Скажіть, Вам ніколи не здавалось, що коли Ви гуляєте Львовом, то навколо не справжнє давнє місто з віковою історією, а лише красиві, майстерно виготовлені декорації? На вигляд все наче з каменю, а підійдеш ближче, тицьнеш пальцем - просто розфарбований картон.
Ззовні це, звичайно, гарно. Площа Ринок, проспект Свободи, Високий Замок і решта точок, якими щодня сновигають туристи. "Вау, це все таке витончене, неймовірне, красиве, ексклюзивне, неповторне!". Так, кава - пахне, трамваї - їздять, шоколад - смакує.
Але це все банальщина, яка за стільки років помаленьку проїдається.
Особливими і непідробно справжніми в Леополісі є лише дві речі - це ніч і небо.
Так, ніч любить Лемберг. Тут вона набуває якогось особливого шарму. Це той час, коли місто стає собою, знімає маску офісного хробака і відкриває справжнє обличчя.
А Ви бачили львівську ніч?
Я розповім Вам про неї...
В той час, коли на вулицях практично пусто, бруківкою танцюють двоє. Вальс плавно перетікає у фокстрот, який так само непомітно стає танго. Вони ідеальні - дивна пара, котра з тихим шалом (щоб не побудити мешканців) та затаєною пристрастю рухається вулицями. Від концентрації почуттів електризується повітря, сповнюється озоном, як перед грозою. І цей запах... Пахне зів'ялим листям, старими сувоями, густим туманом, сумовитим небом і трошки гріхом. Дощ відбиває ритм, примарні підбори малюють химерні візерунки. Ліхтарі жовтими плямами освітлюють танцювальну площадку - давньо-модернову, величезну і водночас мізерну.
Композиції завше неквапні - немов противага щоденному шаленству на вулицях. Тут немає місця поспіху, все чітко і водночас спонтанно, виважено і пристрасно.
Це видиво мене причарувало. Незримим магнетизмом тягнуло щоночі на площі, щоб вкотре, затамувавши від захвату подих, спостерігати за легкими кроками опівнічних танцюристів.
Раз і назавжди я полюбила їх - цих дивних коханців, які щоночі витанцьовували вулицями. Його, такого витончено-простого і її - завжди молоду, проте з віковим сумом в очах.
Не почувалась зайвою - як і кожному геніальному творінню, цьому танцю потрібні були глядачі та овації. Беззвучні. Але постійні.
Крок, крок, крок, поворот, вигин - і навколишні декорації оживають. Проте далі мовчать в німому захваті. Камінь будинків, бруківка під ногами, ліхтарі - все починає нечутно лічити витончені па і дихати. Тихо-тихо дихати. Щоб не завадити невловимій музиці. Щоб необережним коливанням не зрушити крихкої гармонії, котра триває ось уже котре століття.
Крадькома, щоб, бува, не виказати своєї присутності, вже який рік милуюсь цією дивовижею.
Львів і Ніч - вічне танго на теренах світу.
