Сільський причептор1 Григорій Лопух зранку до вечора ходив з хати в хату, стукав у кожні двері, гойкав попід вікна, обганяючись від собак, проклинаючи то свою долю, то прокляту бабню, яка перед ним замикає двері на ключ, закриває вікна фіранками і мовчить, як камінь. А якщо котрась не встигне замкнути двері, то встигне заховати радіоприймача, а потім почне своєї новти: «Не маєм, паночку, радії, бих не дуждала, аж маємо! А як платити, паночку, порцію2 за те, що не маємо, но кажіть і самі!..»
– Ходжу, наче той жебрак, а клята-триклята бабня, фрас би тото потер, всі новини знає!.. Коли сапають куккурудзу, чи у стоять Мішка Ботика на черзі за хлібом, тільке те й почуєш: «казала радія, што буде дощ!», чи «казала радія, што...». Чорт би тото забрав, бо коли гія платити податок за радіоприймач – «не маємо, пане, радії!» – сплюнув сердито Гаврило Лопух, заходячи на подвір’я Івана Кобата. – У Івана сто на сто є радіоприймач, бо великий політикант з нього – все знає. До того ж працює у бригаді Степана Каця, а в Каця лісоруби такі гроші луплять, що аж!..
Коли Григорій зайшов до хати Івана Кобата, шестеро діточок пурхнули, як переполохані гороб’ята, і поховалися куди котре змогло, а стара Марія Кобатиха, Іванова мати, запросила «файного гостя» сісти до столу і вгостила горням холодної водиці.
Григорій сів, подякував за воду і, витягши з ташки товстий зошит, почав своєї:
– Бачу, тітко, що ви вспіли заховати радіоприймача, ліпше поставили б його на стіл, бо не буде добре! – погрозив старій пальцем.
– Та што тото ви, паночку!.. Не ховала я ніякого приймака, ні-м го не виділа, ні-м не чувала би сюди валявся якийсь приймак. Давно муй шовґор Василь Перчик тримав по два-три приймаки, а тепер...
– Та ні про якого приймака я вас не питаю, а про радіоприймач! – перебив сердито Григорій стару.
– Чорт у дзвони, а дідько у клепало! – махнула рукою стара, а потім запитала: – А радіоприймак, хто тото?..
– Не хто, а што! – гримнув на стару Григорій. – Радіоприймач, то як ви кажете – радія. Ра-ді-я, яку ви заховали, коли побачили мене. За радію та за телевізор треба платити статові податок, порцію, як ви кажете.
– Всяких податків та порцій єсте понавигадовали гурше ут тих фанаріотів, а што тото радія, я не знаю, бо-м ні не виділа, ні-м не чула...
– Не вертіт бесідов, тітко, бо добре знаю, що ваш син заробляє добрі гроші, бо Кацьова бригада не робить за тріски... Не може бути, аби не мав радії. Кажіть, де заховали, бо почну сам шукати, а як знайду, то не вийде добре..
– А може, би ви, паночку, краще пішли робити у ліс, як мій син, ніж поміж бабськими гирбанами радії шукали.
– Тітко, я причептор!..
– Та вже вижу й сама, што єс причептор, – перейшла на ти стара Кобатиха. – Бо єс причепивса до мене, як реп’ях до кожуха, але пусто-дурно, бо я не виділа-м ніяку радію, ні не знаю, што тото є, хоть ми кажи, што чинит ота радія!
– Говорить! – ніяково відповів Григорій.
– Із ким? – здивувалася стара.
– Та ні з ким, сама...
– Ха-ха-ха!.. Якас дурна тота ваша радія, не всі кози в неї дома, бо стара Маріка, хоч зблудила зовсім на голову, але сама ще говорит лиш із курми.
– Досить, бабо! – розгнівався понад міру Григорій. – Кажи, де радія, бо почну сам шукати! – і піднявшись з стільця, попрямував до скрині, що стояла біля печі.
– Йой, паночку, не шубиркайте ми у скрині, бо там тулько одежина, што єй держу на смерть, а у нас, паночку, є і телевізор, і діфузор2, і радії, а ще й кіно!
– Як то!.. – випулив очі Григорі.
– А так, паночку: син – телевізор, невіска діфузор, ось, шість радієй, – вказала рукою на дітей, – а я, баба, кіно поміж ними! А тепер заберися ми з хижі, бо ти упарю окропом очі, голопуцнику остатній! Муй син робить уд рано до вечора, абих мали дарабку хліба у хижи, а йому радії снються!..
Аж на подвір’я вийшла стара і кричала за Григорієм, поки той не зник за вербами, а опісля зайшла в хату і витягла зі скрині радіоприймач, бо страх любила слухати народну музику.
