Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44529
Рецензій: 87081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Червона нитка. Книга третя. Бурса. 2 (Продовження)

© Петро Муравій, 15-11-2010
Після закінчення школи я рік знаходився на роздоріжжі. Нікуди не поступав навчатися. Хотів спробувати на українську філологію, але щоб туди потрапити, мені бракувало знань іноземної мови. Я постановив вивчити ту англійську, уроки з якої у школі для мене просто були втраченим часом і тяжким приниженням.
Придбав собі доброго підручника, і став потихеньку гризти «граніт» іноземної мови. Але найперше й найбільше я приділяв увагу, як і раніше, вивченню того, що стосувалося віри Христової. А ще просто намагався пізнати історію свого народу і все, що тільки мені потрапляло до рук, пов’язане з українством. І я бував на службі, я ходив до храму Божого. Це було пов’язано з певним зусиллям. У місті Кривому Розі не було жодного храму української церкви. Для того, щоб похреститися, я їздив до Києва. Це ж саме я став робити і для того, щоб сходити на службу. Я, звичайно, не міг їздити на кожну службу, тобто кожну неділю й кожне свято. Але їздив приблизно один раз на місяць.

Я до ладу не знав, чим я хочу бути і куди краще піти вчитися. Якось хтось при Марії Лозинській запропонував мені поступати до духовної семінарії. Це ж згадали і при моїх відвідинах ченця Микити у Карпатському селі. Обидва рази мені такі пропозиції були не до смаку.
Марія на чиюсь пропозицію мені відповіла за мене:
— Поки що ні.
Я подивився на неї й запитав:
— Що значить «поки що»?
Вона не відповіла. Іншим разом вона якось казала, що щось знає про мене, що ніби було їй якесь одкровення чи що? Ще вона сказала, що навіть знає, що я її зречуся. Я не став цього заперечувати, пам’ятаючи, як апостол Петро заперечував Христові, що зречеться Його. Я лиш сказав:
— Мамо, коли я коли-небудь зречуся Вас, нехай я покаюсь.
Але пророцтво Марії не справдилося. Не я, а вона мене фактично відправила зі свого дому.

А поза тим, щоб їздити на службу до Києва, я хотів налагодити стосунки з більш близькими священиками, до яких не тільки можна було б поїхати, але й колись скористатися їхньою працею для розбудови української церкви у моєму місті, про яке я намагався подбати, як громадський активіст. Де їх було шукати? Я бачив якось на мітингу одного священика, що приїхав до нас з Миколаївщини. У ті часи молебні сполучалися з мітингами. Українські молебні.
Священик був ніби ближче, як з Києва, але все одно далекувато. На його приїзди особливо розраховувати не доводилося. Іншим разом мені пощастило побачити якогось іншого, доволі старого священика, який після мітингу освячував українські прапори. Мені сказали, що цей священик служить десь недалеко від Кривого Рогу. Я підійшов до нього і попросив його адресу. Він сказав, що недавно приїхав до села у сусідньому з Кривим Рогом районі. Я подякував і пообіцяв приїхати.  
Їхати довелося електричкою спочатку до незнайомого райцентру Апостолового. Дивна була якась назва, як для комуністичної країни. Не «Леніно» чи «Дзержинець», а таки «Апостолове.» Чудово. Коли я розпитав на залізничній станції, де знаходиться автостанція, і прийшов до неї, то довідався, що на село Михайло-Заводське ніякий автобус не ходить. Ну що ж? «Господь допоможе!» Я розпитав дорогу і подався до заповітного села пішки, тож за кілька годин я здолав 12 кілометрів і опинився у селі.
У селі були новобудови. Були цілі вулиці однотипних, явно будованих колгоспом, схожих одне на одне як дві краплі води будинків. Пам’ятаючи сільський звичай з усіма вітатися (як мене навчили у селі моїх дідів і бабів), я привітався з молодими дівчатами, що пройшли повз мене вулицею. Вони не відповіли. Відреагували якось по-міському, ніби їм моє вітання було зовсім не до шмиги. Від них прямо-таки повіяло холодом.
«Чи в цьому селі відійшли вже ті сільські звичаї чи тут вітаються тільки зі своїми? Чи вони може взагалі «культурні» та ще може й зрусифіковані?» —  не став я з ними спілкуватися. Зайшов до крамниці. Там була продавщиця років під 50. До цієї мені було легше підійти, як до молодих дівчат. Став розпитувати її.
Отця Василя у селі не було. Кудись він поїхав. Я хотів розпитати, де він мешкає, щоб поспілкуватися бодай з кимось із близьких йому людей. Виявилося, що своєї домівки отець у селі не мав, а жив у якоїсь літньої вже жінки, яку мені охарактеризували, як таку, що хвалиться тим, що має тепер чоловіка. Ніби отець Василь вже у неї третій за рахунком, та й у самого отця Василя у Тернополі лишилися законна жінка й діти. Я не хотів вірити.
Раз отця Василя не було у селі, значить мені треба було швидше вибиратися звідси і повертатися до Апостолового. Не близький світ пішки. Треба поспішати, бо що робитиму, коли надійде вечір, а за ним і панна ніч?
Повернувся до Апостолового вже близько до вечора й зайшов до своїх родичів, що жили там, з якими я рідко спілкувався, бо був до того малий, а вони жили не близько.
Наступного дня я познайомився з Апостолівським священиком отцем Миколою. Він підтверджував непевні вістки про отця Василя. Я й далі не хотів вірити, але отець Микола таки стояв на своєму. Я став заперечувати:
— Та  що з того, що хтось щось каже? Отець Василь стара людина!
— Ну я теж під ковдру до них не заглядав, — відповів отець Микола. – Але він і приїхав без будь-яких документів, з жінкою розійшовся і живе з тою особою, а вона нахвалюється чоловіком. Чого він у неї живе? Коли б про Вас таке хтось би говорив, Ви стали б продовжувати жити в домі такої особи?
— Може він не знає цієї поголоски?
— І до того ж його вже півтора місяці нема. Я мушу займатися цією церквою у Михайло-Заводському, щоб вона не дісталася до рук Російської церкви.  
У селі Михайло-Заводському була будівля храму, що збереглася зі старих часів. Вона стояла без бань, просто собі «коробка», але ж стіни були. Потрібно було лише поставити назад ті бані, вставити вікна, двері і можна було служити. Це видавалося мені прекрасною можливістю. Єдина церква, яка збереглася в Апостолівському районі, буде в наших руках, в руках Української автокефальної православної церкви. Це була єдина в районі типова церковна споруда. Отцю Миколі доволі незручно було розриватися на два місця. Він з радістю передав би село якомусь іншому священику, якби такий знайшовся. В Апостоловому я побачив і сектантський храм. На ньому вгорі стояв хрест, що було мені дивно, адже, як правило, сектанти в той час були переважно всі хрестоборцями.
Апостолове мені сподобалося. Тихе, затишне містечко, у якому зовсім не було громадського транспорту, зелене, із чистим повітрям. У ньому не було тієї напруги, поспіху й жорсткості, які були у моєму Кривому Розі.
За кілька днів я зустрівся на мітингу з новим українським священиком, щойно навченим у Львівській духовній семінарії. Це був криворіжець, з яким я зустрічався якийсь рік перед тим, коли він тільки збирався поступати до Львівської семінарії. Отець Олександр повівся, як мені здалося, гонорово. Він зовсім не виявив жодного ентузіазму з приводу того, що я йому говорив про село Михайло-Заводське і про Апостолівського отця Миколу. Він «намастив лижі» десь на Київщину. До батьків просто приїхав трохи побути. Мені було дивно: криворіжець не виявляв бажання служити, вести до Христа своїх безбожних земляків, а волів податися десь далеко.
Я не хотів втратити цього священика для Криворіжжя або бодай для якихось близьких до Кривого Рогу країв, тому сам прямо з того мітингу після розмови з отцем Олександром вернувся до Апостолового. Там я розповів про нового священика отцю Миколі, дав номер його домашнього телефону. Так отець Олександр опинився в селі Михайло-Заводському.





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Паралелі

© Олександр Ман, 04-01-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70690584182739 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …