– «До-р-р-р-огі нянь-ку та ма-мко! Пер-р-р-ші р-р-раз вам са укланяю сла-ва Ісусу Хр-р-р-ис-ту... і бу-ду жда-ти сла-ва на-ві-ки Бо-гу Сятому!» – читав по складах грізним голосом старий Іван Клим листа, якого отримав його сусід Василь Бурянюк від свого сина Василька.
Неписьменний Буранюк сидів біля стола і, почервонівши з сорому, як той рак, м’яв капелюха в руках.
«З якою радістю я біг до Клима з письмом, аби прочитав мені. Ах, як хотілось почути што моєму Василькові добре там, у катуньох, ах, як хотілось... Господи, як я переживаю за ним, кільки разів крадькома, щоб не побачила Анна, я витераю рукавом сльози з очей, коли здогадаюся за нього, а він... «До-р-р-р-огі нянь-ку та ма-мко!». Чому це він так розкричався на нас відразу?.. Хіба провинили ми чим небудь перед ним?.. І куфер1 новенький, політерований2, із смерекових дощок у Пейтера на Коштели йому замовили, і гостину з музиками йому справили, і до Сигота на поїзд виправили, і... Зробили все, як тому слід – по-християнськи, а він... Дивись, забув все і кричить на нас, мов на останніх наймитів, а ще й «дорогими» називає, та вже міг би викричатися і без того «До-р-р-р-огі нянь-ку та ма-мко!». Ех, знав би я неперед, що Василько так розкричиться на нас в письмі, то не топтав би стежину до Клима, а кинув те письмо прямо у вогонь, або порвав був його на шматки і пустив був за вітром з Іванкового Берега, чи долу водою Потоком Стижеретським. Але що пороблю?.. Раз прийшло терпіти ганьбу через рідного сина, то вже перетерплю, бо хто чув таке, аби ґаздівський син так розмовляв з батьками: «До-р-р-р-огі нянь-ку та ма-мко!» А такий порядний був... такий порядний та чемний, що нема што й говорити! Слово ні разу не відмовив, а все «йо, няньку!» та «йо, мамко!». До церкви ходив, Богу ся молив, Святе Писання читав, а тепер дивись!.. Всіх у катуньох вчать розуму, а від нього гейби відібрали. Сором, ой сором так з батьками, та ще перед Климом. Що ж не говори, а Клим – мудра людина, на фронті письма навчився! Ой, облупив ти мені, Васильку, лиця! Урвав мені честі перед Климом, ой урвав!» – важко зітхнув Буранюк.
Іван Клим, незважаючи на важке зітхання свого сусіда, читав далі тим самим грізним голосом:
– «Ме-ні д-д-д-у-же тя-жко! Муш-тр-р-ра важ-ка, їж-ж-жа сла-ба, пр-р-риш-літь ми гр-р-ро-шей!»
«Дивись, як наказує!.. Наче слугам. О Господи, який встид! Що тепер подумає Клим про мене, про нас з Анною?.. Подумає, што ми не уміли дати єдукації3 дитині, а ми його так...»
Далі Василь Буранюк не слухав Клима, тільки коли той закінчив читати листа, важко зітхнув і промовив хриплим голосом:
– Слухайте, Іване, може б ви... нікому...
– Що!? – витріщив на нього очі Клим.
– Я прошу вас, Іване, як Господа Бога, не кажіть нікому...
– Про що?
– Та про лист.
– А мені яке діло? – визвірився Клим.
«Ніяких грошей не вишлю! Тяжко йому, не тяжко, а грошей не вишлю, хай навчиться розуму як з батьками розмовляти! Хай муштрують його оціфірі4, хай учать, коби ще й набили, бо хто не слухає отца й матку, той слухає палицю гладку! Анні не скажу ні словечка, як він з нами... Навіщо мучити їй душу, а до того вона ще й грошей би йому тайком вислала, ба матір матір’ю» – міркував, повертаючись додому, Василь Буранюк.
Цілих два тижні ходив Буранюк хмурий і мовчазний. Анна зажурилася, що захворів і настоювала, щоб ішов до лікаря:
– Піди, Васи’, до Кермешя на Коштіль, най тя увізітерує, може, якісь пірольки дасть, а то так ізсохнеш на ногах.
– Пусте, мине! – відмахувався Василь.
«Не має Кермешь таких піроль, аби мою душу вилікували, ой не має!», – думав Василь.
Через два тижні надійшов інший лист від Василька.
Спочатку Буранюк хотів його спалити, але душа не лишала.
«Ну, що тепер робити?.. До Клима не піду, бо досить набрався сорому...»
Довго міркував Василь і до кінця вирішив піти до дяка Благого. Вони ще й якась рідня. Перед старим не буде так соромно, якщо Василько знову розкричиться на них.
Старенький дяк тремтячими руками відкрив конверт і лагідним, теплим голосом, почав читати:
– «Дорогі няньку та мамко! Перший раз вам са укланяю слава Ісусу Христу і буду ждати слава навіки Богу Сятому...»
Нібито Господня рука погладила Буранюкове серце. Відразу стало світло і весело на душі. Зморщені брови і насуплені вуста почали перетворятися у радісну веселу усмішку.
– «...вже писав вам у минулому письмі, як мені тут тяжко, їжа слаба, вишліть мені трохи грошей...», – читав потихоньку дяк.
«Вишлю, синку, вишлю! Таки завтра вишлю. Цілу сотню, та що сотню?.. Дві, або ліпше три! – радів, наче мала дитина, Буранюк, – Ех, як він гарно з нами: «Дорогі няньку та мамко!», бач, вже не кричить – богобоязлива дитина, та ж ми з Анною йому ще з малого, ми йому єдукацію...»
