька чоловік, помочились, неголосно перемовляючись, у траву зовсім близько від нього (добре, що велосипед стояв з іншого боку) і знов позалазили до кабіни свого авто.
Шум на шосе поволі стихав і згодом він почав розрізнювати окремі слова незнайомців, котрі нікуди вочевидь не квапились і знічев’я перемовлялися собі в кабіні при відчинених дверцятах. Спочатку він зовсім не збирався підслуховувати, лише чекав, поки несподівані сусіди заберуться й він спокійно собі засне, але автівки шелестіли нічним шосе все рідше й голоси в кабіні звучали все виразніше:
„До речі, – чулося з лівого боку чужого авто, либонь це був водій, – скільки там у нас на рахуночку? – Я ж вам казав, – відповідав глухий голос правіше. – Сорок два куски. – Сорок дві тисячі! – знову лунало зліва. – Баксів!”... Асфальтівкою прогуділо авто... „Треба шукати інше місце, – знову басував похмурий голос праворуч. – В цих краях нас либонь уже пасуть!”...
Велосипедист лежав увіп’явшись очима в темряву й боявся поворухнутись. Розмова починала цікавити його все більше. „Шухер! – вигукнув водій. – Здається клює!” Через якусь хвилину таємничий автомобіль завівся, водій увімкнув вогні, чим і дозволив туристові, визирнувши зі спальника, розгледіти номер. Не покладаючись на пам’ять, він навпомацки занотував його в свій записничок. Авто виїхало на шосе, а велосипедист довго ще не міг тієї ночі заснути, а коли заснув, то йому приснився чомусь Париж...
Розшукати власника таємничого нічного авто особливої мороки для нього не становило. Колишній однокласник, а нині полковник міліції, хтозна, повірив чи ні його історії про нахабу, який мало не збив бідолашного велотуриста на дорозі, але через кілька днів зателефонував і, по військовому чітко, доповів: „Автомобіль „Фольксваген” білого кольору, державний номер 173 – 91 КХ, зареєстровано Макарівським МРЕВ на ім’я Куріпченка Олександра Васильовича, який проживає за адресою... ” і, назбиравши відгулів, велосипедист поїхав у Макарівку...
– Отже, – вів далі гість, – за своє мовчання я прошу зовсім дещицю: вісім тисяч. Погодьтеся, для вас із вашими прибутками ця сума тягарем не стане. А саме вона мені конче необхідна. І все, я залишаю вас назавжди. До речі, давайте одразу з’ясуємо все до кінця: Якщо, боронь Боже, зі мною щось трапиться... Ну там цеглина впаде на макітру, чи авто мене зіб’є, випадково – докладний звіт про ваші героїчні подвиги, а я, повірте, дійсно щиро захоплююсь вашою відвагою, негайно буде відправлено, м-м-м... самі знаєте куди. Те ж таки відбудеться, коли ви, про що я не наважуюся й гадати, раптом не виявите бажання проспонсорувати мене цією незначною для вас часткою. Згаданий звіт, до слова, надійно захований, і навіть не в моїй квартирі, хоча й барліг мій знайти вам буде непросто. Отже, Олександре Васильовичу, я гадаю ми добре один одного зрозуміли й між нами не виникне ніяких прикрих недоречностей. А гроші, коли ваша ласка, я волів би отримати зараз. Може ще встигну, – гість глянув на годинника, – на обідню електричку.
Ріпа мовчки дивився на прибульця. Якби ця чудасія відбувалася не з ним, він би вже давно розреготався. Вісім тисяч? Увесь його теперішній оборот, не рахуючи власне „Фольксвагена”, тягнув тисячі на дві, не більше. А цей шантажист вимагає вісім! Звісно, він же не знає...
– Ну звісно, – промовив Ріпа. – Ви ж не знаєте...
– Що?
Ріпа зобразив кислу й водночас іронічну посмішку:
– Ви ж не знаєте, як там вас?..
– Ну, скажімо, Валер’янович.
– ...Валер’яновичу. Ви ж не знаєте, що трапилось останнім часом. Хоч і переконуєте мене, що знаєте все.
– Ну й що ж трапилось? Тільки давайте, знаєте, без води. А то ще видасте, що всі гроші перерахували сиротинцям!
– Гірше, – хмикнув Ріпа. „А чому б і не розказати? – спало флібустьєрові на думку. – Він же й так усе знає. Цей суціга видно не в тім’я битий! Хоче отримати свої вісім тисяч, то хай допоможе їх знайти!” – Каса зникла, – проказав уголос. – Разом з касиром!
Ванюшко радів. Уперше звідтоді, як зник безвісті тато й у родині оселилися невпевненість і тривога. Він не одразу зрозумів причину своєї радості, якийсь час хлопчик її взагалі не помічав. Вони з братиком копирсалися посеред подвір’я біля розхитаного до решти Ілюшчиного велосипеда (Ванюшків справний стояв собі напоготові в повітці, але молодшому шибайголові було категорично заборонено до нього наближатись) і Ванюшко вкотре марно силкувався вирівняти геть покорчене „вісімками” заднє колесо, як раптом усвідомив, що радіє й навіть завмер на хвильку ошелешено.
– Ну, зробив? – штовхнув брата верткий Ілюшко.
Ванюшко отямився, озирнувся й побачив причину своєї радості: мама! Вона сміялась! Стояла біля хвіртки з хрещеною Валею, розмовляла з нею про щось своє, доросле, нудне й незрозуміле. І сміялась. Неголосно. Боязко і невміло. Але сміялась. Коли таке було востаннє? Коли він чув її сміх і чи чув коли-небудь взагалі?
Ванюшко лагодив колесо, поруч надокучливим ґедзем крутився й заважав Ілюшко, але Ванюшко його не помічав. Його маленьке серце співало й сміялося вдвох із мамою і йому байдуже було, що там її розвеселило, адже ще зовсім недавно розвеселити маму не могло ніщо.
Ще зовсім недавно, якщо тато був удома, то мама не те що не сміялась, вона взагалі намагалася стати невидимою. Безтілесною тінню витала вона тоді подвір’ям, прагнучи якомога рідше потрапляти чоловікові на очі. Коли тато був у хаті – вона робила щось на подвір’ї, або на городі. Якщо батько виходив надвір – мама зникала в хаті, тихенько, щоб, крий Боже, нічого не дзенькнуло, поралась на кухні, або прибирала в кімнатах. Коли тато її кликав, вона з’являлася миттєво, виникала перед ним наче просто з повітря, покірна, готова вислухати й виконати будь-яку забаганку. Головним було його не розсердити. Що завгодно, аби тільки не розсердити! Будь яка жертва – тільки б не розсердити! Бо якщо його розсердиш...
Ванюшко добре знав, що могло бути потім. Його допитливі, не по дитячому глибокі очі, досить уже встигли надивитися такого, що й не кожен дорослий бачив у своєму житті. І з того баченого синці в мами під очима, чи забитий ніс, чи темні плями на її білих теплих руках були для хлопчика мало не дріб’язковим повсякденням, на яке чи й годі зважати. Бо й інше бувало, страшніше...
Якось узимку тато вигнав маму роздягненою на мороз. У самій нічнушці. І не дозволяв Ванюшкові відчинити, як той не плакав і як не благав. Ванюшко благав усередині, а мама знадвору, під вікнами. (Малий Ілюшко спав і нічого не бачив.)
А скільки було, що тато погрожував мамі сокирою, а тоді лягав спати й силував її лягати поряд, а сокиру клав під подушку. А скільки разів він садовив її, втомлену за день, перед собою та варнякав п’яний, вичитуючи їй щось аж до ранку, і сон його не брав, і він не відпускав маму, скільки вона не плакала й не просилась; а малий Ілюшко спав, а Ванюшко, тихенько скавулів, накривши голову подушкою, аби не чути батькового голосу й маминого плачу, та однаково було чути, бо двері щільно не зачинялись…
Тато теж іноді плакав, але не як мама, нудно, мов осінній дощик, і не ображено, як Ванюшко, на всіх ображено, навіть трошки на маму, тато плакав дражливо. Наче не хотів, а воно в нього само виходило й він дратувався. Плакав і скаржився на життя, на талан, на те, що його ніхто не розуміє, ніхто не знає його душі та ніхто не любить. Але боронь Боже мамі було його пожаліти. Він тоді навіснів. Тато не любив, коли його жаліли.
Та найважчим було навіть не це, бо понад усе людину пригнічує невідомість. І коли Ванюшко знав, що тато мусить повернутися додому о пів на дев’яту, а його не було навіть через годину, то хлопчик непокоївся, нервувався, затискав між коліньми тремтячі долоньки і, зашившись десь у куток, бачив, як тремтить в іншому кутку мама. І вони не дивились одне одному у вічі, але Ванюшко добре знав, що мама думає те ж, що й він: „Якщо тато не прийшов вчасно, значить він прийде п’яний, а якщо він прийде п’яний...” І так вони сиділи й тремтіли, зиркаючи потай на годинник, і лише Ілюшко нічого не помічав, грався собі як завжди безтурботно.
Ілюшко тата любив, а тато любив Ілюшка. Він називав малого спадкоємцем і був переконаний, що з того, на відміну від тюхтійчика Ванюшки, виросте справжній мужчина. Тата завжди дратувала ота Ванюшчина вдумливість, допитливість і заглибленість у себе. Ілюшко весь був як на долоні, простий і зрозумілий. З ним легко було гратися й вигадувати всілякі розваги, а Ванюшко більше полюбляв ігри серйозні, де треба думати, любив читати й батько, втім як і в усіх інших „гріхах”, звинувачував маму, що це вона „зіпсувала” дитину, зробила з його старшого сина слинька, якому трудно доведеться в дорослому житті.
І ось тато зник. Спершу мама й Ванюшко, просто розгубились. Вони не знали, що діяти, як поводитись, сиділи й чекали, що тато ось-ось повернеться. Але день минав за днем, а тато не повертався. Приходили сусіди, приходили знайомі й родичі, приходила мамина сестра тьотя Тамара; вони вислуховували одну й ту ж сумну мамину розповідь (Ванюшко вивчив її мало не напам’ять), вони співчутливо хитали головами, витирали хусточками очі, дивлячись на „бідолашних сиріток”, лаяли недобрі часи (раніше люди просто так не зникали) й невтішно зітхали. Мама зітхала теж, на її очах також блищали сльози, але, виконавши свій обов’язок, сусідки та знайомі йшли, в мами висихали очі й Ванюшко бачив, як ходить вона по хаті, спокійна й зосереджена, тиха як завжди, але не було вже ні на маминому обличчі ні в ході тієї щохвилинної настороженості та щохвилинного очікування біди, які спостерігав у ній хлопчик раніше.
А сьогодні він почув, як мама сміється. Неголосно. Несміливо. Так сміється, либонь, тяжкохворий, уперше відчувши, що одужує. І десь у найпотаємніших і найглибших схованках його свідомості ворухнулася думка, ні, навіть не думка, а так, лише тінь думки, лише невиразний порух, якого може й не було взагалі... Звісно, Ванюшко непокоївся за тата, як і належить синові непокоїтись за тата. Звісно він прагнув якнайскорішого та щасливого його повернення, але той порух, та тінь думки в нетрях свідомості: „Хай він не вернеться!..” – наче крізь серпанок вимальовувалося складене в слова поняття, лише на мить вимальовувалося й одразу щезало й хлопчик ганив себе за ту негідну мить і боявся її й гнав від себе і, прагнучи зосередитись на іншому, ще старанніше та ретельніше підтягував шпиці на задньому колесі геть розхитаного та погнутого Ілюшкового велосипеда…
