...4-та ночі…
Г. пробуджується під гучний бабин плач. Гучне ридання постає у очах шестирічного хлопчика, як незрозуміле дивне явище. Він ще ніколи не чув, щоб бабуся розмовляла таким голосом, щоб слова переливались таким жалісним благальним тоном. Ще довго прислухаючись, хлопчина старається розібратися в значенні слів, що так дивно звучать за стіною у сусідній кімнаті, проте не може… Серце починає скажено калатати, відчуваючи, що ці події ніяк не викликані чимось хорошим. Хлопчик, міцно зажмурює очі та ховається під ковдру, з надією ще раз прокинутись, але марно…
Він, не витримуючи, кличе маму… Проте в гамірному шумі його слова губляться, та поглинаються стінами, прикрашеним шитими пишно-червоними ковйорами …
Зрештою терпець хлопця обривається, він підводиться і прямує у вітальню…
- Де мама?
Мовчанка…
- Ма-ма!!!...
Німа мовчанка різко змінилась, голосним плачем, у декілька сильнішим від того, що був швидше…Хлопчик розплакався й собі. Не через те, що щось зрозумів, а через те, що не міг спокійно дивитись, як плачуть рідні… Сльози неконтрольовано полилися з очей, стискуючи груди, та заставляючи їх голосно похлипувати…
- Нема вже мами, Бозя на небо забрала… - мовила тітка…
- Нє! – і ще голосніше розлився плач, попередній, в порівнянні був лише тихим фоном. – нехай віддасть!!!…то не її!!!....
Загула вся хата…Малий мало розумів, що таке «вже нема», і голосно заперечував, натякаючи, щоб з ним припинили так жартувати…
І якоїсь хвилі, жарти дійсно припинились… Він зрозумів, що з нього просто знущаються, бо мама лежала на дивані, і міцно спала…Вона була!!! БУЛА!!! І дивно, що такий шум не розбудив її… Очі хлопчака радісно всміхнулись, і він образившись на всіх за скоєне, кинувся на диван. Хутко вилізши на тіло, він міцно почав чмокати її в лице, і будити. Сім’я стояла і дивилась, не маючи сили стримуючи рюмсання. Серце боляче стискалось, в голові паморочилось, а на очах стали з’являтись ледь помітні червоні нитки… Через певний час, малий, розлючений, що і рідна мама зі всіма зговорилась за одно, що так безжально знущається над ним, «придурюючись», гримнув злісно одночасно обома кулачками по маминому животі, і ображений пішов в свою кімнату…
З глибоким внутрішнім жалем, він ще довго завивав і хлипав у подушку, чекаючи, що мама прийде і заспокоїть, проте виснажений, не дочекавшись неньки, міцно заснув, до останнього наївно надіючись, ЩО ЦЕ ПРОСТО СОН!…
(L.Ivanitsky)
