Він сидів у тихому „залевадному” магазинчику, де для спраглих ковтнути на місці поставили кілька столиків, сьорбав „Чернігівське” й одну за одною смалив терпку „Приму” без фільтра. І не відчував смаку ні пива ні курива. Взагалі погано уявляв, як він сюди завіявся та що робить – після сказаного Сашком, втратив орієнтування як у часі так і в просторі. Досмоктав чергову цигарку, загасив у калюжці розлитого питва недопалок і ковтнув з пляшки. „Де я? – роззирнувся понуро. – Що я? Чого не йду додому? Куди? – перепитав сам у себе, – додому? Хіба він у тебе є? ”
Сашкові слова ковадлом гупали в скроні, раз-по-раз відтворюючись у пам’яті так, ніби то голка перескакувала на зачовганій платівці, ото тільки шкребла вона не платівку а його власне, втомлене й розшарпане, серце.
Сашко наздогнав його біля прохідної: „Тут такі діла, чуєш, ми ж ніби друзяки. Словом… ти наче вчора пахав у нічну − В нічну. − Ото, – Сашко зітхнув. – Вертався я вчора, чуєш, уве-чері од кума. Нерано вже було, чи не за одинадцяту. Дивлюсь – попереду мене, десь отак, чуєш, супроти Миколи-пасічника, зупиняється крутенька така тачечка й вивалює з неї знаєш хто? – Сашко знову зітхнув. – Твоя Лейла. Помахала чуєш, кокетливо так, ручкою водієві й пішла. І видається мені, була вона добряче під пропан-бутаном; її якраз навстрічна машина освітила, то я роздивився. – Сашко замовк. Він теж мовчав і той продовжив: – Воно звісно – не мій клопіт, але я подумав, чуєш, – тре щоб ти знав…”
„Так, – він бадьоро хитнув головою. – Дякую. Ти вибачай, мені ще на город...” – повернувся й посунув у інший бік…
І от він сидів у магазині, в кутку за найдальшим столиком, ковтав пиво й одну за одною смалив міцну київську „Приму”. „Я старий, – шепотів сам до себе, гасячи недопалка в пивній калюжці. – Старий і нікому на цьому дзьобаному світиську не потрібний. У мене хронічний гастрит і гіпертонія. Чорт, до чого ж я старий! І до чого дурний! Хіба не ясно було з самого початку чим це скінчиться?!”
Він згадав той день, коли вперше побачив Лейлу. Це було на іменинах у Наталки, Валиної сестри. Він так і не второпав тоді, як вона, та чужоземка, тут опинилася. До подруги в гості приїхала, чи що.
Якою несхожою була вона на місцевих сільських тіток! Як магнітила до себе її таємнича східна врода, її пружний вертливий стан, її смаглява, шовковиста на вигляд, шкіра, її аспідні, ледь роскосі, очі під пухнастими віями! Як уміло вона все це використовувала! Всі чоловіки були просто розчавучені цією небаченою досі дивиною! Всі дивились тільки на неї, зверталися тільки до неї, ну а вже коли вона зглянулась над умовляльниками й погодилась продемонструвати танець живота!..
Недаремно жіноцтво сприйняло її появу нашорошено, ой недаремно! За короткий час безгомінне сільське життя було збурене загадковою, чи то таджичкою, чи узбечкою так, що вуличні кумоньки аж захлинались переповідаючи одна одній чутки про чергові походеньки безсоромної забродиці то з тим то з іншим жонатим залицяльником; а настрахані домашні „берегині” втратили сон і спокій, здавалося, безповоротно.
І не сказати б, що вони не вживали контрзаходів. І коси рвали невгавучій східнячці неодноразово, й вікна товкли в старенькій Гаврилишиній хаті, де та наймала закапелок, а з неї як з гуски вода! Лише сміялася гордовито й жила собі як хотіла, чхаючи на всіх із недосяжного свого, либонь азійського, мінарету!
Він залюбився в неї зразу. Ще тоді, на іменинах. Закохався несамовито й страждав несамовито від кожної нової плітки про чергові її полюбовні трапунки. Він жадав її й боявся, що виявиться просто одним з черги. Його дратувала й бентежила її доступність і водночас п’янила думка про те, що ось варто йому лише піти…
Він пішов. І вона його прийняла, вона небагатьом відмовляла. Але він хотів бути єдиним. Вона сміялась: „То може візьмеш мене за жінку, чи не стачить хоробрості?” Вистачило.
„Що ти робиш? – терзав він тоді свою зсатанілу душу. – Отямся! Тобі сорок! У тебе дружина, з якою прожив як не як, а півжиття! В тебе он майже дорослі діти! Тебе шанують люди! І на все це ти плюєш? Заради чого? Та вона ж ненабагато старша за твою дочку, тобі не соромно? Та вона ж кине тебе після першої вашої гризні!”
Але руки його (руки, які потримали вже в обіймах її!) жили тоді своїм життям і на голос розуму не зважали. Поки він ганив себе, вони діставали з-під ліжка запилюжену валізу, висмикували з шафи одяг, кидали жужмом на підлогу сорочки й светри, розшукували по шухлядах електробритву та документи.
Валя закам’яніло сиділа на табуретці, байдужа до всього, її мокрі зап’ястя (перед цим вона прала) непорушно та приречено, хрест-на-хрест, лежали на колінах, поверх витертого домашнього фартуха, здавалося, що вона вмить постаріла років на безвість. Світланки вдома не було, гайнула до подруги, а Славко настовбурчено, спідлоба, пильнував за батьком, стоячи на порозі дитячої кімнати, й не знаходив, куди подіти свої великі, вже майже як у дорослого дядька, долоні.
Він так і не надумав, що б його сказати на прощання, тому, потупцявши хвилину на порозі, мовчки пішов з хати, тримаючи в одній руці валізу, а в іншій альбоми з колекцією поштових листівок, яку збирав з дитинства та якою вельми пишався…
Пиво закінчилось і він машинально заходився вишукувати по кишенях копійки, хоча добре знав, що грошей більше немає. Врешті залишив магазин і, постоявши якийсь час на вулиці, почовп до ставка – йому нікого не хотілось бачити. На серці було тоскно й холодно.
„Довбень ти довбень! І що діятимеш, куди посунеш? До неї, в стару Гаврилишину халупину? Аякже, вона галдикатиме тобі, що то наклеп, що вам заздрять і хочуть розлучити. Але хіба не бачив ти сам неправди в її словах і в її очах? Хіба не щезала вона бувало й раніше на бозна скільки годин невідь куди й ти сам вигадував тоді для неї виправдовування, боячись зізнатися собі, вахлаєві, в очевидному? Хіба такою вже несподіванкою стали для тебе слова приятеля? Дурень, дурень! Та розплющ же нарешті очиська! Обплутала, окрутила, а ти, як старшокласник із пітнявими долонями та прищами на підборідді, кинувся за липучкуватими тугими сідницями, забувши сором і чоловічу самоповагу! Та тобі ж пальцями в спину штрикають, та з тебе ж зубоскалять он уже майже відкрито! Так тобі й треба, старий гультіпаю!”
Ні, досить! Так далі не можна. Чого це він махнув на себе рукою? Іще ж не пізно все повернути. Валя зрозуміє, Валя пробачить – із ким не буває. Кінь на чотирьох ногах і то… Такий вік… сивина в бороду… Вона простить. Найдорожче – сім’я. І геть, геть від цієї крутихвістки, від цієї хльорки, що затуманила йому своїми шербетними принадами очі. Досить! Вони на нього більше не діють!
Сонце сідало в кровисту застуджену хмару й надворі швидко сутеніло. Він підвівся з моріжка на горбочку, біля принишклого ставка, обтрусився й гінкими кроками пішов геть.
Сподівався, що Лейла знов десь повіялась, що вдасться минути з’ясування стосунків, але вона була вдома.
– Де ти був?
Він мовчки витяг з-під ліжка валізу й заходився складати речі.
– Мурчику, що це ти?
– Я йду.
– Куди?
– Додому. Я вертаюсь до Валі.
– Оно як. То це ти мене вже не любиш?
– Кинь. Я все знаю. Про всі твої походеньки, про всі зради!
– Які походеньки? Мурчику! Це наклеп! Паскудний брудний наклеп! Нам просто заздрять! Хто тобі на мене наговорив?
Він глянув їй у вічі:
– Лейла! Я йду до Валі, до сім’ї. Я не можу… Живи, як хочеш собі!
– Спинись, Мурчику! – Вона поклала йому на плечі свої тоненькі долоньки. – Давай спокійно все з’ясуємо. Я все поясню! Я люблю тільки тебе! Ну не можна ж так просто…
– Можна! Як прийшов так і піду. Просто!
Він струснув її руки, застібнув валізу й дістав з полиці альбоми з листівками.
– Ні, не йди! – вона припала до нього всим тілом. – Усе, що тобі набалакали, – брехня, я доведу, ще сміятимемось!..
Він хотів було рушити до дверей, але вона притислася до нього ще тісніше й він відчув крізь одяг тепло її тіла.
– Облиш, Лейла! – промовив хрипко. – Я вирішив!
Над силу він таки звільнився з обіймів, підійшов до две¬рей і штовхнув їх валізою.
Надворі вже зовсім споночіло. Починався дощ.
– Та куди ж ти? Дивись – дощ. Намокнеш. А я? Хіба не шкода тобі кидать мене саму, в ніч?
– Ти не довго будеш сама.
– Ну Мурчику! – вона підбігла, знялася навшпиньки, заходилася цілувати його в щоки, в підборіддя, шукала губи… – Ну не сердься, – дощ тим часом заходився не на жарт. – Ну залишся хоч би поки дощ.
Вагаючись, він стояв на порозі. „Справді, дощ. А в мене ні плаща ні парасолі. Й листівки намокнуть.”
Вона ніби вгадала його думки. Вихопила з рук валізу й альбоми, склала в кутку на підлозі.
– Іди до мене. Йди. Холодно, злива. А я зігрію. Йди… – манила його в глибину кімнати. Він нерішуче ступив крок, потім ще („однаково, поки дощ…”) – Іди. Маленький мій, замерз? Іди, мама зігріє. Йди до мами...
Її смоляні розкосі очі були вже зовсім поряд і він, мов заворожений, не міг відсторонитися від них ні на порух. Ось вони вже затуляють йому цілий світ. Ось вона притягує його до себе, ось він покірно бере в обійми її пругкий наелектризований стан, ось відчуває, як притискуються до нього її тугенькі гострі груди, він знаходить губами її губи, його долоні жадібно бігають її худенькою чутливою спиною, він дрижить…
До біса! До біса все й до біса всих! До біса Валю, він досить їй віддав, а дітей не зрікається! До біса Сашка й усіх інших дзьобаних „доброзичливців” – він нічого не знає й знать не хоче! До біса сорок прожитих років! До біса сором, до біса чоловічу самоповагу й повагу односельців! До біса її легковажність! Вона така, яка є й іншою не буде!
Нехай вона буде такою! Нехай буде якою завгодно! Нехай вона просто буде! Ось, як зараз! У його руках! У його диханні. В ньому... А все решта – то дрібня, то не варте уваги! То пусте… То минуще…
Аби лиш вона була!
А дощ тим часом періщив уже, як з відра. На підлозі, біля нещільно причинених дверей, вималювалась калюжка. Спершу вона плавно збільшувалась у розмірах, а потім з неї височився невеличкий жвавий струмочок і почав тихенько підкрадатися до альбомів з листівками…
