1
Місто мерзнуло. Минала зима, наближались гучні і людні свята, містом снували люди тягнучи за собою ялинки, купляли кольорові кульки, дзвіночки і вогники, подарунки. Хтось панічно шукав компаній, обдзвонював старих і нових і навіть інколи не друзів, щоб урешті зрозуміти - у натовпі самотність ще знесилююча. Більш виважена маса купувала великими партіями їжу, щоб потім робити з неї іншу їжу – розкладену по порціях, сервізах та часу. Багатші і цинічніші просто заздалегідь замовляли місця в ресторанах, модних клубах та інших місцях, де про свято турбується хтось інший, нижча по рівню маса. Адже хтось святкуватиме і на кухні тих ресторанів і в цілодобових супермаркетах і магазинах. Люди прирекли себе на те, що останній день грудня має чимось відрізнятись від останніх днів інших місяців.
Але місто сумувало і мерзнуло все одно. Доходив до кінця грудень, а снігу так і не було. Це було не вперше, але від того ж не легше. Якщо зовсім точно було 19 грудня. Хлопець в обірваному, брудному одязі минав вулицю і задумливо дивився на радісні плакати, де безапеляційно було сказано, що Миколай про нього не забуде. Людина, що за своєю природою є уважною помітила б, що хоч одяг у хлопця справді не найкращий, але взуття таки у порядному стані. Під нігтями бруд, але зуби білі. І вигляду сильно ображеного життям він, казати по правді, не має (але люди рідко щось помічають окрім них самих).
Він подумав, що в них в притулку зараз напевно щось розказує священик, а потім як завжди будуть дешеві цукерки і мандарини. Взагалі то, було б непогано зараз туди потрапити. Йому подобались дешеві цукерки і мандарини, хоча зараз він міг би легко купити собі і кращі солодощі. В притулку було багато книжок, правда здебільшого тільки казки. Але потім священик почав приносити інші книжки, цікавіші. Був телевізор, з великим екраном, часом він дивився там щось. Здебільшого мультики або новини. Бо новини дивився дідо Андрій – сторож, а мультики – малявки. Їм тре було поступатись. Їжа там була не найкраща, але… По суті у притулку було справді непогано. Але був один значний мінус: там його били. Звичайно не вихователі. Били його ж віку хлопці. Причини можна наводити довго, але чи треба? ( біла ворона, помаранчева миша, зелений слон, яка різниця?). З часом він навчився терпіти, але ситуація ускладнювалась тим, що після кожного «нещасного випадку» вихователі намагались віднайти винних. Здебільшого їх не знаходили ніколи, тому карали однаково всіх, а його потім у результаті знову товкли. Але вже інші, слабого, сонного в ліжку. Стукати він не хотів, бо знав, що тоді можуть і вбити.
Але заробивши в кінці листопаду струс мозку таки вирішив піти. Бо не мав сили слухати, як схлипує цілу ніч Лідуся біля його ліжка. Він добре знав Лідусю, спостерігав за нею, потім навіть пробував пояснити, що це не її робота, не її місце. Що їй краще працювати наприклад в дитячому садочку чи в аптеці, чи на шоколадній фабриці «Світоч». Але не в притулку. Або принаймні не в їхньому притулку. Але вона тільки сміялась, бо йому бач тільки 12 і він нічого не може знати про дорослі справи. А самій 19 з половиною. Ідіотка. І от тепер сидить тут. Жалій її. За тиждень він оклигав і пішов. Тікати було трохи невірне слово, бо він попрощався з дідом Андрієм, помахав рукою малечі і серйозно кивнув Лідусі. Проліз в дірку в огорожі і пішов.
За тиждень він мав дах над головою і пристойний заробіток. Відсотків шістдесят звичайно доводилось віддавати, але решти цілком вистачало. І на смачний шоколад і на більш-менш пристойне взуття. Поношений брудний одяг доводилось носити через роботу. Та і не хотілось, що впізнали колишні однокласники або щось таке. Коли на його шляху зустрічалось щось зі старого життя, навіть не було боляче. Сприймалось нібито старий фільм. Гарний, веселий, але все таки фільм. А зараз хотілось мандарин. Не тому що Миколая, а ось просто захотілось. Бо вони соковиті і гарно пахнуть. Добігав кінця день. Вечору вже не існувало. Майже в повній темряві жінка скидала до коробок апельсини, мандарини, гранати і хурму. Побачивши хлопця посміхнулась і подала йому помаранч:
-Шо, вертаєш зі зміни, поет?
- Та який ж я поет тьоть Нель, так... - зовсім не ніяковіючи весело відповів він, зчищаючи шкірку з яскравої спокусливої апельсинки.
- А ше й скромний, - пророкотіла жінка і понесла коробки до мікроавтобуса.
- Дякую! – прокричав їй вслід хлопець.
Робота і справді на сьогодні вже закінчена і пора йти додому. Проста і цікава загалом робота. Він декламував вірші. На вулицях, в електричках, в трамваях і тролейбусах - він просто читав напам’ять вірші, які вчив ще у школі : Шевченка і Франка, Лесю Українку, Тичину і Сосюру – все, що міг згадати. І йому давали за це гроші. Хлопець не відчував себе жебраком.
Він зійшов з тротуару і обережно чекав поки світлофор змилостивиться і дасть для пішоходів зелене світло. Мигнуло оранжевим, знову нагадавши помаранчу. Дуже хотілося снігу, хлопчина махнув рукою, ніби відганяючи від себе нав’язливе бажання, моргнув, і змигнув з ока... сніжинку. Він не вірив своїм очам: за лічені секунди місто охопила справжня хуртовина. Великі справжні сніжинки падали і падали, вкривали землю, автомобілі та одяг людей. Хлопець йшов і посміхався, не знаючи чого, сніг почався такий сильний, що довелося натягнути шапку і капюшон зверху. Це сильно обмежувало поле зору і мабуть тому, він не помітив, що за усіма його діями уважно спостерігали. Старий чоловік, що йшов за ним мав вигляд зовсім не добропристойний. Сиві довгі пасма волосся заплуталися і стирчали як у божевільного, очі голубі і вицвілі чомусь лякали усіх, хто з ними зустрічався. А вдягнений пан був у синє довге пальто, що пережило на своєму віку може й більше, ніж його власник. І завершували образ два чорних кулька Boss, що той міцно тримав у руках. Він йшов слідом за хлопцем і задоволено цокав язиком.
2
У той самий час, за кілька кварталів, на розі Скрипалька виводила якусь одну відому їй мелодію. Вона грала прикривши очі, але все одно відчувала, що навколо неї вже зібрався добрячий натовп. Вона імпровізувала: грала то класику, то якісь етюди, а зараз просто хаотично підбирала ноти... вібрація. І мелодія обірвалися. Почулися стримані аплодисменти, Скрипалька відкрила очі, посміхнулась, вклонившись публіці і почала збиратися. Вона зібрала докупи гроші, що покидали в чохол від скрипки і засунула їх в кишеню, не рахуючи. На кілька днів вистачить.
Підібравши чорну довгу спідницю вона швидко рушила вздовж бічної вулички, що відходила від головної площі. Скрипалька йшла, але в голові продовжувала звучати музика, від неї не можна було нікуди подітись. Вона йшла і чула музику у кожному пориві вітру, чула шум міста окремими нотами. Найпронизливішою з них для неї ставав плач дитини у чийомусь вікні. Вона не могла мати дітей і їй завжди здавалось, що у кожному тому плачі винна мати: що та недогледіла, тоді як вона сама була би чудовою матір’ю. Хотілося крикнути це на усю вулицю. Але їй вже за тридцять, а дома так ніхто і не чекає. Це ж так важливо, щоб хтось тебе чекав. Але усі кого чекають, чомусь ніколи цього не цінують...
Вона йшла зі своїми думками і не помічала куди прямує, поки не звернула в одну з кривеньких вуличок, що закінчилася старим обдертим будинком. З ринви на будинку крапала розмерзла вода і стукіт крапель знов зливався у якусь незнану музику. Скрипалька здригнулася, почувши за спиною кроки.
-Ось Ви й самі прийшли сюди... – вдоволено мугикнув чоловік.
- Перепрошую, ми знайомі? – обережно відповіла вона, намагаючись не панікувати. Але в голові вже вирувала скажено швидка мелодія, її ритмом було серце, пульсуюче від страху.
- Не треба мене боятись. - ображено мовив чоловік, припіднімаючи капелюх на голові, в знак чемного привітання . -Невже я схожий на негідника, який чимось може образити даму?
Скрипалька мимоволі ковзнула поглядом по незнайомцеві і бурхлива мелодія у голові трохи сповільнилася. Чоловік виглядав дуже порядно і навіть дещо старомодно. Напевно через капелюх та палицю у руці, на яку спирався.
- Ні не схожі, - визнала вона, - Але все ж таки... Я не розраховувала тут когось зустріти... У такий час...самі розумієте.
- Звичайно розумію, усе розумію, – улесливо погоджувався франт, - тому й запрошую вас до товариства. Щоб ви могли пересвідчитися... – промовляючи це він взяв Скрипальку під руку і повів прямо до входу в закинутий будинок.
- Куди Ви мене ведете?! – безпомічно скрикнула Скрипалька.
- Туди, де ваше місце, - твердо відповів чоловік. Обоє зникли у будинку.
А там велася напружена й важлива розмова:
-Ні, пане Ротт, я ніяк не можу з вами погодитися. – сказав, як відрізав огрядний пан в смокінгу. Наливши собі коньяку, він продовжив слухати співрозмовника.
- Це ж люди! Невже ви не розумієте? Звичайнісінькі люди! – голосив Ротт. Їм не можна довіряти! Ви справді усе так легко забули? – він знервовано ходив по кімнаті і періодично стукався головою об масивну антикварну люстру-підсвічник. Хоча у кімнаті, де пани сперечалися, вона виглядала не антикварною, а просто вдалою частиною інтер`єру. На те ж саме натякали важкі темні портьєри на вікнах, та дубовий стіл зі стільцями за якими власне й відбувався діалог.
- Янек, забери вже це середньовіччя? – раптом втомлено попросив Ротт, знову зачепившись за люстру. В його голосі вже не чулося попереднього запалу. Огрядний пан на ім’я Янек знизав плечима і за мить замість люстри у стелі вже світились неонові лампи яскравих кольорів.
-Я нічого не забув, але я розумію інше, - продовжив він розмову - Ми не вічні Ротт. І з цим треба рахуватися.
- Нас загнали в глухий кут! – далі обурювався Ротт. Він підійшов до барної стійки, що ще хвилину тому була дубовим столом і налив собі ще. - В нас немає іншого виходу. – вимовив він, осушивши склянку.
- Виходу в нас і справді нема, - мовив на це Янек, хвилину подумавши - Але в цьому винні тільки ми самі. Ніхто нас нікуди не заганяв...
-Люди , - безпомічно мовив Ротт, - Люди зі своїми примхами, страхами, з їх заздрість і тупістю... Як ми це переживемо, Янек?
- Ми і не переживемо – тихо відказав чоловік без тіні суму.
На цьому вони замовкли.
В наступну хвилю закрутився вихор подій: в кімнату вбіг пан в капелюсі, тягнучи за собою Скрипальку, яка забула, що треба пручатися, бо ошаліло оглядалася навколо. Дивуватися було чому: опинившись у під’їзді її ноги одразу ступили на вишуканий килим. Ліпнина на стелі і кольорова мозаїка сходів довершили враження. Опинившись у квартирі, яка знову почала видозмінюватись Скрипалька важко осіла на підлогу.
-А в неї є.. певні дані... – зацікавлено оглянув нову кімнату пан Ротт.
У стіні навпроти панів з’явився камін, обабіч нього виросли височенні полиці забиті книжками. Камін ледь тлів кидаючи тінь на іншу частину кімнати, де і зомліла Скрипалька. Також кімнату освітлювала гасова лампа.
- Так, - погодився Янек, - стиль відчувається.
- І де ти вполював цей екземпляр?
- Не повірите – сама прийшла. – переможно повідомив чоловік у капелюсі.
- Сама? Коцький, ти нічого не плутаєш? – засумнівався Ротт
- Такого не може бути! – погодився з ним Янек
- І тим не менше це так. Я перестрів її за кілька кроків до будинку. – багатозначно промовив пан Коцький.
- Що ж... ну давай подивимося... – вирішив Янек.
Янек байдуже ставився до жінок. За своє коротке, чи не дуже життя, (залежить якими категоріями міряти), він все ж бачив досить, щоб переконатись, що усі вони абсолютно божевільні. Усі – починаючи від заклопотаних домогосподарок цього часу, закінчуючи млосними відьмами з інших вимірів, куди Янек часом навідувався, щоб розвіяти осінню меланхолію. Чому ті, яким до прикладу пощастило народитись розумними, в результаті чинили феноменально дурнуваті речі зі своїм життям? Чому красуні протягом усієї історії людства, марнували себе на чудовиськ? Хай і з правильними рисами обличчя... Що сниться уночі цим істотам - милим і фатальним, русявим чи рудим, мрійницям, істеричкам, чи холодним і жорстоким стервам?
Ця була гарна, хоч і перелякана, але одразу видно – дуже здібна. Реальність навколо неї розбивалася вщент.
-Що ви від мене хочете? - прошепотіла вона, отямившись. Очі блищать, розпашіла і збуджена.
Та нічого, ви присядьте. –Янек кивнув на велике зручне крісло. –Думаєте, усі обов’язково щось хочуть? Від Вас особисто? Ви собі лестите, - вона спалахнула, – але насправді так. Так… Саме ви нам потрібні. Ви часто чуєте… те, що ви чуєте? Звуки міста?
Вона здається навіть не здивувалась. Одразу почала говорити – промовляючи слова різко, ніби викидаючи їх з себе:
-Майже завжди… - вона опустила голову. –Мені в дитинстві здавалось, що це чують усі… Я розказала мамі і вона віддала мене в музичну школу. Але виявилось, що й там ніхто такого не чує. Я грала на скрипці. Думала що божевільна. Але музичну школу так і не закінчила. Я за життя не зіграла жодного твору повністю. Не могла зосередитись, бо у голові постійно це… Тільки імпровізація. - її пальці нервово постукували по кріслу, а очі бігали, намагаючись охопити все, що відбувалось навколо.
-Цікаво, цікаво… Янек заходився догоджати жінці.- Як чарівно, провалити екзамени через таку… хм… штукенцію. Може кави, чаю, чи крові? Ха-ха! Жартую! – Це я одразу шокую, знаєте… - добродушно пояснив він. Хоча з вас здається вже досить на сьогодні шокової терапії… Щоб ви одразу зрозуміли – ми ніяка не секта, не культ і навіть не зграя божевільних. Ось чай, - ось чай я сказав – повторив він трохи тихше крізь зуби, дивлячись кудись під стіл. Чай слухняно з’явився на столі, а поруч стояли порцелянова цукерничка та срібна ложечка.
-Але ким би ми не були, Ви одна з нас…
-Боже, Янек звідки цей пафос? - вдавано роздратовано перебив його Ротт.
Ми лише пропонуємо Вам роботу. Правда неоплачувану. Зате з вели-и-икими перспективами. Важку, але напрочуд приємну. І головне дуже корисну для здоров’я. Для вашого здоров’я – додав він, безпардонно постукавши Скрипальку по голові біля скроні. Ви будете робити те, що й робили раніше: грати на Скрипці на вулицях. Лише на трохи інших вулицях… Чи не зовсім на скрипці. А може й не зовсім Ви…
-Ротт! – гримнув на нього Янек. Припини!
-Ви будете безсмертні, – сказав Янек тихо по хвилі,- Деякий час. Лише у цьому місті. У якості… хм… Слухового апарату я б сказав. Щоб не казати бога.
-Доки не набриднете йому, як ми. – байдуже кинув Ротт.
-Так… – погодився Янек. Бо ми вже застарі. Ми не встигаємо за ним.
-За ким ним? Про кого ви говорите? – запитала Скрипалька, затягуючись вигулькнулою з повітря довгою сигаретою.
-Про місто звичайно. –Янек долив коньяку.-Окрім вас є ще кілька людей. Ми будемо допомагати на початках…
-Доки не зникнемо. – вишкірився Ротт.
-Що? Що я повинна робити?- благально промовила Скрипалька.
-Та нічого. Ви будете символом. Звуковим символом. А так звичайною людиною.
-Не бреши їй – буркнув Ротт.
-Ну гаразд, Ви більше ніколи не будете звичайною людиною!- урочисто виголосив Янек. У цю ж мить несподівано залунав оркестр, його звуки наповнили кімнату.
-Браво мадам! – зааплодував Ротт.
-Це ви? – недовірливо глянув Янек на Скипальку.
-Здається я. –відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі.
3
- Хлопче! – раптом шарпнув його хтось за плече.
- Зараз будуть бити .– промайнуло в голові у хлопчика, - Треба тікати! – свиснула в голові наступна думка.
Старий в синьому плащі не чекав такого від малого. Він важко побіг за ним.
- Та чекай ти! Ану стій я сказав! – кричав він йому в слід, та хлопець біг, навіть не озираючись. - Скажу тобі щось... Пожалієш потім... А дурне мале! – сплюнув він і нарешті зупинився віддихуючись.
Та почувши останню (образливу) фразу хлопець зупинився сам і відповів огидному старому:
- Ніякий я не малий... Взагалі сам такий! – кричав хлопець через вулицю незрозуміло до кого.
- То підійди сюди!
- Не підійду! Знаю я вас...
- Справді? Ти мене знаєш? Це дивно. – відповів старий в синьому
- Що вам від мене треба?
- Поговорити.
- І все? – недовірливо подивився хлопець
- Та ні, не все...
- Ах он як... – знов визвірився малий
- Заспокойся...
- Сам заспокойся! Я нічого твого не брав! Я зараз міліцію...
- Хлопче, скажи мені одну річ? – неуважно перебив його Старий
- Ну? – неохоче погодився хлопець
- Як тобі вдалося викликати сніг?
Хлопець приголомшено відкрив рота і так і застиг від здивування. Втім це тривало лічені хвилини, вже в наступну мить він говорив, говорив і ніяк не міг зупинитися. Розказав, як з’їв апельсину, що дуже хотів снігу, закрив очі і в наступну мить… Він жадібно роздивлявся старого,- мабуть намагався відшукати у ньому щось чудернацьке, щось цікаве таке що хоч трохи робило б його подібним на Мерліна. Сніг не припинявся і за кілька хвилин борода старого у відблисках ліхтарів справді почала нагадувати якусь таємничу бороду – таку що личить чарівникові.
-А ви?..- з боязким сподіванням запитав хлопець
Ні, я не... я не вмію викликати снігу, як деякі – коротко розбив його надії Старий. І до того ж я старий… - додав він по хвилі., - при цих словах він підморгнув хлопцеві і взявши його за руку кудись впевнено повів.
Але якщо хочеш то ми можемо піти в одне місце…
