“Склеп” думав Марк. Міг знайти десятки аналогій для отого переважного іменника: імперія жаху, інший “потойбіч”, рішуча розлука з неухильною істиною, нетерпеливими очікуваннями, невизначеними відстанями. Повторював слів, мов дитина здивована при могутті поділу складів, звукоізоляцій. За репродукціями написів, піддаючись до субсидії пильності, шукав значень схожості з-між отого дивовижного найменування та мертвої дитини. Хотів видалити всі понурі помисли, нищівні навіть, плави неконтрольованого постраху. Їхня дочка … “- Ні” казав собі, коли Хельга взяла його за руку. Оминули імпозантного котеджу, який, у минулому, можливо що був дворянським замком, часто відвіданим місцем, де щодня жлуктили значні особи, які займали високі чини, або тими які пильнували на догоду громади. Зі сходів піскових нюансів, за морем що межувало із крайнебом, спостерігали два грифони із чорного мармуру. На позірній поверхні розбитих шиб осколки західного неба нагадували чималі рани, з’єднані в калейдоскопи що зоріли у вічному кружінні. Нижче, на мурі другого поверху, хтось розклеїв різні оголошення або реклами менш відомих продуктів. І все таки, Хельга зуміла розшифрувати назви вдосталь відомої фірми деякий час тому. “Входьте, і не пошкодуєте!” прочитав чоловік, зупинившись на якийсь час, нібито йому звеліли чекати абияку респектабельну персону.
- Тут нікого немає, сказала вона. Вірними кроками, розголошуючи непокій перед безіменним, не озираючись, мовби, у мент коли піддалась би отому невчасному жестові, безумовно, побачила б дитину яка бігла б до неї, крокувала до моря. Незважаючи на інші деталі, хотіла зустрітися з іншою особою, чужою людиною, яка могла б з’явитися на їхнім шляху на будь-якім повороті дороги; яка випромінювала б запах диму сигарет, беладони, берези, вечірнього бузку. Будь він навіть і жебраком, або будь-який вуличний торговець, або простим мандрівником що прибув із неймовірних місць. Під владою інстинкту, свого роду необхідного захисту, Марк слідкував за нею, визнаючи собі, що будь-які інші театральності були зайвими.
- Ми заблукали, зізнався, обходячи бурту сірого пір’я, перемішаного з листям і жовтими папірцями, вирваними, імовірно, зі зшитків у лінійку. Митарство при витримці тієї дивної самітності, тривало менше ніж того очікувалося б. В абияку мить, за палісадником із гілля й листя що приналежало абиякому непізнаному видові, неіснуючому в ботанічних довідниках, нарешті, уздріли узбережну вулицю. Ті ж прохожі, переважно, в одежах відкритих відтінків, магазини на фронтонах яких сяяли барвисті вивіски, ряди автомобілів, ігноруючи кольору світлофора, самотні пари або в супроводі їхніх дітей, люди закону, і продавці всіляких дрібниць поповняли потоків реальності світлом традиційного буття . Життя набирало сенсу.
„- Можна дихати!“ вимовив він, коли входили у ресторан про який згадували обидвоє. Сподіваючись, що офіціант який тільки що закінчив обслуговувати клієнтів із віддаленого столу, що знаходився на протилежному краю величавого салону, примітив їх, мов якісь сумирні дітлахи, обернули їхні стільці в напрям скляної стіни, продовжуючи наглядати за ясністю та просторістю води, що буцімто сочилася зі скла за надто близького крайнеба.
Їм здавалося, що за межами стрімчака, де із сітей риболовців плигали альбатроси або інші птахи, там, обіч рейду, незмірні сходи, надмірно здоровенні для пропорцій усієї картини, підіймалися до гіпотетичного краю ліквідного дзеркала. Морський ландшафт надавав цілісному пейзажеві свого роду необхідної безпеки; являвся місцем куди можна було б утекти в критичні моменти або тоді коли ніщо вже не мало сенсу. До тих пір, до того небажаного часу, міркували що після чашки кави та пляшки вина, перед вечерею, прогуляються берегом якого місцеві жителі прозвали “Лиман смерті”. Цілком принагідна назва, якщо візьмемо в рахунок попередні аксіоми. Крім того, вино можна було споживати навіть і під час отієї прогулянки. Однак, будь-який помисел зі сторони чужинців не мав жодного значення. Тим більше, були переконані, що в радіусі декількох сотень кілометрів не знаходилося жодної відомої людини, друга, колега, сусіда або дальнього родича. Принаймні, хоча із цієї точки зору могли відчувати себе вільними й ніким та нічим не стурбованими. Єдина особа яка іноді телефонувала їм була їхня дочка. Але останнім тижнем навіть уже й вона не заважала своїми даремними проханнями.
- Каву, сказав він, звертаючись до офіціанта який підійшов до їхнього столика, виставляючи ті рухи, які викривали надмірну розкіш. Безумовно, що входив у ряди новоприбулих учнів, найнятих на період відпустки, походячи з містин де, за звичай, практикувалися інші професії. Незважаючи на оту ходу блазнюка, молода людина виставляла каверз люб’язності, що вимагали певного рівня освіти. Відмовився чайових тому що вважав що за ним надзирають інші службовці. У чорний ноутбук занотував рік та регіон виробництва замовленого вина. Незважаючи на оту ходу блазня, юнак виставляв підступів люб’язності, що вимагали певного рівня освіти. Відмовився чайових тому що вважав що за ним слідкують інші службовці. У чорний ноутбук занотував рік та регіон виробництва замовленого вина. Сказав що, таким чином, дотримується регламенту. Насправді, ті слова демонстрували протилежність ідеї. Хотів сказати щось на зразок «- Я не такий уже й недотепа, щоб не запам’ятати абияке там число й просту назву».
Ота мисль, однак, була підмінена на неспинний ритм кроків, прямуючи до інших столів. Послідкувало безоднє мовчання, короткочасне, тому що десь унизу, можливо, в іншім поміщенні, роздався гострий звук металевих тарелів що вдарились об мармур долівки. Порив вітру, що майже спалахнув із гнітючої невиносності, подібно розірваному місці на тканині вітрила, забутого в уявнім призвіллі відкритого моря, доніс поруч відзвук подиху хвиль розірваних рубінових променів. Повітря набирало відтінків неба. І майже вже й не можна було знайти розбірливу межу між небом, морем, і подертими струнами нереального дощу. Потім хтось відкрив вхідних дверей. Хвилі очікуваної прохолоди переповнили приміщення, приносячи із собою солонцюваті повіви безвісної далечини.
- Вино оплачує ота паночка, сказав офіціант, указуючи на ніжну особу з дитячим обличчям яка, розглядаючи море, здавалося що вдивлялася за межі тієї реальності.
