Починався день хмарно, та про дощ небо говорило неохоче. Здавалось, наче от-от покаже свій перший промінчик сонце, та тільки більшало сподівання, як все темніші хмари вкривали небосхил. Починався дощ. А я.... як завжди без парасольки, та що поробиш!?
Я ступила на мокрий асфальт і вже знайомими вуличками попрямувала додому.
Спочатку не полишали думки про застуду, яку було досить легко підхопити, особливо такого мокрого дня. Та я не зважала на такі дрібнички і, як завжди, мугикала про щось своє. Думки про дощ пильно й ненастанно штурмували мою свідомість, бажаючи стати чимось більшим, значимим.
Я було подумала: «Чому саме сьогодні дощ? Це ж треба такому статись!?»
Дивлячись на людей з парасольками я почувалася не як усі: як маленька дитина, яку обділили іграшкою, давши її комусь іншому; як людина, яка заходить у магазин і хоче щось купити, а перед нею закінчується товар, та вона все одно не відчуває обурення, бо знає, що має більше, аніж могла принести їй куплена річ. Вона має те, що неможливо купити, те, що допомагає у житті не падати духом і вірити, що замість колись жаданого прийде нове, у стонадцять разів краще. Те, що підтримує зсередини – неоціненне і нетлінне.
Я просто думала про можливості, яку дає мені життя саме зараз. Просто йшла і у всьому цьому гармидері відчувала холодні капельки дощу на обличчі. Вони
торкалися мене, стікали і швидко падали вниз. Мокрі і водночас приємні, вони, схоже, хотіли якнайдовше затриматись, та сила тяжіння стягувала вниз. Вони падали, знаючи, що нікому немає до них діла, та коли торкалися чогось приємного, жевріли надією, не думаючи, що буде далі. Вони нагадували людей, приречених на смерть, яким повернули життя в останні його хвилини.
Це було зовсім не так, як із «захисною паличкою», а просто... .
Я віч-на-віч розмовляла з дощем. Це було не так, коли ти, у протилежному випадку, ховаєшся від нього, як від небажаного переслідувача, а він все одно прагне сказати щось важливе, попередити, чи навіть приємно побалакати. Ти ідеш, а дощ наполегливо та водночас безнадійно торохкотить об непроникну тканину. Він стукає так, наче ніхто й не збирається відчиняти двері, він хоче пройти - не пускають, змушуючи просто падати вниз, із відчаєм розбиватись об холодний асфальт, збиратись у калюжне засідання з нікому непотрібних частинок.
Та все одно, випаруються згодом усі краплинки. Вони полинуть до неба щоб колись знову випасти з хмарки і торкнутися людини без парасольки.
