Я цілую її на прощання, а вона вже засинає.
Літо дзвенить у ясно-блакитному небі останнім щемливим акордом, осінь золотокоса щоранку зазирає в гості холодним подихом вересневих туманів.
Ми прощаємось.
Вона тане, щезає, залишаючи по собі лиш ромашковий спогад.
- Спи, моя мавко… - шепочу. - Зустрінемось навесні…
