- Вибачте, будь-ласка, запальнички часом не знайдеться? – я обернулась. Білий кінь з цигаркою в зубах ввічливо чекав відповіді.
- Перепрошую…що?
- Я кажу: з-а-п-а-л-ь-н-и-ч-к-и у В-а-с н-е-м-а-є? – повільно, по складам, як останній розумовідсталій дурепі , повторив кінь
- Ось, будь-ласка. – чиркнула я, підкурюючи йому сигарету.
Кінь сів на лавку біля під’їзду і смачно затягнувся нікотиновим димом. Я, відчуваючи себе не дуже комфортно від такої ситуації, теж сіла поруч і закурила.
Є така народна прикмета: зустріч з розмовляючим конем-курцем – до перших вісників шизофренії. Якщо такої прикмети нема, треба обов’язково записати. Та чомусь мозок не надто переймався питанням свого здоров’я та наявності психічних відхилень. Перемогла цікавість, якій ця ситуація здавалась досить кумедною.
- О! Як мені цього бракувало! – випустив кінь сигаретний дим. І пояснив: - Три місяці як кинув. Та хіба можна не курити з такою нервовою роботою?
- А кажуть, що крапля нікотину вбиває коня… - якось недоречно згадала я.
- Та брехня то все, не вір! Он мій дід смалив як радянський потяг і до ста років дожив, уявляєш? Правда, останні роки кашляв так, що вночі як почуєш його бухикання, з переляку «Отче наш» вивчити можна. Та то неважливо.
Хе! Крапля нікотину! Та з нашою екологією щурячу отруту ложками їсти можна! У нас уже цей…як його…о! імунітет!
- А що Ви тут робите? – підтримала я розмову.
- Та цього ідіота-романтика чекаю! Не робота, а каторга якась! Навколо одні кретини!
- Кого чекаєте? – обірвала я початок монологу на тему: «Всі тупі віслюки, один тут я породистий скакун».
- Та принца! Кого ж іще! Пішов до своєї омріяної і єдиної.
- А Ви чому тут?
- А я… а я в ліфт не вліз. А по сходах підніматися не можу – здоров'я вже не те. Старість не за горами, солі в суглобах…
Я краще тут почекаю.
- Зрозуміло.
- Та й заважати їм не хочу. Я, знаєш, прихильник традиційних поглядів. Тому свято переконаний в тому, що в коханні третій зайвий. Особливо, якщо цей третій – кінь.
- Цікаво мислите… Вибачте, але мені вже треба йти. – здоровий глузд нарешті прокинувся і дбайливо попередив,що розмови з конем до добра не доведуть.
- Давай! Дякую за компанію. О! Поки ти не пішла, підкури мені ще одну цигарку.
Кінь майже докурив, коли з підїзду багатоповерхівки вийшов юнак з блакитними бездонними очима, ніжними, як у янгола, рисами обличчя та з короною на білокурій голівці.
- Ну шо? – затоптав копитом недопалок кінь.
Принц нічого не відповів, лиш тяжко зітхнув і змахнув сльозу з довгих вій.
- І ця відшила?! Ну що за час такий! Вже принци на білих конях нікому не потрібні. Їм подавай когось на шикарному авто, з купою грошей, грубою зовнішністю, великим сексуальним потенціалом і обов’язково покидька! А цнотливі меланхолічні юнаки з далеким королівством, конем та знанням на пам'ять всіх віршів Шекспіра вже не в моді.
Та не журися ти так!
Щось придумаємо!
Тільки, слухай, давай по селах їздити не будемо, добре? Бо там від роботи коні дохнуть, сліпнуть і життя у них на лайно схоже. А мені так не можна! Я праценепридатний. У мене ж серцево-судинна недостатність. І радикуліт!
Та не кисни ти!
Ходімо вже на метро.
У тебе гроші залишились? А ти купиш мені гамбургер? З огірками? Купиш?
Та не плач! Не реви, кому кажу! Ти ж принц, щоб тебе трясця!
Хто ж знав, що казка сьогодні така непопулярна. А люди спокійно можуть жити без дива.
