Ні, якщо ви подумали що це повість про алкоголізм, процес карбування склянок чи сюрреалістична казка для дітей, то можете сміливо обламуватись. Не поспішайте згадувати всі свої невдалі запої, не потрібно брати олівець з блокнотом, і відпустіть на волю дитя, нехай собі дивиться свій тинтель-вінтель. Це всього лише розповідь про один вкрай цікавий і гордовитий стакан. У якого була маса прецікавих граней, кожна з яких була не схожа на іншу (чим, втім, він страшенно пишався). Кожна його грань відкривала для нас невідому сторону пізнання світу. І оскільки цих граней була величезна кількість, спрямованих в абсолютно різні сторони, ми могли пізнавати цей стаканчик все з нової і нової сторонни. Він вже не той лейбл «совка», з однаковою кількістю граней нарівно відсічених по довжині, паралельних одна одній на однаковій відстані. Він стаканчик нового покоління.
Але в будинку, де він жив, було зовсім мало веселощів. І мало смутку. Страждань і щирих переживань, хапань руками за серце і валер'янку. Не було пострілів шампанського і розбитих келихів з вином. Там не водилися алкаші, не чули там про розгнузданих студентів. Не жили там діточки, які раз по раз наливали б у нього апельсиновий фреш. Тому стакан завжди в середині залишався порожнім. Ну в нього звичайно не рідко лили воду. Але що таке вода. Це не те, чого чекаєш від справжнього стаканистого життя, він же не чашка яка-небудь. Він такий цікавий, різногранний і ... порожній в середині. Прісне існування.
Будучи таким витонченим, він користувався величезною популярністю у всіх навколо, від маленьких чарочок до старого мудрого фарфорового заварника. Всі так раділи, коли доля закидала цей стаканчик на їхню частину столу, де вони могли спокійно потеревенити про те, про се. Вони в нього розпитували про ниток з голками. «Ти ж був там, на тому краю неосяжної квартири?», - допитувались всі у стаканчика. Вони обожнювали кожен раз, зустрічись з ним, бачити його під новим кутом і роздивлятися все нові і нові грані.
І ось рано вранці у шафці розкрили віконниці, і промінчики світла заграли на стаканчику. Його замотали у глянцеву обкладинку журналу, де стакашку поцілувала дівиця своїми рожевими надутими губками. А слідом акуратно поклали в сумку. Коли сумку розстебнули, над нашим героєм промені сонця вже пробивалися крізь соснові голки. Його поставили на мармурову плиту, поряд з букетом гвоздик. Заповнили майже до самих країв горілкою і накинули капелюх з чорного хліба ... Нарешті стаканчик був не порожній. І що б хто не говорив, а він встиг відчути цю радісну повноту ще до того, як несподівано піднявся сильний вітер, який розігнав букет гвоздик. Тоді з неба хлинув дощ, загуркотів грім, блискавка розрізала навпіл нахмурене імлисте небо, а дерева почали гнутися під натиском стихії. Вітер зірвав з місця стакан і розніс його об залізний парканчик на безліч багатогранних шматочків, розбризкавши все, чим його встигли заповнити.
Ну і не шкода. Це всього лише стаканчик. Таких мільярди.
