Здається, вони таки нанюхали слід.
Уже кілька днів Ріпа з Олегом обходили Борисових знайомих, близьких і не дуже, давніх, ще з дитинства, й нових, але ті здебільшого лише знизували плечима. Так, чули що пропав. Ні, давно не бачились. Ні, не розмовляли. Ні, не мають анінайменшого уявлення. А якщо навіть і бачились, то чогось корисного сказати не можуть. Ну перекинулись кількома словами – нічого суттєвого...
Пощастило Олегові. Давній Борисів приятель на прізвище Кривов’яз підтвердив, що дійсно бачився незадовго до його зникнення, з Борисом, але так, нічого особливого. Про те, про се поляпали. Кривов’яз поскаржився на старшого сина: той, негідник, схоже, якийсь дурман почав покурювати. Борис поспівчував.
– Може планував кудись їхати, не казав? – спрямовував думки співрозмовника в потрібному напрямку Олег.
– Правда, наче казав, – згадав Кривов’яз. – Я кажу, що той дурман з півдня везуть, а він наче так: „Ага, з півдня. Треба б, до речі, в Південноукраїнськ змотатись – давно не був!” Еге, так і сказав!
Решта було справою техніки.
– Так, – підтвердила Жанна (Дивно, але після зникнення чоловіка вона ніби посвіжішала і павутиння зморщечок біля очей трохи розгладилось). – У Південноукраїнську живе його двоюрідний брат Мишко. Як поїхав колись на атомну, так там і залишився. Оженився на місцевій, квартиру дали...
Довго чухатись Олег Ріпі не дозволив:
– Котимо!
Наступного дня з самісінького ранку вони рушили в путь і вже о третій були на місці. Жанна відшукала їм адресу (І нікому ні слова! – попередив її наостанок Олег), за якою пірати без проблем знайшли квартиру Борисового брата, в дев’ятиповерхівці на високому, відкритому шпарким степовим суховіям, березі Південного Бугу.
На дзвінок двері відчинились і перед ними постав огрядний вайлуватий дядько в дірявій майці, спортивних штанях з роздутими коліньми й дерматинових шльопанцях на ногах. Не дуже чисту майку розтягувало чималеньке „пивне” черевце, неголене обличчя вкривала нерівна по густоті, клаптями, щетина. За спиною чоловіка, десь у глибині квартири, цвірінькала канарка.
Господар дивився на прибульців без остраху.
– Добрий день, – чемно привітався Олег.
– День добрий.
– Ви Михайло?
– Еге ж.
– Покличте, будь ласка, Бориса.
– Якого Бориса?
– Вашого двоюрідного брата.
– Борьку? Та де він тут вродиться?
– Хіба він до вас не приїхав?
– Ні. А в чім, власне, справа?
– Гм... – Олег замовк.
– Ми з Макарівки, – підхопив Ріпа. – Борис казав, що їде до вас у гості, а ми тут у відрядженні, машиною, тож він передав нами свій багаж. Спустіться, будь ласка, вниз.
– То зараз, тільки Галі скажу...
– Покваптесь, прошу. Нам ніколи! – зупинив його Ріпа.
Внизу підійшли до мікроавтобуса.
– Заскочте всередину – там важкі валізи, – Олег легенько підштовхнув Михайла до дверей (Ріпа тим часом сідав за кермо). – Гостинці, знаєте. Те – се. Сальця либонь братан напакував домашненького!
Щойно Михайло опинився всередині й здивовано зауважив, що ніякими валізами там і не пахне, як Олег ускочив слідом, рвучко зачинив за собою двері й штурхонув розгубленого Михайла на підлогу. Ріпа рвонув з місця. Олег кинувся зверху на Михайла й притис до його неголеної щоки невідь звідки видобутого ножа (либонь того самого, яким на фурах кремсав брезент):
– Де Борис!?
– Що... що таке? – пробелькотів сполотнілий ураз Михайло. – Що вам треба?
– Де Борис? – повторив Олег.
Михайло лежав на підлозі й сповненими переляку очима слідкував за жалом ножа, яке повільно втискувалось у його пухку щоку. Підборіддя бідолашного тремтіло, з кута рота донизу пливла цівка слини.
– Борис? Н-не знаю... н-не знаю. Не бачив! Не знаю!..
– Коли він приїхав?
– Не знаю. Не приїздив! Давно його не бачив!
– Триндиш! Нам відомо, що Борис тут!
– Нема! Не бачив! Не знаю! Що вам треба? В мене нічого нема. – Михайло почав голосно й невміло схлипувати. – Я бідний! Все, що було – Галі на операцію, а зарплата...
– Чхати мені на твою зарплату! – розпалювався Олег. – Де Борис? Він до тебе приїздив?
– Ні, ні! Давно його не бачив. Років зо три. Я й здивувався коли ви сказали... Я бідний... У мене... Галі на операцію...
– Заткнись! І відповідай на мої питання!
Від’їхавши від будинку, Ріпа навмання зробив два-три повороти й за кілька хвилин бус опинився вже за межами містечка на ґрунтівці, яка покатом вела вниз, вочевидь до річки.
– Коли ти бачив його востаннє? – продовжував допит Олег.
Михайло лежав навзнак, однією рукою Олег тримав його голову за ріденьке волосся, а іншою поводив по спітнілій Михайловій шиї ножем.
– Кажу ж: уже років зо три... Приїздили з Жанною на іменини...
– А нещодавно, тижнів два тому?
– Ні, ні, не приїздив!
– Триндиш! Де він, де Борис, де гроші? Признавайся, сука! Бо я за себе не відповідаю!
– Які гроші? Господи, я нічого не знаю! – Обличчя допитуваного посіріло та вкрилося брунатними плямами. В широко розплющених очах панував жах.
„Фольксваген” зупинився на березі річки, поміж масивними гранітними валунами, що наполовину повростали в землю. Допит тривав.
– Слухай сюди ти, мішок з лайном, – продовжував Олег. – Питаю востаннє: Де Борис, де гроші? Зараз я вишпурдону тебе надвір, аби машину нам не загидив, і весь лівер із твого кендюха спущу! А тоді ми повернемося в твою квартиру... Хто там у тебе, жінка?
– Не треба! Не треба! Я нічого не знаю. Я ніколи з Борисом ніяких справ... Я сам собою... він сам... Я й не родався з ним надто...
– Він збирався до тебе!
– Не знаю, не знаю, чого б це він? Не знаю. Відпустіть мене – я нікому нічого не скажу!
Олег озирнувся на Ріпу. Той знизав плечима. Схоже було, що п’ятсот з гаком кілометрів було подолано даремно. Можна, звичайно, натиснути на Борисового брата дужче, але Жанна знала, куди вони поїхали і якщо з Михайлом щось трапиться...
– Вона знає, що ми... – сказав Ріпа.
Олег кивнув і, гидливо скривившись, перевів погляд на Михайла:
– Бач оце перо? Не доведи Господи, я довідаюсь, що ти туфтиш – заріжу мов кабана! Хочеш жить – мовчи! І про наш базар – нікому! Ми всесильні й від нас ніде не зариєшся, втямив?
– Так, так! – жваво затрусив головою Михайло. – Нікому! Нікому... Я взагалі... я нікому... я в принципі небалакучий!.. Я не скажу... я забуду... клянуся... Я вже забув!...
Вони чемно підвезли Михайла, що трохи заспокоївся, до будинку й на прощання Ріпа вже зовсім по дружньому поплескав його по мокрій, спітнілій від страху та від спеки (тут, на півдні, пекло ще нестерпніше), спині:
– Ти вибач, братан. Така робота, тямкуєш? Зла не тримай – над нами теж начальство стоїть. А твій Борька нам заборгував дещо й злиняв. От ми й гасаємо, шукаємо його, кумекаєш? Віриш, братан, так важко – з людьми ж працюємо! Все нерви, все проблеми, все в дорозі... поїсти толком ніколи!
– Так, так, розумію! – закивав головою Михайло. – Така робота, я знаю, в мене теж он старший зміни... Я нічого... що поробиш... це життя. – Втямивши, що йому вже нічого не загрожує, Михайло посміливішав. – Я от що... гм... як сказати, – його очі неспокійно забігали, – а чи не можна було б і мені до вас? Я знаєте... сім’я... і Галі операцію... А зарплата... Я б вам згодився... Я дипломований інженер. Гм... а може той... зараз до мене... та й підобідаєте?
– Ні, вибачай, братан, – Ріпа ледве втримався, щоб не зареготатись, – треба їхати – діла.
„Фольксваген” вирушив у зворотному напрямку, а обнадієний Михайло (довелось таки пообіцяти бідолашному, що їхня „всесильна” структура про нього подбає) дивився піратам услід і тихенько сором’язливо махав ручкою...
– Що чинить із людьми жадібність! – сміючись, хитав головою Ріпа.
– Де, де бабло? – набурмосившись, повторював Олег...
Я знаю де вона, лампочка. Добре знаю. Іноді я взагалі думаю, що вона мені більше не потрібна. Навіщо? Я й без неї розрізняю кожен клаптик, кожен сантиметр свого каземату. Навпомацки можу впізнати кожну цеглину! Ось ця, з шкалубиною посередині – третій ряд, шоста з лівого краю, а ця, верхній кутик у неї надщерблений і це місце заліплено розчином – восьмий ряд, від правого кута п’ята. А прямо над нею – лампочка. Стелю я дістати не можу, годі й намагатися, а от лампочку... Лампочка трохи нижче. Ненабагато, та все ж... Якщо збити вкупу все моє лахміття... Головне – натягнути ланцюга. Ланцюг важкий, лежачи чи сидячи я його майже не відчуваю – звик, але якщо я хочу дістати лампочку, то мушу натягнути його, щоб він аж дзвенів! Це важко. Я знесилений. В мене тремтять руки (нещодавно відкрив). Я кашляю. Але спробувати треба.
І я пробую. Спинаюсь на купу ганчір’я, щосили натягую ланцюга, а другою рукою тягнуся вгору. До лампочки. До мого сонця. Я знаю де воно. Ось тут. У цьому місці. Ще трохи... ще... Дістав! І тут таки, знеможений, повалився на підлогу. Приречено дзеленькнув ланцюг – я не міг його більше тримати. Але я її дістав! Отже треба віддихатись і спробувати знову.
І я знов пробую. І дістаю. Трьома пальцями: вказівним, середнім і безіменним. Цоколь певно заіржавів і я не можу її прокрутити. І знов падаю... Але ще маю час – квапитись мені нікуди. І я знову пнуся до неї, до лампочки, до моєї підземної зорі. Виявляється, до сонця таки можна доторкнутися рукою! Принаймні – пальцями. Я знову знаходжу в темряві її холодне слизьке скло... і прокручую! І падаю...
Скільки разів я падав? Скільки разів підводився? І ось вона, мокра від роси лампочка в моїх змучених тремтячих долонях. Останнього разу я впав разом з нею. І не розбив. Я не повинен її розбити! Тому я обережно, так, щоб не роздушити, обхоплюю її всією долонею, легенько стискаю (легенько!) і... рвучко б’ю кулаком об коліно! Потім ще й ще. Потім підношу її до вуха й тихенько струшую. Є – шелестить усередині обірвана нитка! (Вибач, моє сонце!)
Як не хочеться підводитись! Правиця болить, немов через неї переїхали гусеницею, в тісному просторі не вистачає кисню й від задухи мені паморочиться голова, ноги дрижать, відмовляючись підтримувати схудлу, знесилену плоть. Але треба. Треба підводитись. Я не знаю, скільки лишилось часу та скільки мені його знадобиться, щоб закрутити лампочку на місце. Може скоро вже почується шурхіт? І якщо я не встигну, тоді що – поливальниця?
Найскладнішим було потрапити лампочкою в патрон. Власне, потрапляти я потрапляв, а от прокрутити перший виток... Я знов падав. Знову смертельним вироком дзвенів ланцюг... Раз я її впустив... На щастя лампочка впала на ганчір’я. А потім я почув шурхіт. Цього разу я його не передбачив, бо був зосереджений на іншому й шурхіт застав мене зненацька. Але лампочку було вже вкручено. Чи майже вкручено. Я таки встиг... І повалився вщерть висотаний за мить до того, як наді мною ворухнулась ляда, впало кілька холодних крапель і до ями впливло хворобливо-бліде й неяскраве, але таке довгоочікуване (тільки не сьогодні!) денне світло.
І знову треба вставати. Так, наче я просто спав. І вирівняти дихання. Й потамувати дрож. І поводитись, як звичайно. Щоб він нічого не запідозрив. І не зводити погляд. Щоб він нічого не прочитав у моїх очах. „Параша”, миска з їжею. Все як завжди. Сенк’ю, повелителю!
А зараз десь там, нагорі, тихенько клацне вимикач. Ось, клацає! Та лампочка не засвічується. Він ще двічі клацає. Марно. Він стоїть і дивиться вниз. На мене. Спокійним співчутливим поглядом. Я підводжу на нього такий же спокійний погляд. А чого мені нервуватися? Подумаєш – згоріла лампочка. Це що, привід для хвилювання? Але всередині в мені все кричить! „Нахились! – волає моя закована в ланці (якщо вона взагалі в мене є) душа; – Нахились! – волає заціпеніла від болю правиця; – Нахились! – кричить мій запалений мозок. – Нахились! Подивись, що там із нею, з лампочкою. Перевір. Простягни до неї руку! Я ж не становлю вже для тебе ніякої загрози! Ось я сиджу на купі лахміття, сам ледве від того лахміття відрізняючись (хіба смородом). Бачиш, який я виснажений, який я байдужий до всього, який я кволий? Нахились до лампочки. Нахились! Нахились! Нахились... Нахились і тоді, зібравши докупи залишки танучих сил, я випрямлюсь, мов стиснена пружина оголеного відчаю; я кинусь на тебе, як кидається на здобич голодний здичавілий пес! Я дістану тебе, вхоплю за руку, увіп’юся в неї зубами й затягну до цієї вологої смердючої нори, до цієї могили, що ти її для мене викопав! Я обкручу навколо твоєї півнячої шиї свого ланцюга й натягну щосили! Нахились! І все закінчиться вже сьогодні! Нахились же, іму твою мать!"
Але він не нахиляється. Він не хоче дивитись на лампочку. Йому не цікаво. Йому байдуже.
І він зачиняє ляду...
Все марно. І мій біль. І мій піт. І моя надія. Та що біль, що піт! Хіба все моє нібижиття не минуло даремно? Тоді чому я досі не змирився? Чому опираюсь? Все ж так просто! Треба тільки ще раз натягнути ланцюга й ще раз вивертіти ту трикляту лампочку. Востаннє. (Однаково вона більше не світить!) І розтрощити її. І взяти скельце. Воно тоненьке й гостре, мов зіниця гада. Все ж так просто...
Але я вичавлений і спустошений. І навіть не відіпхнувши вбік ланцюга, я валюся на купу паркого вологого лахміття й засинаю (чи непритомнію?) Надовго? Не знаю. Та й чи не однаково? У мене ж нема годинника. Я давно згубив час і не маю анінайменшого уявлення про те, з якою швидкістю там, нагорі, день змінює ніч, літо (я ж, здається, потрапив сюди влітку) змінює осінь, хворобливу квітневу зелень змінює жовтневе, кольору старої крові, листя. І взагалі, може збігло вже ціле століття, як я пильную цю чорну смердючу та смертетворну нору, і тоді мені дійсно час перепровадитися вже в інше місце, а то моє перебування тут робиться на диво смішним.
І справді: молодий, повний сил і енергії чоловік ціле століття сидить у цегляному лантусі й тільки й те, що наповнює смердючим теплим лайном зелене пластикове відро та час від часу купує собі за те лайно порцію їжі, яку опускають йому донизу в тому ж таки відрі! Ну хіба не сміх!
І знов я не передбачив шурхоту. Що, вже минула доба? Чи дві, чи скільки їх там повинно минути? Відчинена ляда хекає теплим віддихом літа й униз тече шворка. „Параша”, миска з їжею: картопля-мундирка, та шматок оселедця, та кусень хліба, та пластикова пляшечка з водою. Турботливий. Знає, що після оселедця захочу пити.
Я їм і ляда зачиняється. І тиша. Вимикач не клацнув. Він що, не збирається лагодити світло? Чи йому шкода на лампочку грошей? Чи він здогадується, що це я її зіпсував? Зіпсував, то сиди в пітьмі! Ну зажди! Ось я її знову викручу! І розіб’ю. І візьму скалку... Ось тільки трохи відпочину. Зовсім трішечки. Щось мене хилить на сон. Трошки полежу й наберуся сил перед останнім кидком. Я таки від тебе втечу...
Але я не втік. Звісна річ – звідси ж утекти неможливо. Навіть туди... Прокинувшись, я зауважив, що в мене якось незвично болить голова. Поки нею не ворушу – не болить, а варто поворухнутись – ніби на плечах жбан на дві третини налитий водою й від кожного поруху та вода б’ється в стінки, завдаючи моєму жбану тупого тягучого болю. Ні, то не вода, то мабуть ртуть...
А тоді знову відчинилась ляда і я все зрозумів. Пляшечки біля мене не було, а на стелі... На стелі, надійно схована під щільною дротяною накривкою, красувалася новенька (здавалось, вона сяє навіть не увімкнена) лампочка. Накривка була старанно пригвинчена – він зробив усе на совість. Міцно й надійно! І як воно в нього вийшло, він же й цвяха ніколи не тямив забити не зігнувши? Можемо, якщо захочемо!
„Ти недбало її закрутив, – промовив він своїм, як завжди, тихим і безбарвним голосом, голосом, у якому вичахли всі почуття. – Голова болить? Нічого, скоро перестане, то не шкідливо. – І додав по хвилі. – Не пощастило тобі...”
Я заплакав. А тоді закашлявся. Я плакав і кашляв, а потім перестав плакати й тільки кашляв. Довго, надсадно та безупинно. Кажуть, людина може викашляти власні легені. Либонь, саме це зі мною й відбувалося.
