Дядько Михайло і тітка Саша живуть на хуторi. Колись це був затишний куточок, справжній зелений рай. Буйноцвiття вишень у весняну пору приваблювало бджiлок-трудiвницъ. І вони гули-гули над запашним блiдо-рожевим маревом. Ті п’янкi пахощi, лемент у господах, дзвінкий сміх, жваві ігри дiтлахiв, кудахкання та ґелготiння домашньої птиці створювало враження розміреного буття, якому притаманна своя, раз i назавжди усталена внутрішня гармонія.
Вечорами на лавочках під дворами всiдалися старенькі бабусі в білих хусточках i поважні діди. Попихкуючи самокрутками, вони обговорювали останні новини та свої господарськi справи. А то, бувало, загоряться молодечим блиском очi якось старенької, кине жарт, нiби й не вiдчуває тягара рокiв за плечима, i от уже котиться хвилями регiт помiж старих, аж поки закашляється хтось натужно до слiз, та вляжеться смiх, переходячи в легеньке «ехе-хе-хе-хе». Роки старять тiло, а душа ще довго залишається молодою.
Отаким i запам’ятався менi хутiр з дитячих рокiв. Я часто ходила туди до подружки.
Дядько Михайло та тiтка Саша давно вже запрошували нас у гостi. Але якось усе не складалося. Аж ось випала нагода. Якраз донька Оксанка приїхала на канiкули пiсля зимовоi сесii і ми були в селi. Оксанка дуже любить ходити кудись i, особливо, якщо дуже далеко. Це в нашiй сiм’ї спадкове. Ми любили вирушати всiєю сiм’єю в лiс, у поле або у мальовничi, покритi зеленим килимом, яри, що далеко-далеко за селом. Брали з собою їжу, воду, бо вирушали на цiлий день. Поверталися додому, коли вже сутенiло, і стомлене сонце червонило обрiй. Такі прогулянки були нечастими, може, одна чи двi на рiк. Сiльську господу надовго не залишиш. Вона як безперервний механiзм зi свом особливим ритмом. Та коли вже вирушали в такi мандри, забували про всi домашнi турботи, поринали в природу, і вражень було на цiлий рiк, а втiм, тепер можу сказати, вони залишились на все життя.
До хутору, який причепився на околицi села Сокиринці, іти хвилин 45-50, та й то, якщо погода хороша. Ми ж вирушили, коли було дуже морозно та й вiтер дошкуляв. Спочатку йшли трасою, а потiм завернули на хутiр. Дорога була кострубата, горбиста. Снiг випав, коли вже замерзла в’язка багнюка, яку мiсила не одна пара нiг. Як-не-як, а ще й школярi бiгають до школи з хутору, i посеред мертвих хат є живi оселi. А тi хати-пустки – таке сумне видовище. Вони стоять з розбитими шибками, а чорнi дiрки, де мають бути дверi, схожi на розкритi від невимовної туги й розпуки роти.
Іти по нерiвнiй мерзлiй дорозi було нелегко. Але це лише додавало бадьоростi та завзятгя. Людей не траплялося. Якби не знали, куди йти, то й запитати було б нi в кого. І це на такому колись багатолюдному хуторi! Аж моторошно стало вiд того безлюддя. І тому, коли раптом в якомусь дворi гавкнув собака, лiниво так, просто для годиться, ми аж порадiли: атрибут жигтя. Не зовсiм пустка, ще не все вмерло.
Нарештi прийшли. Дядько Михайло був удома сам. Вийшов трiшки збентежений, бо саме прилiг вiдпочити. Селяни можуть дозволити собi таку розкiш взимку, бо коли настане весна, то тiльки встигай: городи, худоба, сiнокоси, поле… Нелегке життя у селi, але це не лише напружена праця, це ще й тiсний безпосереднiй зв’язок з природою, який надiляє людину тою мудрiстю й розмiренiстю життя, яких не здобути мешканцю великого мiста.
Зайшли у хату. Дядько Михайло вiдразу ж натягнув шапку на голову і метнувся шукати тiтку Сашу. Ми з Оксанкою сiли та почали розглядати нехитрий iнтер’єр селянської хати. Пiч, великий дерев’яний пiл, який Оксанцi здався справжньою екзотикою, стiл, над ним вишитi хрестиком картини й рушники. Таких вишитих картин i рушникiв багато і в другій кiмнатi. Там же на стiнах фотографії родичiв, дiтей – дочок Нiни та Олi. У кутку – сучасний кольоровий телевiзор. На столi – багато газет i книги.
Сiльськi дядьки – це читаюча категорiя населення.
У хатi було так тепло, що аж спати захотiлося. Я вийшла на подвiр’я. Було видно, як вiд хати до хати метушився дядько Михайло, шукаючи дружину.
– Ну що, немає тiтки Сашi? – я пiдiйшла до хвiртки.
– Та десь же тут, на хуторi. Знайду.
Через хвилину вийшли удвох із хати навпроти. І чому не здогадався відразу туди зазирнути? Тiтка Саша – круглолиця, рум’яна, волосся зачесане вгору. А очi синi-синi. Нiби й не за шiстдесят iй.
Потiм нас посадили за стiл, хоча я й просила, щоб не клопоталися. Але хiба ж так вiдпустили б, щоб не пригостити.
– Ви у нас дуже нечастi гостi, – клопоталася тiтка. – Пригощайтеся, прошу.
Чого там тiльки не було! І, як відмiтила моя Оксанка, нiчого з магазину, все своє. Густа-прегуста сметана, твердий сир, смажене м’ясо і сало, консервованi яблука, солонi огiрки та помiдори, домашнiй хлiб. Але найбiлъше нас вразила величезних розмiрiв сковорода, повна смажених яєць. Ми потiм аж пошкодували, що не порахували їх. Скiльки ж їх там було? А на моє: “Навiщо так багато?” – дядько заспокоїв: “Не поїмо – є кому віддати. Он, собака або кiт доїдять».
Величезний сiрий кiт сидiв на печi і старанно вмивався, дiстаючи лапою аж iз-за вуха та киваючи при цъому головою. Мабуть, i до мишей йому байдуже. Звичайно, на таких харчах...
Потiм ми фотографувалися на згадку. На дорогу тiтка Саша дала гостинця: банку сметани та величезнi шматки сиру. Яке ж воно все було смачне!
Додому поверталися хутенько, бо починалася заметіль, i холодний вiтер жбурляв колючий снiг прямо в обличчя. Довго ще потiм згадували і по багато разів переказували те, як ми ходили в гостi. Нашому татусевi, якого з нами не було ( вiн залишився у мiстi), особливо сподобалося про собаку та кота, що доїдять смаженi яйця, якщо ми не осилимо.
