Дзвінок у двері. Палець не відривається від кнопки. Настирно і
вимогливо. Так видзвонює зазвичай він – моє дитинчатко. Так же вимогливо він волав у колисці, а я, і тоді, і зараз, летіла до нього. Тепер на порозі – легінь. По-дружньому опущена на плече рука мало не ламає ключицю. Похапцем цьом-цьом - привітався.
– Мамусю, їсти, їсти, їсти, швиденько, швиденько, швиденько... Потім розповім. Ма, борщик у тебе смачний, як завжди. Ти випрала мій зелений светр? В театр. Запізнююсь, катастрофа! Погода сьогодні – просто жах, щось мокре і противне, сніг чи дощ, не зрозумієш. Ще й вітер до того ж. Виклич таксі, будьласка. Ма, та вивчив я вже на завтра! Встигну, не хвилюйся. Ну все, мамусю. Запізнююсь – місця на сходах! Цьом-цьом, мамуся хороша. Та ні, не дуже пізно. Ну все, до вечора!
Побіг. Пауза.
З нову дзвінок у двері. Та-та, та-та-та, та-та-та-та, та-та! Невже мама в таку негоду?
– Привіт! Я на хвилинку. Як справи? Ні-ні, не буду заходити. Так, погода розгулялася. Ні, не буду заходити. Розумієш, на мені стільки одягу, я нахилитися не годна шнурки на чоботах розв’язати. Ні, роздягатися ніколи. Нічого-нічого, твоя дублянка хоч важка, зате ні дощ не промочить, ні вітер не продме. Узута не піду, ти що? Я не хочу їсти. Зараз додому й спати. Мене мої аглоєди сьогодні вже так заїздили, ледь на ногах стою.
Мама працює в дитбудинку з групою дванадцятирічних хлопчиків, яких наловили по вокзалах. Виношу та ставлю їй стілець, добре знаю – сперечатися безглуздо.
– Я тут онукові гостинчик принесла. Де він, до речі? В театрі? Що, вже дівка якась завелася? Знаю я цих друзів. То як у вас справи? А у тебе? А у зятя? А чого це його й досі дома нема? Так, так, звичайно робота. Дивися, Наталко, тобі вже не сімнадцять. Ну все, не буду, не буду. То як у вас справи? Ти уявляєш, сьогодні один почав вимагати цигарку?! Звідки у мене цигарки? Так він спочатку одяг на собі порвав, потім вискочив на вулицю голий і босий, вив, упав в грязюку і бився у нападі. Прийшла наша психологша – добре, хоч вона палить – дала йому цигарку – він і заспокоївся. То як у вас справи? Мені цієї ночі якийсь сон такий наснився, ось я і думаю, чи нічого у вас не трапилось? Ну то й добре, я піду. Ні, ні, нічого не потрібно. Ну, дякую. Онука за мене поцілуй. Ну все, доця. На вулиці щось страшне робиться.
Пішла. Скоріше, теж побігла. Пауза.
Мабуть таки погода діє – не можу зосередитися. Зараз прийде чоловік. Прибрати зі столу після хлопчика, помити посуд. На вечерю, здається, все є. А от хліб вчорашній, черствий. До чаю б чогось смачненького.
Телефон. Зараз, біжу.
– Що, не спиться? А ти лягай, поспи. Тоді книжечку почитай. Мабуть, пізно: важлива зустріч. Не сумуй, з мене шоколадка. Гаразд, велика. Гаразд, дві. Це вже нахабство! Ну добре, добре. Ще раз кажи: хліб, сік, шоколадка. Дві. Не забуду, куплю. Вечеря не потрібна. Відпочивай. – З слухавки звук цілунку. Це був чоловік.
Пауза, здається, обіцяє бути довгою.
Потяглася, хруснувши кісточками. Пройшлася хатою, з ніжністю ковзнувши поглядом по стінах і предметах. Люблю, та час робити ремонт. Задьорнула фіранки. Тиша в середині дивним чином контрастувала з тривожним хвилюванням атмосферних мас за вікнами. Ввімкнула Ніну Сімон. “Така добра-предобра тьотя.” – визначив колись приятель мого сина. Та щось не співпадало. Вимкнула музику.
Пішла на кухню. По дорозі зазирнула в дзеркало. Поправила зачіску й навіщось підвела губи блиском. Так, не сімнадцять. Та про драконів – ні пари з уст. Зателефонувати комусь із приятельок? Іншим разом. Буду пити каву. Солодку. З вершками. На ніч. (Це що до здорового способу життя). Один мій знайомий процитував якось когось із відомих : “ Людсвто поділяється на тих, у кого кава завжди втікає, і на тих, у кого кава не втікає ніколи”. Ми добре зрозуміли одне одного і радісно вдарили по руках: ми були, звісно, з тієї половини, що у них втікає. Той же знайомий навчив мене готувати каву “по-польськи”, тобто дрібно змелену каву заливати окропом і настоювати хвилини зо три. Цей спосіб мав над всіма існуючими декілька безумовних переваг: не потрібно варити і ніколи не втече, в ній, теоретично, має бути менше цього клятого кофеїну і це не якийсь там розчинний сурогат (фі, який дурний смак!).
Але сьогодні я зрадила своє плем’я. Сьогоднішня кава має бути вдячна за той час і увагу, що в неї вклали. Шапка піни здіймалась повільно, елегантно натякаючи, що вже час. О, цього разу ми з кавою добре порозумілися!
Я постелила білу скатертину, - самі винні: покинули мене всі! Сьогодні – свято самотності. Вдягла новий джемпер, поставила порцелянове горнятко і кришталеву попільничку. Чогось не вистачає... О! Свічка. На новий рік моя подруга з Києва, співачка (Оленко, ти таки зірка!), подарувала мені свічечку у вигляді купи перлинок. Така собі миленька штучка. Oсь і настав час з неї скористатися. Ну, тепер, здається, все гаразд. За спиною вікно відгороджує зовнішню негоду, кава повертає теплу енергію, вогник тоненької цигарки перемовляється зі свічкою.
Погляд вихоплює з напівтемряви ще ряд свічок, що стримлять незапалені в пляшечках, які мають форму скрипки, – порожні, на жаль, пляшечки від віденського лiкеру. Хтось колись привіз його вперше і вручив з хвалькуватими словами: «Той не був у Відні, хто цього не куштував». Слова – то вода, а от лікер – то річ, особливо до кави. Відтоді всім, хто їде до Відня, замовляється така пляшечка. Отак, з пляшечкою-скрипкою у поліетиленовому пакетику в руках, це місто потайки, манівцями прокрадалося до мого життя. Я не буду зараз говорити про музику, літературу та архітектуру: то загальнолюдське. Пам’ять моя чомусь чіпко тримається за фото парочки білих ангорських кроликів, що бігають по яскравій зеленій галявині біля будинку подруги моєї подруги, що вже років зо три мешкає у Відні, та нещодавно нанесла несподіваний візит на батьківщину. На моніторі в режимі очікування, по між іншими, частенько спливають віденські світлини, що зробив мій чоловік під час свого відрядження.
В січні минулого року заочна зустріч з цим містом мало не стала для мене фатальною. Ми мирно гуляли вулицями зимової Ялти і забрели в антикварну крамничку на вулиці Рузвельта. “Віденський циліндр вісімнадцятого сторіччя!” – відрекомендувала продавщиця річ, яка впала в око моїм друзям. Що то була за річ! Чорний оксамит з довгим, в міру густим ворсом, гладенько зачесаним по колу, вузенькі брильця, з боків трохи підняті вгору, стрункий профіль, що трохи розширювався до денця. Сто відсoтків, що це була фальшивка, але зроблена так майстерно, що мала право на самодостатнє існування. Тримали його чомусь головою вниз. Я зазирнула в той колодязь і – поринула в нього. Пам’ятаю тільки, що на запитання чоловіка “Ведмедику Бо, що з тобою?” хтось моїм голосом видав умовну фразу: “Мені погано”, а я уже була в іншому кіно. Про те кіно якось другим разом, не на ніч глядючи. Оговталася я вже на вулиці, на руках чоловіка і друзів. Маю завважити, що втрачати свідомість мені взагалі не властиво, і ані алкоголь, ані вагітність на ту мить не мали місця в моєму організмі. І як після цього порядній жінці не стати фетишисткою?
У вікно вдарив порив вітру, і я відчула, що моєму маленькому затишку не вистачає світла. По дорозі до вимикача пам’ять продовжувала тему. Порушуючи вже досить сталу традицію, давній друг нашої родини зі своєї останньої подорожі привіз мені не лікер, а ще один експонат до моєї фетишистської колекції. Естет, що там говорити! Естет і романтик. То було віденське перо зі срібною візерунчатою ручкою ручної роботи та зеленою пір’їною і, в комплекті до нього, карафка зеленого ж таки чорнила. Час від часу я виймала його з елегантного футляру, гралася й знову клала на місце. Запаяне сургучем чорнило ще ні разу не відкривалося. Я витягла з принтера кілька аркушів паперу і рішуче подалася до кухні випробовувати в роботі цей сувенір. Помордувавшись із сургучем та замастивши пальці в чорнила, я таки відкрила карафку.
Натюрморт на скатертині доповнився блюдцем з карафкою (каламарі в наших домівках давно стали раритетом), кількома аркушами паперу і вже відомим віденським пером. “Ги-ги!” – сказав мій внутрішній цинік. “Іди геть!” – відрізала я.
Крапочка, рисочка, кільце, якісь неоковирні квіточки – рука давно забула, що таке перо. Що там перо, навіть коли доводилося заповнювати бланки комунальних платежів банальною кульковою ручкою, писати було вже якось напружно. Я старанно виводила архітектурним шрифтом: “Wien, Wien, Wien...”. І, мабуть, той же таки Wien мені відповідав:
Коли ти
Порушуєш кордони
Мого ефірного тіла,
Люба,
Пам’ятай:
Ти можеш знайти тут
Все, що завгодно,
Тільки не рай...
Хотілося б побачити того дивака, який ще шукає рай у цьому світі.
– Ра-а-а-а-а-й!.. – завила негода за вікном, і джбурнула тим словом об скло. Воно сповзало вниз по слизькій поверхні, шкребучи нерви. А потім ще і ще. Було таке враження, що якась неприкаяна душа шкребеться і стукає в моє вікно.
Перо виводило далі:
Цієї ночі
Щось передчували
Горобці
Ті, що в руці,
І ті,
Що вже на волі...
– Допоможіть! – долетіло знадвору, зовсім близько.
Я заклякла. Відчайдушний крик полоснув вуха ще раз. Рвучко обертаюся – до вікна приліпилося перекошене жахом обличчя, по склу ковзають рученята. Сьомий поверх! Заліплена в зиму рама не піддавалася, руки не слухалися. Ламаючи нігті, я відколупувала скотч, а в цей час за вікном незнайомець що є сили чіплявся за життя. В решті решт, рама таки піддалася, і людина впала на підлогу, перелетівши через підвіконня. А що зробила я, розумниця? Висунулася в буремну темряву в пошуках транспортного засобу, за допомогою якого цей тип міг би потрапити на моє підвіконня, але так нічого й не побачила: ні драбини знизу, ні мотузки згори.
Доки я зачиняла вікно, він підвівся. Спочатку довго тер забиті коліна, потім почав вивчати свої руки так, ніби бачив їх вперше.
– Боляче? – дурне питання.
– Нічого, не дуже.
Я роздивлялася його, чекаючи пояснень, та він щось не поспішав. Напевне шок. Взагалі, це був майже цирковий екземпляр. Маленького зросту, ледь сягав мого підборіддя, але не ліліпут, пропорції звичайної людини, горбатенький. Убрався він, здається , років двадцять п’ять тому, і з того часу не перевдягався: фетровий капелюх з обвислими брилами, драповий сірий лапсердак, що колись звався “пальто”, завеликий, ніби з чужого плеча. Все в ньому було якимось бутафоричним. Взагалі, він видавався бухгалтером райвно, якого насмішлива доля вихопила раптово із рідного селища міського типу, з вітерцем промчала над Європою, і, викупавши в чистих водах Атлантики, джбурнула об моє вікно.
Я піймала себе на думці, що цього типа слід було б остерігатися. Яким чином, без допоміжної амуніції, він міг опинитися на моєму підвіконні? І хоч на бандита він не тягне й близько, та і на альпініста не схожий. Хто його знає, що він там ховає під своїм лапсердаком? В мене було відчуття, що ситуація вимагає термінового рішення. В напруженій тиші краплі, що стікали з одежі мого незваного гостя, лунко ляпали об підлогу. Він щось не дуже поспішав забиратися геть або щось пояснювати. Здається, він давно вже мав би сказати: “Вибачте, будьласка, за клопіт, та я тут...”, і т. д. Я б сказала : “Та нічого, з ким не буває”. Провела б його до дверей, витерла підлогу, розповіла своїй родині, коли врешті решт всі зійдуться до купи, та своїм нечисленним подругам про цю дивну пригоду, та й забула. Так ні! Стоїть, капає.
– Колядуємо? – порушую мовчанку. Він пильно дивиться мені в вічі. Від того погляду стає якось ніяково. Неначе це я ввалилася до нього у вікно, а він мене рятує. З запитальною інтонацією він називає мою адресу.
– Так ви цілили саме в моє вікно?
– Так.
– Чому було дверима не скористатися?
– Зачекайте. – каже він – Згодом зрозумієте. Вам потрібно трохи звикнути.
– До чого?
– До мене.
– ?!...
– Не лякайтеся. Ви ж Наталя?
– Так.
– От і добре. Значить я не помилився.
– Взагалі то, нормальні люди домовляються про візит заздалегідь, і, уявіть собі, представляються. І навіщо це мені звикати до вас? – Хвиля контрольованого праведного гніву. – То ви до мене надовго завітали?
– Ні, гадаю.
– Що вам потрібно?
– Насамперед – віра.
Так – свідок Єгови. Вже левітацію опанували. Все, що завгодно, аби тільки збільшити кількість навернутих.
– Я православна.
– Йдеться не про конфесію. Вам потрібно повірити мені.
– Вважайте, що я вже до вас звикла настільки, що повірю кожному вашому слову. – “Чого приперся, блазню?!” – Хвиля праведного гніву загрожує вийти з під контролю. “Мабуть таки, ця вистава скоро не скінчиться. – Тихенько прошепотів, на фоні загального обурення організму, мій внутрішній голос. – Якщо вже ти декларуєш, що православна, то запропонуй йому зняти цього клятого лапсердака і напої гарячим: скільки ж мокнути людині? Воно таке утле, підхопить пневмонію – навіщо гріх на душу брати?”
– Спершу спробуйте повірити своїм очам.
Ну що за тон? Стоїш переді мною - малий, миршавенький, калічка до того ж, і така впевненість і спокій. Швидко оговтався. А я смикаюсь: відчуваю, що мого гніву надовго не вистачить. Я ненавиджу свою слабкодухість. Нормальна тітка вже давно б тебе спровадила без зайвих реверансів. А я – така хороша – зараз запропоную обсохнути і почну кавою пригощати. Нізащо. Наталко, схаменися – потім не відчепишся!
– Що значить “Повірити своїм очам”? Ви намагаєтесь запевнити мене, що ви – не глюк?
– І навіть не Шопен.
– Не сумніваюсь. Ви – інопланетний гість, що несе знедоленому людству промінь істини, а я – обранець. І тому скидайте свого капелюха і пальто, нехай трохи обсохнуть, а ми тим часом, вип’ємо кави.
Ти ба який! Повірити! Я скільки разів вірила, що вірю тепер тільки в те, що рівень довіри прямо пропорційний вправності того, хто від тебе чогось хоче. Але, здається, ти безпечний, тож давай, публіка чекає. Я дозволю себе ошукати, якщо це мені не буде коштувати занадто дорого, придбаю у тебе магічну пірамідку для нейтралізації геопатогенних зон, фумігатор від гризунів, книжечку про те, як досягти досконалості ще в цій реінкарнації, чи що там в тебе ще, тільки, вибачай, їстівного купувати не буду.
– Дякую. Але мушу вас попередити – це видовище не для слабких нервів.
Мне пересмикнуло. Невже так відразливо?
– Не лякайтеся. Те, що ви побачите, не стільки страшне, скільки дивовижне.
І він заходився з гудзиками. Порсався з ними, неначе робив це перший раз за своє життя. Мені чомусь було неприємно на нього дивитися. Я відвернулася поставити каву на вогонь. Слідкувала за кавою і змучено думала, що доведеться таки зараз повернутися до свого гостя обличчям. Каліцтво завжди вражає, завжди змушує відчувати себе винною, безпомічною, майже непорядною від своєї нормальності. Зараз почне спекулювати своєю бідою. І хто мне за язик тягнув з тією кавою?
– Куди можна повісити пальто?
Він тримав його на витягнутих руках, ворушив плечима, а з-за плечей у нього стирчали крила. Він рухав ними, розминаючи м’язи, що, мабуть, затекли під важкою вогкою тканиною. Було таке враження, що вихованість не дозволяє йому розгорнути їх, не зважаючи на те, що дуже хочеться. Мимоволі я почала широко розмахувати руками, таким чином підсвідомо пропонуючи своєму гостю приєднатися до дійства. Хоч крильця були невеличкі, та довелося робити ще й нахили праворуч-ліворуч, щоб не чіплятися за меблі – на моїй кухні не надто розлітаєшся.
– Зараз кава втече. – Він показував очима на піч.
Саме вчасно. Каву впіймали. Пальто прилаштували на стілець біля батареї сохнути.
– Вам з вершками?
– Дякую, так.
Спільний політ, навіть його імітація, стирає перепони в спілкуванні, і дарує відчуття легкості та однодумства, ніби перед тобою сусідський хлопчина з бабусиного села, з яким колись крали черешні в радгоспному саду, чи однокласниця, з якою вчилися палити за трудовими майстернями на великій перерві. Ментальна мовчанка в моїй голові розродилася давно забутим:
Дежурный ангел мне явился ночью,
Я не спала. Я у окна сидела…
Мені було років вісімнадцять, Алла Борисівна... Перед моїм внутрішнім зором галопом пронеслася вервечка кінематографічних та літературних янголів. Їх останнім часом розвелося, як курей. Мій внутрішній цинік єхидно посміхнувся.
– То ви не здивовані?
– Здивована. Чому не Траволта?
Тепер посміхався янгол. Здається, на небі теж переглядають голлівудську продукцію.
– Ви уявляєте, що б ви подумали про свій психічний стан, якби у вікно до вас ввалився Траволта? Годі було б тоді переконувати вас в реальності того, що відбувається.
– Вам пощастило. Мене ні в чому не потрібно переконувати. Навіть в реальності шизофренічних видовищ. Що таке взагалі реальність?
– Тоді спробую по іншому. Вам потрібно усвідомити актуальність саме цієї реальності: зараз перед вами сидить янгол.
– Дуже приємно. Я сама собі дивуюся, але сумніватися в цьому чомусь думка не виникає. Ви мій янгол-охоронець?
– Ні. Просто янгол.
– А чому не мій янгол?
– В нього інші функції.
– Функції... Небесні функціонери... Непогано було б з ним побачитися.
– Ще встигнете.
– Але чому ви з’явилися саме в такий спосіб? Позбавили мене задоволення споглядати янгола, що спускається на землю на білій хмаринці в небесному сяйві. Що, не заслуговую?
– Люди, люди... Тільки й думаєте про задоволення. Не в тім річ, заслуговуєте чи ні. Ну побачили б ви таке видовище? Впали б екстатичний стан, потім стали б релігійною ортодоксинею, надумали б собі місію й пішли проповідувати?
– Що проповідувати?
– А хтозна, що б ви там собі надумали.
– Що б Святий Дух нашепотів, те б і робила.
– Святий дух і без хмаринок шепоче, але щось не дуже ви його слухаєте. Річ не в тім, що б ви завтра встали й пішли в люди, з відчуттям особистої винятковості доводити їм існування Бога, та насаджати розумне, добре і вічне.
– А що ви особисто маєте проти розумного, доброго і вічного?
– Я маю проти “насаджати”, по-перше. А по-друге, кожен нехай займається своєю справою.
– В такому разі, які справи привели вас до мене?
– Мені доручено повідомити: ви маєте право на одне бажання. Його потрібно чітко сформулювати у письмовому вигляді. Я передам, куди потрібно. Воно здійсниться.
Тепер перед моїм внутрішнім зором пробігла, знову ж таки галопом, череда вже не янголів, а героїв анекдотів: різних придурків, дебілів, п’яниць і нових руських, що спіймали золоту рибку. “Ги-ги! – сказав мій внутрішній цинік, – ти й перо вже приготувала”. Я не мала чим крити.
– Мир у всьому світі! – патетично заявила я.
– Владу народу, землю селянам, заводи робітникам! – в тон мені продовжив янгол.
– Що за сарказм? Ви добрий янгол, чи людиноненависник?
– Шановна, навіть не мрійте ощасливити людство.
– Чому? Підвищити рівень щасливості людства на кілька відсотків не завадило б.
– У Вас є шанс зробити гірку долю людства дещо солодшою, якщо станете щасливішою ви особисто.
– З чого це ви взяли, що я недостатньо щаслива? У мене все гаразд.
– Добре, добре. Я нічого не вирішую. Тільки маю сказати, що бажання повинно бути виключно особистим. Така умова.
Ні, він таки й справді бухгалтер. Якщо я маю право на бажання, то навіщо такі умовності? Я хочу, щоб було красиво!
– Пане янголе, ви не знаєте, чому у мене таке відчуття, ніби мене принижують? Виконай певні дії певним чином – отримаєш цукерку. Цирк, та й годі!
– Ви щось не так зрозуміли. – Він крутив горнятко на блюдці, розглядаючи гущу. – Цукерка ваша, захочете ви її з’їсти, чи ні. Але цукерка тільки одна, і саме така, як є. То така метафізична цукерка, оприявити її чи ні – то ваше рішення. Думайте. – Він підбадьорливо посміхнувся і помахав крильцями, вентилюючи повітря чи, може, намагаючись повернути мене до усвідомлення актуальності саме цієї реальності. Та паралельні реальності настирно лізли з усіх шпарин. Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці.
– Знаєте, я зараз пригадала одну історію, що розповів мені кілька років тому мій добрий друг про свою приятельку.
Повчальна історія про недалекоглядні бажання.
Жила-була одна надзвичайно освічена, здібна й симпатична пані. Викладала філософію в університеті і захоплювалась астрологією. Її гороскопи були дуже вдалими. Вона мала широке коло спілкування: студенти, друзі, замовники. Її все загалом задовольняло, за виключенням однієї маленької деталі: вона дуже любила свій дім, та не мала часу на насолоду домашнім затишком. Якось, проводжаючи гостей, що захлинаючись хвалили її оселю, вона візьми та й скажи:
– Якби моя воля, то я б взагалі з дому не виходила . Як було б гарно, коли б не я весь час бігала у справах, а до мене додому приходили ті, кому я потрібна.
Мабуть, якийсь янгол пролітав саме в цей час поблизу, почув її слова і зрозумів їх буквально. Наступного дня у жінки віднялися ноги. Тепер вона не покидає своєї улюбленої домівки, пересувається нею у інвалідному візку, а ті, у кого виникає потреба з нею поспілкуватися, йдуть до неї. Що скажете?
– Ммм... Дуже страшно?
– Питанням – на питання. Янголів вчать дипломатичним викрутасам?
– А як зараз справи у тієї пані?
– Не знаю. Треба запитати при нагоді.
– Запитайте обов’язково. Можливо, зараз її все задовольняє вже не взагалі, а цілковито.
– Жорстоко.
– Жорстоко відбиватися від своїх бажань чужими милицями.
– Здається, я знаю. Зараз спробую сформулювати. Я хочу, щоб мій син усвідомив, чого він хоче від свого життя. Щоб мав бажання, натхнення і можливості на реалізацію задуму, і щоб це не суперечило волі Бога. Хочу, щоб він прожив довге, щасливе життя, і в кінці земного шляху спомин про кожну мить минулого приносив йому радість. – Я карбувала кожне слово. – Я хочу, щоб мій хлопчик став чоловіком добрим, сильним і мужнім. – Нормальне бажання кожної матері. Та, здається, я видала декларацію.
– Моліться, і Господь Вас почує. Але то по іншому протоколу. Ще раз наголошую: бажання має бути цілковито особистим.
– Що ж може бути особистішим за дитину, родину?
– Мабуть, ви в цій родині. Уявіть собі на хвилинку, що у ваших близьких все ОК. Вони високодуховні, розумні, здорові, багаті і з усіх боків щасливі. Ви втішаєтесь, дивлячись на них, як то кажуть, нема чого вже більше для них бажати...
“Цікаво,– подумалося мені,– дірки для крил на светрі просто вирізали ножицями та так і лишили обстріпуватися, чи обметали через край ниткою, що не співпадає ні кольором, ні фактурою з основним полотном? Та, напевне, ніхто їх не вив’язував навмисне і не обробляв потім гачком.”
– Ви згодні, що життя – це рух? – Напосідав невгамовний янгол.
– Згодна. – Не замислюючись, відповіла я .
– Бажання є саме тим пальним, що дає енергію руху.
– Ага, стимул.– Зробила я підсумок.
– Всі рухомі одиниці у всесвіті об’єднуються в системи. Ваша родина – одна з таких перехідних систем. Швидкість і якість руху подібних систем залежить від швидкості руху кожної складової. Коли хтось один починає гальмувати, він робиться баластом для системи. Іноді трапляється так, що вся система стає баластом для одного активного члена. В такому випадку все залежить від сили його цілковито особистого бажання.
- Ну звичайно, коли хтось хворіє, близьким не дуже весело.
– Хвороба – то відображення на фізичному рівні розладу в духовній сфері.
– Ну й новина! Про це давно вже волають всі бульварно езотеричні брошури. Я на дозвіллі ще обміркую вашу теорію що до рухомих систем. Але припустімо, що я з вами згодна. З цього витікає, що я – камінь на ногах своєї родини, і ,відповідно, ситуація вимагає докорінних змін.
– Ви схильні драматизувати.
– Аніскільки. Припустімо, що я зараз побажаю здоров’я – найпростіше. Та чи буду я щасливою, коли хтось з моїх близьких буде страждати від проявлених на фізичному рівні розладів духовних сфер? Можна, звичайно, побажати нерозмінний червінчик. Та коли я задовольню свої бажання, нереалізовані досі через відсутність коштів, а потім – нові примхи, що виникнуть на фоні їх надлишку, мене настигне людська ненависть і тотальне розчарування. Я боюся.
– Чому?
– Тому, що я знаю себе. Я почну робити королівські подарунки, роздавати їх праворуч та ліворуч. Ще Маківаелі зауважив, що нікого так не ненавидять, як благодійників. Декому чомусь здається, що коли вже щось дав, то маєш давати далі й далі, більше і більше. Що до кар’єрного росту...
– Вибачте, будьласка, але мені здається, що зараз методом виключення ви відкинете всі можливі бажання. Мій час досить обмежений. До того ж я не вповноважений вести роз’яснювальну роботу і дискутувати. Сам не розумію, чому я зараз це роблю. Мабуть, ваша кава.
– Ще?
– З задоволенням.
– Цигарку?
– Давайте – після недовгих коливань. Я заходилася коло кави. “Психолог, – подумалося мені, – вирішив, що я зациклилась і виводить мене зі ступору. Ну давай, спробуй!”
– А що коли я захочу когось вбити? Ну, не своїми руками, а щоб людини не стало, автокатастрофа, чи ще щось там...
– Здійсниться.
– Цікаво, побажати щастя – то не особисте, а смерті – будьласка?
– Народження і смерть – це виняткові категорії. Не відволікайтесь. Чи може ви вже дісталися того рівня досконалості, де бажання покидають людину?
– Не глузуйте. Бажань море, та перед лицем янгола всі вони якісь дріб’язкові. Вони виникають, деякі здійснюються, деякі – ні, та від того нічого, за великим рахунком, не змінюється. З часом звикаєш до такого перебігу подій, і розумієш, що гріх жалітися. Чому янголи не приходять тоді, коли бажання володіють нами цілковито: і душею, і розумом, і тілом? Коли хочеш, бажаєш палко, не роздумуючи про наслідки?
– Чому ж не приходять? Янголи весь час тут.
– Не пригадую.
– Наша поява не завжди супроводжується дивовижними обставинами, і нам не обов’язково мати крила для переміщень у просторі. То антураж для деяких конкретних випадків. Значно зручніше для виконання короткочасної місії використовувати тіла звичайних людей. Іноді ми працюємо через інструмент, що зветься інтуїція. Тільки, прошу, в спогади поринати не потрібно. Ви ще матимете для цього досить часу.
Я мовчала. Я розуміла, що ні до чого не готова. Щось втікало від мене, як вода крізь пальці. Я намагалася зазирнути в себе, і побачити те первинне, найважливіше. Та бачила тільки кам’яний істукан, скіфську бабу, що склавши руки на череві, незворушно дивилася на мене. Ось так вона весь час: в біді, в радощах. Коли вона з’явилася в моєму житті?
Янгол гасив цигарку, ніби ставив крапку.
– Може борщику мого покуштуєте, з сметанкою і часничком? Ось побачите, назад до раю перехочеться.
– Дякую. То велика спокуса. Але перепрошую, мій час вичерпано. – Він підвівся повільно і розвів руки в вибачальному жесті. Крила витяглися вгору і розправилися, сягнувши стелі найдовшими пір’їнами. На стіни впала тінь, вкривши половину приміщення. “Тепер моя кухня благословенна.” – подумалося мені.
– Так і не надумали?
– Хтозна? Іноді несподівані подарунки долі перевершують всі можливі бажання. Чи могла я мріяти про зустріч з янголом?
– Тоді все. Добраніч.
– Як підете, в двері чи у вікно?
– Це не має значення. Як ви захочете.
Я уявила, як розгортаються крила на моєму вікні, як підноситься він без єдиного змаху, розвертається в польоті і, прощально киваючи головою, тане у пітьмі.
– Якщо це не викличе незручностей, мені хотілося б, щоб через вікно.
– Жодних проблем. – Він досить вправно впорався з рамою. Знадвору ввірвався темний вітер, холодний і сніжний. Я пожалкувала про свою примху, та янгол вже стояв на підвіконні.
– Ой! Пальто забули, і капелюха! – Метнулася я.
– Хай щастить. – Сказав янгол і зробив крок у ніч.
– Шість, п’ять, чотири, три, два, один... – світлі плями поверхів. Глухий звук поцілунку з асфальтом…
Я бігла вниз, перестрибуючи по три сходинки. Я вбивця! Що я наробила?!
Під вікном першого поверху валялися розтрощені уламки різдвяної ляльки з пап’ємаше. Тіла ніде не було. Щоб впевнитися в своїй здогадці, я почала складати уламки, вже майже не маючи сумніву в тому, що побачу – рожевощоке янголятко з позолоченими крильцями. Небо втішало мене, нерозумну. Та щось не дуже йому це вдавалося. Мій внутрішній цинік прокаркав сакраментальне: “Хотілося як краще, а вийшло як завжди.” Що я мала йому відповісти? Мене била лихоманка. Лікоть щосили притискав янголове пальто. Я накинула його на плечі. Свідомість підказала, що я вибігла без ключів, і тепер невідомо коли потраплю додому. Актуальність цієї реальності не викликала сумніву. Зуби цокотіли. Сніг падав на голову і стікав волоссям.
– Це ти? Що ти тут робиш? – мій чоловік трусив мене за плечі, зазираючи в очі.
– Виносила старі речі і забула ключі.
– Ні, ну ти чудиш! Давно тут стоїш?
Він уже тягнув мене до під’їзду. Я випручалася, акуратно поклала на лавку пальто, зверху – капелюха, і тільки тоді пірнула в чоловікову куртку. Він вів мене сходами, ліфт традиційно не працював, і вичитував щосили. Я трохи зігрілась і з покорою відповідала:
– Я більше не буду.
– Я більше не буду.
– Я більше не буду.
Хтось наздоганяв нас, підіймаючись бігом. Ще до того, як він наскочив ззаду, обійнявши за плечі, я знала, що то він - моє дитинчатко.
Вдома було оголошено надзвичайний стан. До ванни набиралася вода, протиралася підлога на кухні, розігрівалася вечеря. Я сиділа на кухні в чоловіковій куртці і чесно відбріхувалась від запитань.
– Спочатку заходила мама: хурму принесла.
– Слухала музику, пила каву.
– Так, палила.
– Подумала, що з старими речами – і в новий рік... Трохи запізно, так. У італійців, здається, є такий звичай...
Потім мене відрядили до ванни, нагородивши півлітровою чашкою шипшинового чаю з медом. Я мліла від запашного тепла і, мабуть, ще трішечки від того, як перелякалися мої хлопці. То це хто баласт? Хвилюються... І чим би їм зашкодило, якби я, наприклад, захотіла... Ну, наприклад, з’їздити до Відня? Ненадовго. Днів на десять. Ні, на п’ять. Або на три... От дурепа.
Я зайшла на кухню поставити чашку. Мої вже здається вклалися спати. Які молодці: посуд чистий, все прибрали. На столі лежали акуратним стосиком аркуші паперу , на блюдці – карафка й перо. Я схилилася над столом, взяла перо і, не роздумуючи, написала:
На стінах
Рухались тіні,
Що полишили
Янгола крила.
А мені,
Чомусь,
Хотілося бути
Маленькою дівчинкою,
І плакати,
І щоб мене гладили по голівці
І жаліли...
Зараз головне – знову не змерзнути. Швиденько до ліжка! Я пірнула під теплу ковдру.
– Ну що там у тебе скоїлося? – прийняв мене в обійми чоловік. – Янгол прилітав.
– Прізвище?
– Не встигла запитати.
Підлогою залопотіли босі ноги.
– Надобраніч забула сину побажати?
– Вибач, синку. Добраніч.
– Добраніч, мамусю.
– Іди вже спи. Добраніч. – Це вже татко. І знову на мою адресу - Варто тебе на один вечір залишити, так ти як не волосся обстрижеш, так ще в яку халепу скочиш.
– Цікаво, – вголос подумала я, – на пазли малюнок наносять до, чи після того, як полотно розрізали?
– Маленьке, дурненьке і хвостик, як шило. – долинуло уже крізь завісу сну.
P.S.
Маленька дівчинка сиділа на колінах у бабусі й весело підспівувала пісеньці, що лунала з програвача :
Я всю неделю
Жду воскресенья –
У папы и мамы
Будет выходной.
Бабуся потайки витирала очі кутиком хустини.
Ведь и детям нужно все же
Выходной устроить тоже,
А без мамы и без папы
Это что за выходной?
Бабуся схлипнула. Дівчинка помітила.
– Ба, ти чого? – Витирає старенькій сльози, – Бабусечко - Марусечко, ну навіщо ти плачеш?
– Я не плачу, так, щось в око потрапило.
– Де? Я зараз дістану. – Заглядає їй у вічі, – Нічого там немає, тільки сльозинки. Чому ти плачеш?
– Стара, зуби повипадали, ось і плачу.
– Ну то й що? Не плач, ти у мене така гарна! Із-за зубів плакати, таке надумала! Я тобі жуватиму, хочеш? Хочеш зараз тобі цукерку пожую?
– Добре, жуватимеш, тільки потім. Я зараз не хочу.
– Ба, а давай я тобі зачіску зроблю! – Стягає хустку з бабусиної голови. – Я тебе розчешу, потім косички заплету, ти будеш як дівчинка.
– Ну добре, давай. – Погоджується бабуся.
Дівчинка старанно, з ентузіазмом заходилася над бабусиною зачіскою.
Рвучко відчиняються двері, до кімнати стрімко заходить молода жінка, мама дівчинки.
– Наталко! Садюго! Ти що ж робиш? Хіба можна так скубти? Їй же боляче, сльози он течуть! Ти що, не бачиш?...
