– Синочку! Це ти прийшов до мого Олежка! Ходи, синочку, ходи! До нас ніхто не ходить. Ми самі... Звідтоді, як покинула нас наша Любонька...
– Замовкни, старий! – змучено перебив батька Олег. – Я тобі каші зварив, ото сиди отамо мовчки та їж! Геть у старого мізки висохли, – пожалівся Ріпі. – Нікого не пізнає, варнякає сам до себе. Горе з ним.
Цілковито лисий, висхлий, із запалими щоками на вкритому темно-бурими плямами обличчі, вдягнений у сині бавовняні, двадцятирічної давності спортивні штани й картату, давно не прану, ретельно застебнуту на геть усі ґудзики сорочку, старий сидів на широкому металевому ліжку й дивився невидючими, здавалось, очима на гостя. Навколо нього, в мальовничому безладі було розкидано кілька подушок у драних наволочках, ноги старого до колін вкривала зашмульгана ватяна, без підковдренника, червона ковдра. Поряд, на засмальцьованій таці, стояла миска густої землистої маси, з неї стриміла й не падала почорніла від часу та від бруду алюмінієва ложка. Вся хата була просякнута випарами поту, сечі і давно не митого тіла – старий не залишав ліжка вже кілька років.
– Ну що, – продовжив Олег, – потішиш якими новинами?
– Жодними, – хмуро відказав Ріпа.
Надворі крапав ріденький, нечастий цього літа, дощик і вони мусили сидіти в хаті.
– Справді, – спалахнув господар. – Ще б пак! Які можуть бути новини – собака просто злиняв із нашими бабками! – Олег щосили гахнув кулаком об хиткий, застелений вичовганою до тканини клейонкою, стіл (старий, що підніс було саме ложку з кашею до рота, здригнувся й кавалок ляпнув прямо на вишморгане клітчасте покривало, що слугувало йому за простирадло). – Я ж казав, я ж казав: не можна було довіряти йому кабзу! Не можна! Такий кусень нікому не можна довіряти! А ти ще й приколювався! Ах падло, ах негідь! Та я життям важив! Та я загнутися міг щомиті!
– Охолонь, – спробував заспокоїти приятеля Ріпа. – Доконечно ще ж нічого не відомо. І документи, казала Жанна, його на місці, куди ж він без документів?
– Документи? – хмикнув Олег. – Нові купить!
Йшов одинадцятий день, як зник Борис. Жанна подала заяву в міліцію і Ріпу з Олегом викликали до райвідділу, як останніх, хто його бачив.
„Так, – відповідав Ріпа, сидячи навпроти втомленого, байдужого на вигляд лейтенанта. – Він у мене підробляє. Я, знаєте, торгую – приватний підприємець. А Бориса беру з собою на Київ. І Олега – двох беру. Треба, знаєте, й товар завантажити й охороняти. Різне буває. Знаєте, кажуть: тримай кишеню – Київ близько! Еге, й того дня їздили. Еге, десь о десятій вечора. Так, підвіз майже до хати – він винен мені трохи грошей, дрібня – двадцять гривень, то хотів удома взяти й віддать. Вийшов: Підожди, – каже, – я скоро, – і... Ні, більше нічого не казав. Не знаю. Просто виліз та й пішов. Ні, дверцятами не хряснув. Ну додому, а куди ж? Ні, не чув. Ні, не зустрічав.” Щось подібне відповідав і Олег.
– Кинув, кинув нас, як поганих лохів! – ще більш розпалювався господар. – Пам’ятаєш, як він казав: „Сьогодні мозолимось востаннє”?
– Ну, він мав на увазі не те...
– Це ТИ думав, що він мав на увазі не ТЕ, а він мав на увазі саме ТЕ! А як він відмахнувся, коли ти спитав, що він робитиме зі своєю часткою, га? Ото!
– Ну добре, – зітхнув Ріпа. – Виходить так: Якщо він змився з нашими кровними, то треба його – хоч із під землі. Якщо з ним щось трапилось, ми не знаємо що, то один чорт треба його шукати, щоб через нього знайти гроші. Коротше – де каса?
– Каса, – дріботів пальцями об стіл Олег, – каса... А що, коли каса вдома? В Жанки! А що, коли це лише хитрий хід і вона чудово знає де він? І тільки тягає нас за носа, га?
– Ну не знаю, – засумнівався Ріпа. – Ти ж сам казав: не так він уже й любить свою половину, щоб ділити з нею шістдесят тисяч баксів. Хоча...
– Та він нікого не любить, окрім себе, але... але... треба йти до Жанни!
– То ходім, – погодився Ріпа.
Виходячи з-за столу вони засовали стільцями й старий, який було задрімав, прокинувся:
– Ти ходи до нас, синку, ходи. Ми самі. А може ти яку молодичку найдеш для нашого Олежка...
– Та замовкни, старий! – спробував урвати батьків монолог Олег. – Я прогуляюсь. Ненадовго.
– ...З того часу, як пішла від нас наша Любонька...
Залишаючи кімнату, Олег вкинув до кишені чималу жменю бубликів із широкої бляшаної миски, що стояла на старому, помережаному зморшками тріщин, буфеті.
Шурхіт. Він знайомий мені до крові. До кісток. До хребта! Я чудово розрізняю його, ледве він починається. Я розкладаю його на наймізерніші частки. Кожен звук! Іноді мені здається, що я чую шурхіт іще до його початку. Таке можливо! Колись, як я служив у армії, я навчився прокидатись рівно за хвилину до того, як черговий гавкне: „Підйом!” Прокидався й лежав із заплющеними очима. І знав, що зараз гавкне. Отак і тут. Ось зараз... іще кілька секунд... почнеться шурхіт. І шурхіт починається! Може він відчиняє ляду щораз об одній і тій же порі? Не знаю. В мене немає годинника.
Кожного разу шурхіт видається однаковим. Але ні – то лише на перший погляд (погляд?), насправді шурхіт щораз інший. Багато чого навчився я визначати за шурхотом. Ну, приміром, погоду. Коли надворі моква – шурхіт один, коли суша – інший. Власне, чорт його маму зна, що воно там надворі, але мені чомусь так здається!
І настрій його я навчився вгадувати за шурхотом. Шурхіт тихенький, тягучий – він спокійний, шурхіт короткий – нервує, щось там у нього нагорі негаразд. Різний буває в людини настрій і так само різний вона створює шурхіт.
Здається, я все знаю про цей шурхіт. Ні, не все. Одного я таки не знаю: не знаю, ЩО воно, власне, шурхотить. Можу лише припускати. Це певно він чимось накриває ляду. Щоб ніхто не почув, якщо раптом закричу. Може якимись ковдрами. Чи ганчір’ям. Чи ще чимось. До речі, абсолютно даремно. Даремно він це робить – я зовсім не збираюсь кричати, я що – самогубець, а поливальниця? Колись я спробував закричати. І навіть закричав. Один раз. І навіть не злякався поливальниці. Я ще тоді був недосвідчений. І не знав, яку вона таїть небезпеку...
Того дня в мене сльозилися чомусь очі. Дуже довго сльозились очі й різало так, як ото буває, коли надивишся на електрозварку. І голова боліла... Еге, боліла голова. Я, здається, навіть застогнав. І отямився від власного стогону. Я розплющив запалені очі й побачив, що лежу на купі якогось лахміття (тоді воно не було ще вогким). Я роззирнувся: з чотирьох сторін мене оточували глухі, ні вікна ні дверей, муровані з паленої цегли, стіни. Я лежав на купі ганчір’я на дні цегляної ями метрів зо три в довжину й метра півтора завширшки. Майже така, як могила. Цементована підлога, цегляні стіни, бетонована стеля. У стелі, либонь на більш ніж двометровій висоті, – квадратний отвір. Поруч, біля отвору, вмонтований у стелю патрон з лампочкою. І моя рука... Я ворухнувся й побачив, що моя права рука обхоплена в зап’ястку широким залізним обручем, який з’єднувався з товстим ланцюгом, а ланцюг тягнувся до вмонтованого в підлогу масивного металевого кільця – я був прикутий!
Усе це я розгледів завдяки світлу, котре лилося згори, крізь отвір ( я не знав іще тоді, як рідко воно мене навідуватиме, денне світло!) Поворухнувшись, я дзеленькнув ланцюгом і тоді вгорі, в квадратному отворі стелі, з’явився він. Я впізнав його, хоч мені й сльозилися очі. Я нічого не тямив. Не розумів, що зі мною скоїлось і як я тут опинився. Я витріщився на нього запаленими, нічого не розуміючими очима, а він стояв там, нагорі, й дивився на мене сумним, навіть співчутливим поглядом. „Ну от, – сказав він. – Тепер ТИ будеш моїм рабом...”
Отоді я й закричав. Закричав і кинувся до нього та ланцюг нещадно шарпонув мене донизу й обруч боляче вп’явся в руку. „Відпусти, – кричав я. – Відпусти, худобино! Я однаково тебе придушу, але відпусти і я придушу тебе швидко й майже не боляче!” Я сидів на смішній купі мотлоху й кричав. Я його лаяв. Я йому погрожував. Я йому наказував. А він стояв собі мовчки й дивився на мене сумним співчутливим поглядом.
Потім у його руках з’явилася поливальниця. Звичайна оцинкована поливальниця з ручкою і лійкою-розприскувачем на носику. Такою поливають квіти й розсаду в парниках. І він мене полив. Несильно – так, лише трохи окропив. Я знавіснів: ухопив обіруч ланцюга й рвонув щосили, намагаючись вирвати кільце з підлоги. Марно! А коли я знову звів погляд, то побачив, що в своїх кволих тоненьких руках він тримає вже не поливальницю, а дроти. Два кінці звичайної проводки в білій ізоляції, по одному в кожній руці, й кінчики дротів, я помітив, було зачищено. Я не знав іще тоді, що на мене чекає та все кричав. А він простягнув уперед руки, щоб я добре бачив кінчики дротів і... стулив їх докупи... Людське тіло добре проводить струм і одяг теж добре проводитиме, якщо його зволожити... Сліпуче лезо влучило мені прямісінько в мозок, жахливий удар, здалося, розкроїв мене навпіл і обидві мої половини лантухами гепнулися на ганчір’я...
Либонь я на деякий час зомлів. Скільки пролежав непритомний – хтозна. Згодом, понівечений прийшов до тями. Я лежав усе на тій таки купі ганчір’я, моє тіло дрижало. І боліло. Наче я цілий день, без перепочинку, тягав величезне каміння. Підборіддя було вологим, але не від поливальниці – від слини. І вологим було не лише підборіддя, штани теж – я це відчував! І теж не від води... Щось мигнуло мені тоді в моїй покраяній на шмаття пам’яті, щось далеке... Знову, знову ти бачиш мене таким... Мені закортіло його вбити. Зараз. Негайно. Та я не міг навіть підвестися.
Я розплющив очі й із болем, крізь сльози, крізь запону туману подивився вгору. Він усе стояв там, нагорі, і все дивився на мене сумним уважним поглядом. „Не треба кричати, – промовив він. – Якщо кричатимеш, то я робитиму отак! – і зблизив кінчики дротів у білій ізоляції ( моє тіло задрижало відчутніше). – Зрозумів?”
Я зрозумів. Але здаватись не збирався. „Відпусти мене, – прохарчав я, випльовуючи з рота згустки слини навпереміж з кров’ю. – Відпусти ти, слизняк! Відпусти, бо горе буде!” Він не відповів. Він просто знову стулив дроти...
Так, тоді я ще був недосвідчений. Тоді я ще не знав, що з ним не можна сперечатись (поливальниця – дроти – струм), йому не можна погрожувати (поливальниця – дроти – струм), його не можна дратувати (дроти – струм). Треба тільки мовчки слухати. І відповідати лиш тоді, коли він сам про щось запитає. Правда, він ніколи нічого в мене не запитує. І в жодному разі не слід просити сигарети (Дивно, але потяг до куріння зник у мене досить швидко. Авжеж – перебування в бетонованому мішку – дієвий спосіб кинути шкідливу звичку!), це його особливо дратує.
Шурхіт. Я добре його чую. Іще раніше, ніж він починається. Шурхотить недовго. А тоді відчиняється ляда й до мого склепу потрапляє вбога частка денного світла разом із такою ж вбогою дещицею свіжого повітря. Коли надворі сонце, світла більше, коли хмарно – менше. Я таки навчився вгадувати погоду!
Він відчиняє ляду один раз на добу, чи один раз на дві доби – я не знаю. І опускає мені шворку. Звичайну білу шворку на якій сушать білизну. Тут може виникнути спокуса щосили смиконути за неї донизу. Може, тримаючись за шворку, він упаде на підлогу і я зможу його дістати. А може мені поталанить і він втрапить прямо в отвір? Не слід коритися цій спокусі. Не варто. Інший кінець шворки прив’язано десь у нього там, нагорі, і тримає він її дуже обережно, самими пальцями. (Звісно, я це перевірив, результат – поливальниця – дроти – струм.) Треба просто прив’язати до кінця шворки відро, мою „парашу”, і все. І не варто силкуватися вихлюпнути вміст „параші” йому в обличчя – не вийде (поливальниця – дроти – струм). Потім він повертає мені порожнє відро, на дні якого стоїть миска з якою-небудь поживою. Їжа цілком пристойна. Підозрюю, що йому ліньки готувати для мене окремо і я їм те ж, що й він. Від харчів у жодному разі не слід відмовлятись (раз я відмовився – поливальниця – дроти – струм), миску з їжею не слід жбурляти в куток (поливальниця – дроти – струм) і борони Боже жбурляти нагору, намагаючись поцілити в нього (дроти – струм), навіть порожню (струм). І не варто ховати ложку з нестямною мрією заточити її потім і порізати собі вени. Слід просто повернути йому порожню миску. В тому ж таки відрі. А тоді відв’язати шворку. І подякувати. Ні, дякувати не треба – це я так жартую. Потім він зачиняє ляду і вмикає мені світло. На годину, на дві – не знаю. В мене немає годинника. Годинник мені не потрібний. Мені нічого ним вимірювати.
Горить світло і я розважаюсь тим, що розглядаю свою домовину: Голі цегляні стіни, гола стеля з лампочкою і квадратом зачиненого лазу. На підлозі купа ганчір’я: подертий матрац, вата клоччями лізе з дірок (її кількість, до речі, поступово зменшується – я використовую вату як туалетний папір), старі пальта, куртки, штани, піджаки, кілька драних мішків, дитячий одяг (певно ще його). Я можу змінювати свій гардероб. Можу вдягти пальто, або куртку, або піджак. Правда, лише на одну руку – на іншій обруч. Під стіною стоїть відро – „параша”. Інколи поряд – пластикова пляшка з водою. Буває, він дає мені воду, буває – ні. Чому так? Не знати.
Як дивно все змінюється. Там, нагорі, в іншому житті, моє існування плинуло дико й безглуздо. Я мав усе, а гадав, що не маю нічого. Я був вільним і не тішився з того. Я навіть не дивився на небо, дурило! Я хотів розбагатіти, я страшенно хотів розбагатіти! Аби довести... довести... Це було так давно, що я вже й забув, що й кому... А тут. Тут розумієш справжню ціну речей. От, скажімо, бритва. Раніше я страшенно не любив ходити неголений – щоранку ретельно шкріб щоки. Я розумів, що леза він мені не дасть – просив електричну. Благав, плакав, пояснював. Щетина нестерпно мене дратувала, я ладен був здерти її разом зі шкірою. Та він... лише показав мені кінці оголених дротів. Далі я звик, а зразу... Боже, що я ладен був віддати за бритву! Все, навіть повітря, навіть дихання. Ну себто: перекрити його й край. І кінець. Але як?
Згори капає. Нечасто, але монотонно й нудно. То там то там велика темна крапля повільно, наче нехотя, зривається зі стелі й падає на ганчір’я, на мене, на моє довге липуче волосся та на зкемляну бороду.
Щоразу я бачу одне й те ж. Ті самі стіни, ті самі цеглини (поверхню кожної я знаю краще, ніж поверхню власної долоні), те саме ганчір’я на підлозі, та сама лампочка під стелею. Не надто різноманітне видовище. Але лампочка гасне й темрява поглинає навіть його. І залишаються мені тільки думки.
Думки і спогади.
І темрява.
3
Рипнули двері й пірати наштовхнулись на її тривожний погляд, погляд, у якому виразно читалося очікування біди.
– Є новини? – промовила замість вітання.
– Жодних, – вдруге за сьогоднішній день відказав Ріпа.
– А в тебе? – поцікавився в свою чергу Олег, прагнучи наскрізь протяти жінку пильним і суворим, як йому гадалось, поглядом. При цьому він продовжував жувати бублика.
Позад Жанни залопотіли дитячі ніжки і з-за маминого халата визирнув Ілюшко:
– Це не тато?
– Ні, маленький. Біжи собі в хату. Йди, – вона легенько штовхнула малого назад і обернулася до гостей. – Нічого. В міліції сказали: коли щось дізнаються – повідомлять. І нічого. – Пірати продовжували топтатися на порозі й жінка змушена була запросити їх до кімнати. – Заходьте.
– Слухай, – почав Ріпа, коли всі розташувались у вітальні, – а він нічого тобі не залишав, на зберігання?
– Як це, на зберігання? – не второпала Жанна. – Все його тут зберігається.
– Щось особливе, – уточнив Ріпа. – Якийсь пакунок?
– Н-ні... Нічого такого. Що ти, власне, маєш на увазі?
Олег тим часом походжав кімнатою. Так, ніби як гість, знайомився з помешканням, але водночас намагався вгледіти щось особливе.
– Гроші він має на увазі, – наблизився акробат до Жанни. – Гроші, бабки, розумієш? Борис десь зарив наші гроші. Ти часом не в курсі, де вони?
– Ні, – в Жанни затремтіла нижня губа. Вона переводила стривожений погляд з одного на іншого. – Ви ж знаєте: мене в ваші справи...
– Точно не знаєш?
– Точно! – вона розгублено розвела руками. – Він нічого мені не розказував. Він взагалі...
– Нам треба зирнути на його барахло, – перебив Жанну Олег.
– Та яке там у нього барахло! Одяг в шафі...
– Ми подивимось, – підвівся Ріпа. – Не бійся, ми в тебе нічого не візьмемо, нам лиш треба знайти своє.
Вони пішли по хаті. Перетрусили Борисів одяг, позаглядали під матраци, перебрали посуд у серванті.
В дитячій Ілюшко і старший Борисів хлопчик Ванюшко сиділи перед телевізором і, тримаючи в руках джойстики, невідривно слідкували за маленькими в’юнкими чоловічками на екрані.
– Це не тато! – байдуже прокоментував Ілюшко, коли чужі дядьки зазирнули до кімнати, а Ванюшко, відірвавшись на мить від екрану, кинув на прибульців уважний погляд великих допитливих, синіх, як у мами, очей.
Ріпа з Олегом обнишпорили хату, обшукали подвір’я, сарайчик, облазили горище. Ніякої схованки, ніякого пакунку й ніяких грошей вони не знайшли. Під кінець обшуку Олег усе більше й більше нервував, дратувався й раптом, коли спускалися з горища на подвір’я, вхопив Жанну, за руку:
– І не доведи господи, якщо ти нас із твоїм благовірним дуриш!
Жанна сполотніла. Її нижня губа знов затремтіла й вона благально зиркнула на Ріпу.
– Е – е! – зупинив той роз’ятреного товариша. – Тихіше! Не треба її лякати.
– Я нікого не хочу лякати, – просичав Олег, відпустивши втім Жаннину руку. – Я хочу лише свої гроші!
– А скільки було грошей? – тремтячим голосом промовила Жанна. – Може я якось віддам? Із зарплати... Хочу піти на роботу. Борис не пускав, та тепер...
Олег лише нервово реготнув.
– Нікому ні про наш базар, ні про гроші ні слова, – сказав їй на прощання Ріпа, – бо це може зашкодити Борисові. А коли раптом щось найдеш... ти знаєш, де я живу.
Жанна сполохано й зацьковано кивала головою...
– Ну, що далі? – дратівливо спитав Олег.
Сиділи в „Фольксвагені” , акробат сердито хрумтів бубликом, а господар буса стукотів пальцями об кермо.
– Слід було взяти в неї список Борисових знайомих.
– Я й так знаю його знайомих!
– Значить будемо копати. Не може чоловік отак просто хоп – і щезнути! Складемо список і почнемо обходити всіх підряд. Може хтось щось чув, може хтось щось бачив, може хтось підозріло себе поводитиме. Не будемо розпускати шмарклі. Хто шукає, той таки знаходить! – оптимістично підсумував нараду Ріпа.
Було нам тоді десь літ по чотирнадцять. Я зібрав круг себе нічогеньку ватагу: Артур і Сашко Косирін – Косий. Обидва пацани надійні й небоязкі, якраз такі, що з ними можна сміливо на будь-яке діло рушати. І ми таки ходили, не сиділи дурно. Гараж у одного бевзя класно обчистили (замочок на ньому висів – сміхота), радіолу в якихось роззяв свиснули прямо з подвір’я (у них того дня голосна пиятика була – на ніч так усе й полишали!) Чудили, коротше.
А то надумали якось газетний кіоск бомбонути на автостанції. Він бовванів там увесь зі скла, наче аж просився, щоб по тому склу – та цеглиною!
Старикам я в таких випадках триндів, що йду на риболовлю. Рибалка з мене не дуже, але як алібі вудочка – річ незамінна. А що риби не наловив, то воно така справа – рибка плаває на дні!
Умовились ми тоді з чуваками на четверту ранку. Підкрались тихенько до кіоску і... Ну, словом, все в нас вийшло на раз! Правда, грошви взяли – кіт нанюняв. Виявилось, що там на ніч тільки монети залишають, але й тієї дрібноти ми нашкребли карбованців чотири. Ну а щоб клешнями дурно не вимахувати, нахапали там ще всякого непотребу: ручок, олівців, значків, журналів з кольоровими малюнками, книжок і – хода! А на другий день надумав я журнали в школу принести, хай хлопці подивляться, мені ж не жалко! А Толюня на той час літав уже в мене на побігеньках, як хорт. Толюню те зроби – Толюню це зроби, Толюню домашню роботу знайди, щоб скатати. Та не свою, в тебе почерк, що курка лапою – в котроїсь із дівчат випроси, ті гарно пишуть, каліграфічно!
Гасав Толюня круг мене, аж слину з рота перло! А спробував би не гасати – мої „шпали” на всю школу славились! Вріжу Толюні „шпалу” в праве вухо і праве вухо в Толюні вдвічі більше за ліве!
Як ішли до школи, то я вкинув йому журнали до портфеля – нехай тягне. А в школі пацанам роздав: „Дивіться, – кажу, – тоді Толюні повернете!”
А з міліції, виявляється, вже до школи подзвонили: хтось із учнів, мовляв, кіоск уночі грабонув. Ну комусь ті мої журнали в око і впали. Прилітає директор, прилітає завуч: чиї журнали, хто приніс? Ну всі, звичайно, показують на Толюню. І я показую, тільки не пальця а, щоб ніхто не бачив – кулака! Мовчи, мов!
А воно, нещасне, й так мовчить. Зблідло, губки тремтять. „Ти приніс? – питають. – Я. – Де взяв? – Мовчить. – Пішли!” Повели його в кабінет. Він іде – ледве ногами соває. Довгенько його там марудили. З міліції лейтенант приїхав. Я звичайно знав, що Толюня мене не продасть, та на серці все ж було незатишно: слабенький він, мамійчик. Ану як не витримає!
Вийшов він від директора – мармиза, мов класна дошка після уроку математики. Я його хутенько вбік: „Що, – питаю, – мене не здав? – Він головою мотає: – Ні. – А що питали? – Питали, де взяв. – А ти що молов? – Мовчав – хлипає. – Дурний. Було б казати, що найшов! – Батьків викликають. – Пусте. Ти кажи, що найшов, допетрав? Ішов у школу й побачив у бур’яні. Так усім і кажи. І тобі нічого не буде. А продаси...” – Я тицьнув йому під сякало кулака (а кулак у мене й тоді вже був нічого).
Довгенько його тоді мордували. І на зборах і на класній годині. Поведінку вліпили незадовільну. З піонерів хотіли виключити (Чи з комсомолу? Забув.) Він, правда, всім казав, як я його навчив, отож обійшлося ще, можна сказати, по божому. А скоро Артур подався собі на свій Кавказ і наша надійна команда розсипалась. Та хіба одна в мене була команда!
Лампочка. Зрідка вона освітлює моє лігво нудним мертвим сяйвом. Скільки: годину, дві? Біс її знає! Спочатку вона світить мокра. Вся її сліпуча груша вкрита густим шаром роси й великі кулясті краплі роблять лампочку схожою на чудернацький кришталевий качан кукурудзи з найбільшою та найваговитішою кукурудзиною знизу. Але лампочка швидко нагрівається й роса сохне. Спочатку менші краплі з боків, а тоді найважча, котра знизу. Лампочка при цьому тріщить, аж здригається, але не лопає. Спершу я щораз боявся, що вона лопне, а потім звик і перестав боятись.
Лампочка. Вона замінює мені сонце. Власне, вона і є моє сонце. І взагалі, хіба існує якесь інше сонце? Щось я не пригадую. Може колись... давно... Але я на нього чомусь ніколи не дивився. То може його й не було? Інакше, чого б я на нього не дивився? От зараз моє сонце – лампочка і я на неї дивлюсь. Цікаво, чи можна доторкнутися до сонця? Треба спробувати...
