"ПОТЯГ З МИНУЛОГО"
Варвара Миколаївна попрощалася з сином. «Чого йому тут чекати? До відходу потягу лишалося цілих двадцять хвилин.
- Йди, йди вже! - махнула рукою через вікно широкоплечому красивому молодому чоловікові, що у відповідь посміхнувся, показав на годинник, послав повітряний поцілунок і покрокував у сторону вокзалу. - Син? - запитав пасажир,що розмістився навпроти. Варвара Миколаївна, не відриваючи погляду від вікна, відповіла для годиться: «Син». Їй зовсім не хотілося ні з ким розмовляти. А тим більше з незнайомим пасажиром. Вона навіть не глянула на нього. Була б хоч жінка, а то «підтоптаний» панок. Надивилася вона за своє життя на таких жевжиків, що їдуть на курорти, нібито лікуватися, а самі «відриваються поповній» - ото вже точний вираз вигадала сучасна молодь. Варвара Миколаївна відкрила сумку і витягла з неї новий модний роман Ден Брауна. Боковим зором відчула, що панок навпроти оцінюючи роздивляється її. Їй було це неприємно. Вирішила просто не звертати на нього увагу. Вона занурилася у сторінки роману, але погляд пасажира не давав їй зосередитись.
Варвара Миколаївна вже давно була бабусею, але сліди давньої краси ще залишилися в тонких класичних рисах обличчя. Вона ніколи не надавала цьому значення і навіть дратувалась, коли їй нагадували про її красу. І зараз цей безцеремонний розгляд її просто виводив із рівноваги. Готова вже була кинути на нахабного пасажира свій, як вона його називала про себе, захисний погляд, холодний і гордий, від якого усякий зухвалий залицяльник одразу ретирувався. Вона усе життя захищала себе цим поглядом, бо боялася ще раз обпектися. «Горда» - говорили про неї. А вона була просто беззахисна жінка, яка все життя мусила захищати себе і свого сина, якого самотужки підняла на ноги. Варвара Миколаївна відірвала очі від книги і глянула на пасажира, що мовчки розглядав її.
- Варя? - У голосі чоловіка було непідробне здивування.
- Так. - Розгублено відповіла жінка, пильно вдивляючись в обличчя незнайомця.
- Ти не впізнаєш мене? - Він зняв окуляри. Без них очі його стали беззахисні, але тепер вона впізнала його. Потяг поволі рушив зі станції. Їй захотілося втекти геть з цього потягу, але було вже пізно. Вагон, погойдуючись, відвозив її в минуле.
- Ти така ж красива, як і була. Зовсім не змінилася.
- Не змінилася? Ти мені лестиш! Час змінив нас обох. Я би не впізнала тебе, та й ти, здається, не одразу впізнав мене. Так довго придивлявся. - Вона посміхнулася і в тій посмішці відбилося душевне хвилювання, яке їй не сила було приховати. Не раз, довгими ночами уявляла собі, як зустрінеться з ним, але ніколи не думала, що так буде тяжко. Гадала, що прожиті роки залікували той страшний душевний біль, який тридцять років тому наніс він їй так безжалісно і жорстоко, залишивши з хворою дитиною на руках. Нависла пауза здалася їй безкінечною. Вона не наважувалась заговорити першою, щоб не виказати йому свого хвилювання. Прислухалася до перестуку
вагонних коліс. Відчувала, що і його охопило подібне почуття. Нарешті він наважився запитати:
- Це був мій син?
- Мій? - Раптом гнів, що гарячою хвилею обхопив усю її, загасив хвилювання. - Зараз через стільки років ти насмілився назвати Сергія своїм сином! Ти забув, як тридцять років тому, поставив ультиматум, або ти, або маленька безпомічна, хвора дитина, яка отруюватиме щодень тобі життя? А тепер, коли побачив сильного, успішного чоловіка, то поспішив назвати своїм сином? Ти помилився! Він тільки мій син!
- Пробач мені! Ти вправі говорити зі мною так! Але пробачають навіть злочинців!
- А хіба ти не злочинець? Ти гірше ніж злочинець! Ти зрадник!
- Я був тоді молодий. Просто злякався труднощів.
- І тому з чистою совістю скинув усі труднощі на мене? Але я все винесла і зараз щаслива, бо маю чудового сина, онуку, прекрасну невістку.
- У переліку свого щастя, ти чомусь пропустила чоловіка?
Ця фраза боляче вдарила жінку. Вона гордо і холодно подивилася на людину, яку колись кохала. З нього раптом спав увесь блиск удаваного панка і перед Варварою Миколаївною тепер вже сиділа потріпана життям немолода людина.
- Пробач мені. - Сказав він так тихо, що Варварі Миколаївні здалося, що це «пробач» вистукали колеса вагону. Тепер жалість до нього торкнула її серце. Вона відвернулася і задивилася у вікно на мінливі краєвиди. Бічним зором побачила, як чоловік змахнув сльозу, яка зрадницьки скотилася по щоці. «Плаче. Значить не солодко і йому дісталося у житті». Ця вимушена подорож у минуле стала її гнітити. Захотілося раптом скоріше зійти з цього потягу і більше ніколи-ніколи не зустрічатися з минулим. Там за вікнами було звичне, спокійне, стале, навіть по-своєму щасливе життя, до якого вона вже звикла, а тут минуле, яке намагалося віднести її у вир гірких спогадів. Потяг загальмував на якійсь станції. Варвара Миколаївна рвучко схопила сумку і, не озираючись, поспішила покинути потяг. Вагон повільно поплив по перону. З вікна дивилося на неї обличчя з минулого, по щоках якого стікали сльози. Жінка вільно вдихнула на повні груди. У серці її більше не було жалю за минулим, тільки шкода було забутого у вагоні нового роману Ден Брауна!
