Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2547
Творів: 46156
Рецензій: 90224

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

КОРИДОР

© Той, що греблі рве, 05-11-2010
    Все вже втомилось озиватися на її кроки. Вони були м’які, та ще й приглушені довгим бордовим килимом, якому, зрештою, все одно – кому слатися під ноги. Вчорашня вечірка затягнулася – і досі з дверей чийогось кабінету стирчали ключі та валялися на підлозі рожеві м’яті серветки. Мовчки збирала щіткою сірий пил – кругом не було вже нічого. Так само як і завжди – сірий пил у будні та полохливі недопалки під килимом у вихідні. Семен Потапович не курив, тільки часто гикав коридором та гаркав на постійно нову секретарку. Ключів від кабінету не лишав нікому і все вирішував сам. Його поважали підлеглі за те, що не звалював на них ніякої роботи, окрім писанини – дрібними літерами по білому пересохлому паперу. Сам же зітхав і підписував. До нього звикла дружина, якої тут ніхто й ніколи не бачив – вона була вдома і, як часто казав Семен Потапович, уже не зважала на його гикавку, постійно запотілі окуляри та різкий короткий сміх.
    Лідочка з усією своєю 47-літньою ретельністю прибирала пил біля його кабінету і знала напевно, що любить його лише вона. Уже немолода, сухенька і якась аж піщана від сонця в велике вікно, від щоденних кроків Семена Потаповича в одному-єдиному напрямку “ліфт – кабінет” і навпаки. Дивилась як металічно й сухо клацають масивні двері та мелькає на прощання пола сірого пальта. А за віщо любила – не знала. Мацала рукою свіжо відремонтовану шерехувату стіну, згадувала її ще фарбовану в синє. Тоді коридор був тісний і темний і всі сновигали з кабінету в кабінет швидко, немов боячися затримуватись тут надовше…якось впустила на підлогу щітку і вже хотіла було звичним рухом протиснутись між багатьма ногами щоб підняти і враз – уперше щітка немов сама собою піднялася  вгору. Лідочка злякалася, кинулась переймати і зустріла спокійний сухуватий погляд з-під окулярів, а рука в сірому простягала їй знайоме знаряддя. Знітилася – не чекала ж… Того ж таки дня чула як сипло матюкався в кабінеті старий начальник, а ближче до полудня його не стало. Чула як шепотіли в коридорах: “Який же це? Що буде?” Підходила ближче, прислухалася й отримувала: “Лідко! Не заважай хоч ти!” Мовчала. Вчувала в грудях уже майже незнайому солодку млость, довго стояла під стіною, торкалася рукою холодної синьої фарби, відчувала як вона пітніє. Чогось сором було трохи полинялої тілесної блузки та вже добре вичовганої спідниці. Власне прив’яле тіло видавалося незграбним і пласким, хотілося втекти. Бачила як виходив Семен Потапович, щільно й немов аж обережно зачиняючи двері. Кивнув і пішов, немов пташа несучи під пахвою коричневого шкіряного дипломата. Втекла за ним слідом, забігла в перукарню, сіла не до звичної Вальки і замовила розкуйовдженій молодій дівці щось сучасне. Дивилася в дзеркало як спадають на підлогу, здавалося, столітні русяві пасма, напружено ворушила пальцями, чогось пітніла й чула як кусається товста вовна спідниці. Уперше за сто літ слухала своє серце і воно не мовчало. Бачила себе гусінню, що вже не може повзати по довгому синьому коридору, бачила як вилазить з тіла маленька бліда мушка й хоче літати...йшла додому.
     Обжита однокімнатка дихнула перестиглим вечірнім сонцем, замоченим ще вранці м’ясом, передчуттям спокійного й виваженого прання.
Майже не було коридору – суцільні пластмасові квіти, задраповані стільці та дрібний порцеляновий мотлох у серванті. Коридору не було, а тому - знову мусила повзати по квартирі, готуючи зовсім бездушні, бо лише для себе, голубці, перучи, рухаючись звично і зважено. Заспокоювалась, втихомирювалась і  любісінько ходила по хаті, де вже давно не ховалась жодна, бодай маленька, несподіванка. Лягала в м’яку постіль, хоч ніколи не любила м’якої – любив Славунь. Щовечора він якось неспроста дивився на неї з портрета без чорної стрічки. Колись йому все пробачала – слизькі жарти, побої і чогось завжди холодні ноги. Особливо холодні тоді, без одного черевика, з-під білого простирадла, що вкрило його з головою. Мигнули фари і він щез мов не було. Вирвала з паспорта фото, зробила портрета і повісила над ліжком, щоб кожного вечора зустрічати погляд неспроста. Та зморшки на власному обличчі скоро все спростили і згладили. Пробувала зняти – на стіні лишалася світла пляма.  
    ...Зробила з ковдри кубельце і звично-смачно в нього загорнулась. Було тепло і трохи вогко від самоти, хотілося муркотіти, славлячи маленьке царство куцого домашнього затишку. Завжди любила отак засинати – сон сотався під повіки, примушував мружитись і солодко зітхати. Обіймала товсту ковдру, ні за кого її не приймаючи...а так – мов біля тебе хтось лежить, а мов нікого й нема. Аж поки не заснеш.
    Уранці встала, впустила в кімнату в’юнке допитливе сонце, що кожного разу хотіло побачити тут щось нове, не знаходило і байдужіло. Згадала звичний, раніше страшний, а тепер аж рідний сон: мов стоїть посеред коридору з щіткою в руках, а мимо на колесах їздять вікна, немов причеплені до кульманів. Раніше дуже лякало те, що немає жодних дверей, а потім зрозуміла, що йти все одно нікуди. Спокійно заслала ліжко, вмилася, загорнула невеличкий сніданок і пішла на роботу.
    Вранці величезний коридор чогось завжди здавався вужчим. На килимі пасмами лежало ледаче конторське сонце. Таке як на окулярах старого Червінька, коли той дивиться в вікно від нічого робити. Разом з пилом набирала сонця повний совок і швирголяла в відро. Кожного разу, коли відкривався ліфт, на правиці починала пульсувати синювата жилка. Семен Потапович з’явився, коли коридору лишалося менше половини, був далеко, а тому не вітався – просто взяв і зачинив за собою двері кабінету. Лідочка залишилась сама – серед безміру жовтих дверей, напружена і злякана. Серед коридору, котрий тепер, наче знавіснілий, підіймав підлогу до стелі, відкидав у різні боки стіни і злорадно бавився шматками дверей. Щітка перетворювалась на мітлу і Лідочці до щему хотілось осідлати відро, гепнути ногою по підлозі і з криком вилетіти геть, розбивши величезне вікно! ... Натомість похапливо дихала, бгала в нерівні пружки серце і запихала подалі, в глибину синьої святкової кофтини, що пахла сьогодні духами з відірваною етикеткою. Струшувала руками, немов хотіла відігнати геть загусле давучке повітря і поволі починала ворушити щіткою.
    Щодень коридор усе більшав і більшав, тягнувся шлейфом за розбитою фігурою Семена Потаповича, а Лідочку давив, облущував, робив сухою і ні до чого не здатною. Щодень на кухні бився посуд і все дужче тремтіла синювата жилка. Чулося серце його – воно гупало і нервувалось, кожного разу боячись бути поміченим, коли він уже не йшов, а швидко пробігав по коридору від ліфта до дверей і щільно їх зачиняв. Робився розгублений, часто лишав на підвіконні окуляри і якось виронив папірця просто Лідочці під ноги. Похапцем підняла  – перед очима пробігло його прізвище і слово “саркома” поряд з великим питальним знаком. Люто вихопив того аркуша і як ніколи хряпнув дверима. Лідочка хотіла побігти за ним, рвонути остогидлі двері і крикнути прямо в лице: “Нащо ти?!” Не сміла. Цілий день уперто натирала мокрою ганчіркою плінтуси в коридорі – щойно закінчивши, починала знову, так, немов коридор перетворився на велику білясту сферу.  Плакала. Кружляла понад стінами й старанно зволожувала їх. Хотіла, щоб усе скінчилося...
    Надвечір Семен Потапович вийшов з кабінету і, роздвоєний снопом сонця, довго йшов до ліфта, немов розчинявся і немов уже знав, що потроху зникає. Нечутно ішов мимо, трохи погойдувався і не обертався. Чогось посміхалася і на очах маліла – тоненька жилка зачепилася за його ботинка і тяглася.
    Від цього осміліла:
- Семен Потапович...
Не обернувся. Чула як ліфт ковтнув його і від’їхав, тягнучи за собою оту осоружну тонесеньку жилку – Лідочку крутило, як у чортовому колесі, тіпало, рвало і било об стіни. Велика жирна гусінь вмирала, лишаючи по собі мушку – бліду, без хітину...
    Тепер уже майже не прибирала. Витрачала всі гроші на дорогі недолугі сукні, фарбувалася і нахабно стояла навпроти його дверей. Щоразу виходив сіріший і сіріший, важко котячи перед собою велику рожеву ману, що пульсувала, росла і ледве вміщалася межи стін коридору. Лідочка тепер уже не боялася заливатися сльозами і лишати де попало відра. Не соромилася заціпеніло стояти і слухати густу луну, що невідступно йшла за восковіючим силуетом Семена Потаповича. А тоді затихла.
     Натомість гостро закричала в кабінеті секретарка. Лідочку так і кинуло туди. Він лежав біля вікна і вже тільки вкривався густим потом, немов хотів од когось захиститись. Зопалу зірвала з нього краватку, шарпнула сорочку і навіщось паска, відчула холодний живіт, відсмикнула руку і заклякла...Його тепер дуже рухомі очі повернулись просто на неї – побачила там якусь невигойну сирість і плісняву, хотіла витерти, згадала, що то ж  очі...Його рука сіпнулася і впала...Лідочка приклала вухо до грудей, почула серце. Воно йшло. Хрипко, як по битому склу. Так і лежала. Не помічала, що тіло ставало таке мляве і мляве – тільки слухала серце.
    Чиїсь упевнені руки відтягнули її і посадили на стільця.
-Заспокойте дружину.
До неї кинулись, та вона замахала руками. Хотіла посміхнутись. Дружину...
    Лікар довго стояв навколішки коло Семена Потаповича, блищала хижа металева коробка, як ніколи пахло нашатирним спиртом .Він його врятує. Лідочка знала це точно. Лікар мовчки підвівся з колін і коротко сказав:
-Все.
Підійшли якісь двоє і накрили Семена Потаповича з головою. Понесли, трохи махаючи білими крилами.
    Лідочка не знала що казати:
-Нащо ви? Він же – гусінь...тепер відлітався.                                                                                                                                                             Затулила обличчя гарячими руками і ждала, коли прилетять метелики. А один – не такий, як усі. Прозорий і блискучий, мов дощ.  


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Юрій Кирик, 06-11-2010

Ракета

© Ракета, 05-11-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7947998046875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …