Стоїть біля тачанки, хитається, п`яний від крові. Втомлений від бою. Чужа кров застигає на долонях. Ще тепле вухо в пальцях. Ще дві години тому червоний вмів ворушити своїми вухами, а тепер - просто порубане тіло, просто відрубана голова. Дві години тому це був комісар, на якому тріщала шкірянка- нажер пузо нашим хлібом. А зараз - шкріянку вже хтось забрав собі, нові галіфе - теж. Карий кінь сумлінно пасеться біля комісарького тіла. Нічого коник, міцний.
Витирає шаблю об шинелю на червоному.
Шульга, другий.
Чорний кінь під сідлом у нього, і холодні у вершника очі. Молоді, дурні, вони не знають - як то на світі зроблено, як воно, коли тебе навіть людиною не вважають, бидло, худоба. Звір. Голодний звір, що хоче їсти. І відмірює він полоненому міцну гілку, щоб під вагою тіла не зламалась, та довжину мотузки, щоб ногами до землі не дотягнувся. Старовинний рід, гроші, ідеали - чи мають вони зараз хоч якусь ціну? Якими терезами важити чуже життя?
Якименко, третій
Ряба кобила, худа, ще й кульгає на праву задню ногу. І рябий, патлатий вершник на ній. Гранати з усіх кишень стирчать. Але зараз стоїіть кобила посеред майдану сільського, і слухають люди колишньго матроса-чорноморця. І важкі слова його, як кулі свинцеві, страшні, як посуха, та солодкі, мов стиглі яблука. Ось вона, воля - прoстягни руку та бери. Якщо снаги вистачить. І слава наша по усьому світу розійдеться, і вороги будуть лякати нами своїх дітей.
Крисюк, четвертий.
Сидить, мружиться на сонці. Непоказний - таких у будь-якому натовпі з десяток буде. Старий, ще царський однострій без відзнак, розбиті чоботи та косий хрест з кулеметних стрічок на грудях. Рушати ще не час, коні не напаслися, та й немає того часу - годинник зламався. Можна ще скрутити цигарку з шматка газети, відкинутися на кулемет та та згадати, який мати борщ варили. Хліб он як піднявся, жати вже можна. А треба - косити тих, що з орлом, тих, що з зіркою і усіх, кого не кликали сюди.
Наїлись сіренькі. А тепер - поїхали, бо час вже скінчився.
