„Дефлорация, так же естественна, как придурки...
иногда тебя любят за то, что ты рядом...
парень не может остановиться, его должна остановить девушка; запомни это, пожалуйста, для того, чтобы понять, любящий останется не зависимо от коитуса....
Я ніколи не натякаю, не намагайся трактувати якось имої слова”
Ранок... Приблизно п”ята година... Темно... За вікнами виє вітер, дощ хлюпає по кватирці... Холодно... Ковдра сповзла на підлогу, ноги змерзли... Руки теж холодні... В очах темно... сльози... гарячі, солоні... Їх багато... Сорочка на грудях стає мокрою, душно... У дзеркалі навпроти відображення... Хіба це я??? Ні! Не може бути! Змучений погляд, синці під очима, сині губи...
А за вікном світає... Як там у великого генія? Світає... край неба палає... Та ні, не палає... Холодно для вогню. Небо синє чи сіре... Щось незрозуміле... одним словом – небо. Таке як і завжди...
Зірок вже нема та і не було їх сьогодні... і вчора не було... і завтра не буде... їх взагалі більше не буде... вони мені не потрібні. Моя зірка давно впала і потонула у тому мороці болю, що живе в моїй душі...
Навіщо??!? Навіщо ти так зробила зі мною?!?! Чому, мамо?!?! Що я тобі зробила?.. тепер тебе вже нема... і не буде... тепер я зовсім сама... той нехай...
Небо світлішає... хмари розходяться... сонце. Велике, тепле сонце... Той нехай! Ще трохи і знову темно... ще зовсім небагато, зовсім трошки... потерпи, моє серце, потерпи... скоро ніч.
