Перша спроба виявилась напрочуд вдалою.
Ріпа вийняв лобове скло з ущільнювачів і тепер воно трималося лише чотирма спеціальними гвинтами, які легко можна було відгвинтити й забрати скло всередину і так само швидко вставити потім на місце. („Машина бита, – пояснював Ріпа надто цікавим, – скло на тряскому випадає. Двічі вже випадало. Мусив додаткові тримачі встановити.”) Шкода, кабіна втратила тепер герметичність і до салону забивало дощ, та вже, що поробиш. Виготовив Ріпа й „кочергу”, аби можна було на ходу чіплятися за фуру, навіть обладнав її амортизатором.
Ще задня вони знайшли підходящу місцину для засідки, вирізали зайве гілля на галявині й заховали буса в кущах.
Для піратського нападу підходила лише фура, задня частина якої закривалась тентом, а не металевими дверима, і тому щоразу, коли до них наближався великовантажний ваговоз, хтось із піратів, Борис, а частіше Ріпа, хутенько вискакував з кабіни і спрямовував на задній борт фури промінь потужного ліхтаря. Олег такими дрібницями не переймався – його робота була попереду.
Фуру, яка припала їм до вподоби, пірати діждалися вже за північ. На той час рух на шосе майже вщух і вони кинулись навздогін.
Ще на чималій віддалі від жертви Ріпа вимкнув світло і „навпомацки”, обережно наздогнав фуру, орієнтуючись лише на її габаритні вогні. Наблизившись, пірати вийняли скло і Олег, витнувшись із вікна (його притримував за ноги Борис), накинув „кочергу” на широку горизонтальну балку напівпричепа, а інший її кінець начепив на спеціальне „яблучко” на бампері „Фольксвагена”. Момент вимагав хоробрості: варто було водієві фури загальмувати, як Олега неминуче розчавило б між двома автівками. Тепер Ріпа міг вимкнути передачу – бус продовжував рух на буксирі у фури.
Олег повернувся в салон і вже потім, ставши на „кочергу” ногами, перебрався на фуру, піднявся вище, розпанахав кількома рухами брезент і пірнув у темний отвір. Збігло кілька тривожних миттєвостей і в отворі з’явилась перша коробка. Вилізши з вікна майже по пояс, Борис взяв товар і обережно переправив здобич до вантажного відділення. Туди для пом’якшення накидали порожніх мішків. Далі коробки пішли одна за одною.
Ріпа міцно, аж пальці затерпли, вчепився в кермо і мов зачарований не зводив ока з габаритного ліхтаря фури, котрий легенько дрижав у кроці від його напруженого обличчя, опромінюючи салон „Фольксвагена” тривожним багряним сяйвом. Допомогти товаришам водій зараз нічим не міг.
Двадцять дев’ять коробок відправив Борис у вантажне відділення, перш ніж у темному брезентовому отворі виокруглилась Олегова голова. „Залазь, – махнув йому Борис. Досить!” Олег перебрався у „Фольксваген” а щойно було від’єднано кочергу, Ріпа загальмував і бус скотився на узбіччя. На місці вони швидко встановили скло і рушили вже з увімкненим світлом далі.
Борис нетерпляче розпечатав коробку:
– Чорт, напакували тут... фотоапарати! Неслабо. А це? Відеокамери! Та тут товару на тисячі доларів! Живемо!
Мікроавтобус прудко мчав у зворотному напрямку – бажалося бути вдома раніш, аніж водій фури здійме галас. Ріпа мав про всяк випадок цілу теку фальшивих документів на найрізноманітніші товари, та все ж, краще коли тихо...
Товар склали в Олега. Той мешкав сам, якщо не рахувати немічного, майже неходячого батька, і замкнений сарай не привертав нічиїх цікавих поглядів. А по деякому часі, коли вляглося, вони відвезли коробки в сусідню область і продали техніку не надто допитливому гуртовикові, чиї координати Борис дістав у київських знайомих. Сума навару склала вісімнадцять тисяч доларів.
Наступного разу їм трапився посуд. Усього дев’ять важезних ящиків пощастило переправити піратам до „Фольксвагена”, аж поки Борис ледве не зірвався під колеса і операцію вирішили припинити. В порівнянні з попереднім успіхом навар склав таку мізерну суму, що вони навіть соромились про неї згадувати. „Нічого, – заспокоював флібустьєрів Борис, – друга спроба завжди нещаслива. Могло бути й гірше. Ось згадаєте мої слова: втретє нам попре!
Втретє вони натрапили на запчастини. Теж важкі, але ящички були дрібненькі й пірати завантажили ними мікроавтобус вельми пристойно. Далі пішли пилососи. Потім мікрохвильовки – коробки ледве пролазили до салону. Потім контейнери з одягом. Одного разу пірати повернулися ні з чим – до третьої ночі вони так і не вполювали підходящої фури і мусили відступити.
І жодного разу вони не прокололись. Ні разу не виявив їх ні водій фури, ні занадто пильний перехожий, жодного разу не мали вони проблем з міліцією. Борис собою пишався: „От що значить улаштувати все толково!”
Щоразу після операції пірати розвантажували буса в Олегів сарай і розходились на кілька днів, кожен у своїх справах. Потім Борис їхав у Київ і привозив звідти точні відомості: куди й коли необхідно доставити товар.
Гроші Борис „колегам” не віддавав. Отримавши виручку, відраховував кожному невеличкий аванс, а решту ховав і де ховав – не казав нікому. „Почнете смітити зеленню, – напучував він їх своїм, зверхньо-глузливим як завжди, голосом, – згорите. А я горіти не хочу. Нашинкуємо доста капусти, вирішимо розбігтись – отоді й поділимось порівну. Суму ви бачите й жодна копійка звідси не пропаде! А поки що нехай бабки лежать собі в надійному місці. Осознали?” Олег сердився, погрожував усе кинути. Цідив крізь зуби, що мусить розслабитись після пекельної роботи, але Борис залишався невблаганний. А Ріпа лише посміювався. На шмат хліба заробляв своїм щоденним клопітливим бізнесом, тож нагальної потреби в тих доларах не мав і вбачав, очевидно, в Борисових словах сенс. „Громадяни корсари, тримайте заощадження в ощадкасі!” – піддражнював він розпсихованого акробата.
Сьогодні була їхня сьома спроба.
– А що ти, Ріпо, зі своїми тугриками робитимеш? – спитав Борис.
Вони сиділи в мікроавтобусі, повідчинявши навстіж двері, пильнували гостинець і перекидалися знічев’я словами.
– Ясно що, – потягнувшись, ліниво проказав Ріпа. – Вкладу в бізнес. Гроші не мають лежати дурно, вони повинні рухатись. – І закінчив, як полюбляв, афоризмом: – Гроші роблять гроші!
– Ну-ну. А ти, акробате?
– А я нічорта не робитиму! Просто палитиму їх навсібіч. У свій кайф. Поки всі не спалю!
– Ага, – підхопив Ріпа. – На жратву ти їх спалиш! І куди вона, та прірва, в тобі дівається?
Олег давно вже закінчив чіпси і похрумкував тепер сухариками, які купив дорогою.
– Нехай тебе моя жратва не колише! – огризнувся. – Мо я так нерви вгамовую!
– А ти, предводителю, на що витратиш? – спитав Ріпа Бориса.
– То не твій клопіт!
– До речі, – продовжив Ріпа. – Скільки там уже в нас на рахуночку?
– Я ж вам казав: сорок два куски!
– Сорок дві тисячі! – видихнув замріяно Ріпа. Баксів! Нічого що казав. Таке можна хоч сто разів слухати, таке не набридає – класика! А завтра стане ще більше!
– Не кажи гоп! – обірвав його Олег.
– Треба шукати інше місце, – змінив тему Борис. – В цих краях нас, либонь, уже пасуть. Сьогодні тут харчуємося востаннє! Потім помізкуємо, куди перекинутись.
– Еге ж, – погодився Олег. – Гузном чую – тут починає припікати!
– Ум-гу, – замріяно кивнув Ріпа. – Ех, намолотити б тисяч по сто бабла та почати нове життя!
– Ідея непогана, – хмикнув Борис. – Та й задумки деякі є.
– Шухер! – стрепенувся Ріпа. – Здається клює!
Здаля, сяючи вогнями, наче новорічні ялинки, наближалися дві фури. Спливала вже друга година ночі й на шосе більше нікого не було. Ріпа вхопив ліхтаря і хутко вискочив з кабіни, а повернувшись, збуджено повідомив:
– Наша!
– Робимо! – скомандував Борис.
Ріпа завів мотора і бус виїхав зі схованки...
Від близькості довгоочікуваної здобичі корсарів охопив ловецький азарт: очі палали, руки нервово потирали одна одну, легені посилено помпували наелектризоване повітря.
– Ану відгадай, акробате, – Борис збуджено плеснув Олега по плечу, – яка деталь одягу вдягається найскоріше?
– Що? Якого одягу? Н-не знаю... може картуз?
– Ні, акробате, не картуз – наручники! – Борис голосно зареготав.
Олега пересмикнуло:
– Тю, ти що? Знайшов коли про наручники!
Його знервованість звеселила Бориса ще більше:
– Не парся, Олежку. Все пройде чисто, я печінкою відчуваю!
– Ага чисто! Минулого разу мене ледве коробками не привалило! Було б мені „чисто!”
– Можна! – по хвилі мовчанки промовив Ріпа.
Почали відгвинчувати скло...
Царювала глибока ніч. Хмарне досі небо вияснилось і в матовому місячному сяйві можна було побачити дві рясно оздоблені ліхтарями фури, що мчать, шматуючи темінь, у безвість, і маленький, тривожно-червонуватий у світлі габаритів напівпричепа, мікроавтобус, котрий, наче кліщ до псяюхи, приклеївся до задньої. Лобового скла бус не мав і в темних його нутрощах щезали одна за одною білі картонні коробки, виринаючи перед цим із прорізаної в задньому брезенті вантажівки діри.
Таке міг побачити сторонній спостерігач, але сторонніх спостерігачів не було, навколишні села зморено спали й нікому не було ніякого клопоту до невтомних нічних вантажівок, які навіть такої пізньої години не зупиняються на спочинок.
– Комп’ютери! – видихнув Борис, розірвавши коробку, коли справу було вже зроблено.
– Ні, – зиркнувши через плече, поправив його Ріпа, удвох з Олегом вони встановлювали саме скло. – Ноутбуки! Ну, братва, оце пофартило! Якщо вдало провернути торг, то ми свою касу збільшимо принаймні вдвічі!
Олег свиснув. Борис хижо ошкірився:
– Значить провернемо вдало. Круто почали – треба круто й закінчити!
– Крутий кінець – справі вінець! – резюмував Ріпа.
Десь з-за найближчого повороту, хижо блимаючи вусебіч зловісними червоно-синіми сполохами, вилетів міліцейський автомобіль.
– По нашу кров! – скреготнув зубами Борис. – Рвемо кігті!
Та Ріпа вже й сам запускав мотора, круто розвертав мікроавтобуса й тис на педалі. Добро – встигли хоч закріпити скло.
– Давай бля, давай, давай! – верещав Олег, Ріпа вп’явся заціпенілими пальцями в кермо, Борис зіщуленими очима пильнував за переслідувачами.
– Гони, Ріпо, гони, бо накриють хорти, осознав? Гони!..
– Не відірвемось, чорт! Я вам що, Шумахер?! Та й вантаж!
– Гони!!!
Вскочили в якесь сільце, не збавляючи ходи поминули кілька закрутів, знов вилетіли в поле. Потужні промені фар міліцейського авто лупили в заднє скло і освітлювали всередині буса як удень; ревла сирена, щось гавкало в мегафон, червоно-сині сполохи барвили навколишню темряву в смерть... Ляснув постріл...
– По колесах!?
– Ні, поки що вгору. – Борис стояв уже напівзігнувшись біля задніх дверей. – Ану подай мені, Олежку, „кочергу”.
Рвучко розчинились двері, полетіло під колеса переслідувачам кілька коробок, а вище, якраз на рівні лобового скла легковика, метнулася прямо під оту дратівливу червоно-синю блимавку темна продовгувата тінь... Світло фар легковика судомно смикнулося раптом кудись убік, вихопило на мить із темряви стовбури дерев поза узбіччям і туди ж таки, назустріч тим незворушним стовбурам, шугнуло все: і сирена, й мегафон, і блимавка... І все щезло в ночі...
2
Я знав його змалечку. Ще б мені його не знати, того шмарклю: одноліток, однокласник! Пам’ятаю, мені в насолоду було перекривляти його матусю, коли та кликала синочка додому: „Толю! Толику! Ходи обідати, швиденько!” Сміхота! А Толик, де б не був і що б не робив, схоплювався з місця й летів до мами, наче йому там медом було намащено!
Я його ніколи не любив. Було щось у ньому таке... Не такий він був, як усі. Вигукне було котрийсь із хлопців: „Біжім за посадку, по горох!” – усі зриваються, а він: „Не знаю, піду маму спитаю !” Або гуртуються всі на ставок – купатись, а він знову: „Мама мене не пускає – вода холодна!” Мамій! Або зайду було до нього, так просто, всі порозбігались – ні з ким погратися. „Ходім, – кажу, – на вулицю!” А він сидить, книжку читає. „ Не хочеться, – каже, – знаєш, яка книжка цікава!” Ну хіба не пришелепа? Скільки забійних розваг можна вигадати, а він – книжка! Взимку гасаємо всі, аж пара з нас хмарами: то на льоду в хокей, то з гори спускаємось на санках, а він стоїть десь ізбоку, хустками хрест-на-хрест поперев’язуваний – мерзне! Жде, поки мама обідать гукне!
Раз я прямо не витримав: зайшов до нього. „Гайда, – кажу, – нам одного не вистачає на майданчику!” А він сидить, блюдечко перед ним з варенням – чай п’є. Ну хто це при розумі посеред білого дня чай питиме! Тут забіг до хати, скибку в воду вмочив, цукром посипав і гей – рви далі! А цей... „М-м, – довбешкою мотає, – холодно!” Ну я й плюнув йому в чашку! А воно як окунь: баньки вилупило й ротиком плямкає безгучно, не зна, що казати. Ми в хаті самі були – і пожалітись йому бідолашному нікому. А потім плямкало скривилось, губка затремтіла й слізки на оченятах. Одне слово – слинько!
А в школі, класі здається в четвертому, він ще й не такий номер замандьорив – втріскався! Ото було реготу! Увесь клас над сердешним Толиком потішався.
Привели тоді до нас новеньку: чемна, акуратна, в окулярах – Валерія. Ще й „штокає” по російському! Та нічого там аж такого вже не було, але наш мамійчик закохався в неї по самісінькі вуха. Никає школою, мов сновида, нічого навкруг не бачить, аж за парти чіпляється, і такими поглядами в чотириоку стріляє! Ну нам аж животи позсудомлювало, поки ми пирскали та гиготіли з нашого дурника, а вона плаває класом, наче пава, носа задерла, буцімто нічого не помічає, але видно, що кайфує. Я не втерпів – зіштовхнув їх два-три рази лобешниками, ніби ненавмисно, то вони таких раків пекли та хутенько по кутках розбігалися, наче шкоду якусь вчинили.
А то на уроці фізкультури... Фізрук саме десь вийшов, ми – хто м’ячиком перепасовується, хто просто собі стоїть. Та пава стовбичила якраз біля турніка, з дівчатами теревенила, коли дивлюсь: наш міхом прибитий „Ромео” підходить і, підскочивши, хапається за поперечину. Це Толик збирався їй показати, який він спортсмен. І що б він їй, цікаво, показав? У нього ж на обох руках м’язів, як на хвості в горобця!
Ну висить він, розгойдується, ніжками-сірничками кумедно подригує, а вона стоїть, наче з подругою ляпає, але бачу: й на нього крізь окуляри косує: Ну покажи, мовляв, на що здатний! А я ззаду підбіг та смик його за штанці й донизу. Та разом із трусами!
О, на це варто було подивитись! Воно, нещасне, одразу – хрясь на підлогу, тоді схопилося й, підтягуючи на ходу штани, – геть із спортзалу! Вилетів як куля! А тут саме вчитель заходить. „Що таке?” – питає. „Та, – кажу, – оце в Толика живіт заболів, то він у туалет побіг!” Сміху було...
Нащо я його принижував? Чому щоразу, бачачи Толика, я просто несамовитів? Що зі мною робилося? Чи з нами?..
Вода. І звідки вона береться? Капає зі стелі поволі, нудно й монотонно. І рідко. Може краплина за хвилину. А може за годину – звідки мені знати? У мене ж годинника немає. Але капає завжди, вдень і вночі. Напевно вдень і вночі. Як це воно зветься – конденсат? Вода зволожує мій одяг, зволожує постіль. Потім певно знову випаровується, щоб випасти росою на стелі і знов капнути вниз. Кругообіг. Ти бач, згадав забуте слово. Ще з підручника.
Згадав... Так, згадувати – це єдине, що мені залишилось. І думати. Про воду, наприклад. Зараз підставлю долоню й чекатиму поки на неї впаде краплина. Скільки чекатиму? Хтозна – годинника в мене немає. А нащо мені годинник? Нащо взагалі годинники? Вимірювати час?
А що це, час?
Навіщо він?
І чи існує він взагалі?
Вихопились! Випручались із самісінької пащі червоно-синього звіра коли вже, гадалося, мали зімкнутись щелепи. Таки вихопились!...
Додому бус летів мов на крилах. Сиділи, нервово курили, Олег марно нишпорив по кишенях, вишукуючи їстівного, озирались. Але за ними мчала тільки ніч. Одразу вирішили зав’язати, нічого спокушати долю. Здати товар, розкинути бабки і... Може згодом, може колись... а поки занишкнути, розчинитись...
А таки вихопились! Борис смоктав сигарету за сигаретою і жбурляв недопалки геть...
З Києва поверталися задоволені: Дорогою ніхто не спинив, не перевірив, і оборудку прокрутили, вважали, вдало. Двадцять дві тисячі доларів гріли Борисову кишеню, та докласти те, що приховано, – нормально! Усього шістдесят три тисячі, по двадцять одній на буца. Приїдуть – розділять.
Ріпа замріяно пас поглядом сіру стрічку шосе. Гроші, гроші просилися в діло негайно! Розкрутити справу по справжньому, зіп’ястися на ноги, звести власний магазин, найняти персонал! „Куріпченко й компанія!” Ні – „Куріпченко й син!” Як у давні часи! А що, малий скоро підросте – буде батькові поміч! Удвох керуватимуть фірмою. А Наталка головбухом – вона грошики рахувати любить! А коли Наталка стане набридати... Не як головбух! Ріпа знатиме тоді, що робити. Він у цих ділах мастак! А ще коли в кишені приємно муркотітиме щільно натоптаний гаманець!.. Гроші не лише великі двері відчиняють, – Ріпа хтиво посміхнувся, – а й маленькі потаємні дверцята! Скоріше б!
В Макарівку в’їхали, коли вже споночіло. Ріпа повів „Фольксваген” до Бориса.
– Стань отут, – буркнув той, коли авто підкотилося до повороту на його вулицю, – в тупичку поки розвернешся. Та й собаки тут люті – ґвалт... Я скоро. – Залишив авто й миттю розчинився в темряві вузенької, наче ковдрою, вкритою рясними садками, вулички.
Ріпа відхилився на сидінні:
– Таки Борис молоток. Кремінь! Хіба ні? Якби не він...
Олег мовчав.
Збігло десять хвилин.
– Щось довго він копирсається, – нервово реготнув Ріпа, – відкопує, чи що?
– Аби не вийшло занадто довго! – процідив Олег.
– Та кинь. Завжди в тебе дурне на мислі. Зараз поділимо тугрики, а вже завтра...
Але й за двадцять хвилин Борис не з’явився. Після короткої наради Ріпа з Олегом залишили авто й рушили до Борисової хати.
Відчинила Жанна, прив’яла, завжди ніби злякана, Борисова жінка.
– Салют! – буркнув Олег. – То де він там?
– Борис? Пішов... Добрий вечір.
– Куди пішов? – вузькі Олегові очі звузилися ще дужче.
– А я відкіль знаю? Хіба він мені каже? Цілий день не було, а це забіг хвилин на п’ять і знов... А що?
Пірати перезирнулись.
– Ану вийдім, – прохрипів Олег.
За хвірткою акробат ухопив Ріпу за груди:
– Це все ти, довбаний красунчику, бабський улюбленцю! Це через тебе мене кинули зараз на двадцять одну тисячу баксів! Я казав: гроші ділити зразу, а ти йому підспівував, ще й посміювався з мене! Чи може ти в долі, га? Надумали мене кинути? А хера!
– Пусти, – голосно прошепотів Ріпа й штурхонув приятеля в груди, але верткіший Олег миттю наблизився знов і несподівано своїм маленьким, але твердим, наче кістка, кулачком вдарив Ріпу в обличчя. Ріпа відповів. Вони зчепились і впали разом на землю.
– Що ви робите? – у відчиненій хвіртці стояла перестрашена Жанна. – Що це все означає?
Важко дихаючи, пірати підвелися й мовчки посунули до „Фольксвагена” – ні Жанна ні Ріпина Наталка про їхні нічні рейди нічого не знали й не повинні були знати.
– Може він давно біля машини, – буркнув Ріпа, – а ми...
– Аякже! – сплюнув Олег. – Тобі що, досі не дійшло? Він змився!
Біля авто нікого не було.
– Утік, утік, пес коростявий, – сичав Олег. – Шістдесят три тисячі баксів – чому б не втекти! Чхать йому на Жанну, знаєш, як він до неї ставився!
– Чорт, – лайнувся Ріпа. – Не віриться! Підождемо ще, може підійде!
Але Борис так і не з’явився. Вони стояли на тісному перехресті двох вузеньких містечкових вуличок і дивилися в темряву однієї з них. Туди, звідки мав виникнути, але так і не виник Борис. У хатках за парканами десь уже спали, десь іще світилося, десь мерехтіли відблиски телеекрану, десь гавкнув собака, десь кашлянув, вийшовши на ґанок, господар. Борис зник...
Вранці Ріпа мав їхати на базар, але він вибрався на півгодинки раніше, заскочити до Бориса – може вже вдома. Вів навантажене товаром авто до знайомої вулички, а в голові не знаходили місця думки: Невже має таки рацію Олег? Невже втік? Покинув і жінку й дітей... Ріпа чував дещо про те, як потерпає від крутого Борисового норову його родина, та все ж... Отак взяти й усе кинути? А може він і не втікав, чого це вони зациклились на його буцімто втечі? Може сталося інше? Може його, наприклад, пограбували! У двох кроках від хати? Звичайно, за таку суму замочать і прізвища не спитають, але хто крім їх трьох міг знати, що Борис ітиме з такими бабками? Чи це сталося випадково? В Бориса так просто гаманця не віднімеш, хіба напала ціла компанія. Запитати в Жанни, чи не чула якого галасу?
Жанна відчинила майже миттєво, змучена, виморена.
– Не вернувся?
– Ні...
Зі збляклого, мишастого кольору, обличчя на Ріпу дивилися її стривожені очі. Бориса Жанна боялась. І говорити про нього боялась. І запитати щось боялась. А раптом спитає зайве й Борис потім гніватиметься? А коли Борис гнівається... Жанна раптом з деяким докором сумління усвідомила, що, відчиняючи двері, боялась не того, що це не Борис, що Борис таки зник, а боялася саме його, Бориса. Як кричав би він зараз на неї: „Ну чого ти, гуска, витріщилась? Стоїш, як пень! Яке твоє діло, де я був? Де треба, там і був! А ти зустрічай, борщу насипай! Стовбичиш...” Жанна здогадувалась, що ця трійця, з Борисом на чолі, крутить якісь темні справи, але їй і на думку не спадало випитувати в чоловіка. Захоче – сам скаже, а не захоче, ну що ж, вона звикла не задавати питань. От і зараз стояла й мовчки дивилась на Ріпу...
– Ти от що, – промовив гість, – галасу поки що не здіймай. Та прийде, куди він подінеться! А вчора, десь по тому, як він заходив додому, ти нічого не чула на вулиці, ніякої шамотні?
– Та ні, власне, я в хаті була...
– М-да, Ріпа не знав, про що з нею говорити.
– Може в Олега є які новини?
– Точно! Зараз я до нього проскочу. Ти не туманій. Як тільки щось довідаюсь – одразу тебе сповіщу. – Знайшовши пристойний привід залишити розгублену Жанну саму, Ріпа хутко завів буса й рвонув з місця.
– Мамо, а де тато? – визирнув з хати її молодшенький, Ілюшко. Вже прокинувся...
Того дня Борис так і не повернувся. Наступного йому треба було в зміну (працював охоронником на комбінаті) і, оскільки на роботу Борис не вийшов, то до Жанни приїхав Михайлович – високий, із сивіючим волоссям на скронях – Борисів начальник.
– Зник безвісти! – прорік він категорично, вислухавши пояснення знервованої жінки. – Заявляй у міліцію!
Назавтра Борис знову не з’явився і Жанна понесла заяву...
