Народна мудрість каже: «У скоробагатька не позичай, а з поліцаєм не дружи… »
ЇЇ мені вдалось виконати рівно на 50 відсотків.
Хоча, погодьтеся, у кожному правилі мусять бути винятки – це раз, а по-друге,
з Вітьком ми знайомі ще з універу, коли він був просто фізиком.
Та нічого не поробиш, такі вже вони ці метаморфози свідомості, коли людина раптом різко змінює триб життя, а деколи і власне ім.’я…
Та чого вже там, хто тепер працює за спеціальністю ?
Ото ж бо і є… Є як і є, а як не є - то так воно значиться комусь і … швейк…
Тому на цім гаплик.
Так от, сиджу я зараз, не скажу де – бо й так не повірите, і переглядаю свої начерки.
Мені видається більш доцільним донести їх читачу, ніж просто закинути пилитися на полицях мого магазину, або хоча б запостити в нетрі всеїдного інтернету…
Не те, що б я відчував у собі особливий літературний дар, але є речі, які треба робити особисто, як говорив мій сусід щасливий батько 12-ти дітей…
І саме, коли я приготувався затраснути згорток - на нього хляпнувся жирнючий павучисько…
З дитинства не люблю цих павучіїв, таких хитромудрих і нахабно цинічних.
Правда, це не цілком примітивна арахнофобія.
Скоріш навпаки.
Просто я їх чую. І повірте, це людським істотам зовсім не в тему.
Але оскільки мені з дитинства переконливо довели, що такі ось речі - ознаки безсумнівної параної та лімбо безумства – клацаю рот на клямку…
Ці теми можна піднімати лише із перевіреними людьми – контактерами, екстрасенсами, чи принаймні спадковими аліками або викінченими наркушами…
Правда, мушу визнати - власна параноя здається куди як більш істинною і логічною, ніж дика маячня інших представників людського шизоїдного племені.
Тим часом Тарк, як один берроузний фентезіман назвав павука (хоча це і була самка), розвернулася і впірилася у мене своїми вісьмома зеленими очиськами…
- Я Тара, і прошу не називати мені вкрай образливими іменами безмізких самців, не здатних ні до чого, крім короткого і бездарного сексу…- просипіли у моїй голові веселі нотки старої та мудрої павучихи.
- О, великий джеддай тарків, баготорукий Тарк Таркас, чому ти так соромишся свої безперечної маскулінізації, - не втримався я і відповів, хоча починати розмову з павуками гірша, ніж пожартувати до феменістично екзальтованої самочки із задавненим недотрахом.
- Славний Джон Картер, повелителю Марсу – прошу дозволь мені погріти лапки у артефакті Ярика, який ти так жадібно ховаєш у недоступній скрині смердючого і липкого металу (бронзова табакерка), - продовжила Тара і прогнозовано почала сипіти…
Сипіння – то вкрай неприємний шум, тиск, дряпання в думках, у порівнянні з чим шкрябіт цвяха по склу – чиста симфонія.
Однак, шансів не було, раз я вже почав розмову, пустивши її до себе у мізки, тому і вийти вона звідти могла лише своєю доброю волею…або…
Я скривив гримасу добренького Фредді Крюгера перед нарізанням слайдів із чергової невинної жертви і промовисто похитав згортком…
Павучиха спритно зістрибнула на полицю, виявивши грацію дикої кішки, правда не перестаючи при цьому хихотіти і сипіти…
Тара розвернулася, перехрестила лапки і в неперевершеному стилі Шерон Стоун продовжила пресинг.
Та зрештою вона була права – скільки предивних та малоцінних речей я вельми круто продав, завдяки майстерним виставам, які вона влаштовувала. Без сумніву, ця дєвчонка вартувала дрібки уваги та пошани.
І тим більше, коли йшлося зрештою про всього-навсього тривіальне еротично-радісне переварювання нещасних мушок на теплому чорному камені.
Я здався, відкрив табакерку і Тара вмить вмостилася на маленькому острівці чорного каменя, згорнувшись у волохатий клубок.
- Сам ти ёжик в тумане, - затихаючим сипом вона полишила мою свідомість.
До речі, чорну субстанцію в табакерці мені подарував один контактер, якого постійно запрошували кудись чи то енлонавти, чи просто алконавти.
Дивним був той Ярик. Мульйон разів я вже був готовий йому повністю повірити, як раптом він починав морозити таку несусвітню хрень і дебілізм, що потім мені соромно було навіть продавати свої «антикварні раритети»…
Так ось, я вже майже добрався і до початку цієї історії.
І треба сказати, що я збрехав.
Тупо і беззмістовно. Типово по-чоловічому.
Мистецтво для мистецтва, так би мовити.
Коротше - народний афоризм я проігнорував не на 50, а на всі 100 відсотків…
Позичені гроші – то не просто колектори, пресинг, нерви, сльози і соплі…
У моєму випадку такий початок бізнесу так змінив моє життя, що навіть не знаю ,що більш прийнятно в такій ситуації– реготати чи посипати голову попелом.
Цирк на дроті.
Спробую почати і навести логіку у моїй історії, бо коли без підготовки показати мої записи у згортку – це може викликати найнесподіваніші наслідки.
Наприклад, одна моя прикольна колежанка, якось випадково отримала від мене файл із початком моєї історії…читала і перечитувала – і тепер пише англомовну фентезі під таким відомим псевдо, що мені самому здається, що ті всі речі я сам у неї списав…
Та досить вже - чи то самовип’ячування чи то самобичування – не все так погано, життя схоже налагоджується, як сказав старий бомас, коли знайшов недопиту пляшку періньон та майже ціленьку папіроску портагаз…
Дивно, але ще не так давно, я був звичайним рабом нашої рідної мертвої та бездушної машинної цивілізації. Технар, ботан. Істота, яка може ночами просиджувати над конфігуруванням дебільного самба сервера, або над розводкою електронних плат …І чим більше я працював, тим більш складними та локальними були мої розробки, які зненацька почавшись завжди закінчувались несподівано. Типове життя інтелектуального шудра – важке, нудне, нервове, безпросвітнє.
До речі шудри, несамостійні виконавці – найперша і найчисельніша частина людства. На відміну від вайшьїв (господарів), виконавці (шудри) виконують лише частинну роботу, і якою б вона не була – чи то замітанням сміття, чи написанням програмного коду для контролерів – то не робота хазяїна, то робота найманця…
Але це знов тема без кінця і початку, і як казав мій знайомий веселий гультяйчик Петро - гоп стоп робота не чіпляйся хлопа…
Так от - так я собі й пахав, їздив деколи за кордон. Зрідка бухав.
Нафарширував свою оселю гаджетами, як кожух вошами (хоча самі вони й регочуть із того нашого афоризму).
І з жіночими особинами у мене був повний неконтакт, не те щоб вони мене не приваблювали, але я, скажемо так м’яко – не вельми приваблював осіб протилежної статі. А по правді, вони кидалися від мене врізнобіч як руді щурі, лише я розкривав рота і привідкривав свою ніжну (ха-ха) і чутливу (ха-ха-ха) душу…
Оце пишу ці рядки і не можу стриматися від посмішки.
Таке враження, що то все не про мене, а про когось зовсім іншого, незнайомого та далекого.
От і дивуйся тому, що життя так тече, що часом затікає в такі місця, що ні в казці розказати, ні у сатирі осміяти…
Пам’ятаю як одного дивного вечора, дивного бо, залізяки вели себе як чемні, вірні і віддані дружини, чемно виконуючи свої функції і вміло маскуючись під відданих рабів роду людського, замовник вчасно заплатив бабло, директор видав премію…
Коротше все було повний ажур, а не стандартний пинзеник.
Правда, як відомо - у кожній ложці меду гарантовано приховані наночастки дьогтю.
І те що вони маленькі не робило їх менш дьогтистими.
Вже зранку я помітив зміни. Ранішня кава здалася мені прісною і несвіжою.
А від сигарети я і взагалі відмовився. Не зміг.
Ще вчора дві із половиною пачки улюбленого і ненависного ЛМ, а тут бац, і як з перепою – облом бажань.
На роботу йшов пішки і усміхався як клієнт кульпарківської дурки.
Замість втупитися в землю, привітався з симпатичною сусідкою (ніби так і було завжди !), і вона (впасти не жити !) – з усмішкою махнула мені рукою…
…
На роботі все мені здалося таким несправжнім та вивітреним наче опинився в часовому залишку світу перед поїданням його лангольєрами…
Я прислухався, але на щастя то були не вони, це Петро в суворій самотності гриз свої нескінченні бутерброди із фальшивої польської шинки, настільки просякнуті «рідким димом», що здається навіть монітори вкривалися кіптявою…
