І чого я це розповідаю? Та хочу, щоб ви знали, що ми не одні у Всесвіті. Мене ж, якось були підвезли до себе додому брати по розуму, тобто, -ага-, інопланетяни. Так люб`язненько чимось яскравим у очі мої засвітили. І, тільки – но, хотів їм сказати, що у мене світло впритул душа не приймає, -одразу по фарах чим попало лупешу-, і поплив... Випірнув уже там у них. І бачу.... Мамо моя... Да, жисть у нас не здря, як кобиляча ніздря. Коротше, по-порядку.
Поїхали якось до родичів на весілля. Живуть вони у степовому селі, від нас за 50 кілометрів трасою. Їхали автобусом, мій „Москвич” саме забастував. Гуляли три дні і так душевно... І випили, і закусили, і потанцювали, і поспівали на славу, і пожартували так, що щічки боліли від сміху, а дехто й спіймав на горіхи. Вцілому, відсвяткували, як завжди у селі, дуже добре.
Як їхали назад, то ледве засадив я своє сімейство до переповненої сусідової „Волги”. Але сам не вліз. Тоді й кажу їм: Чекайте татка удома. Вони й поїхали, а я – за теля і у поля. Так, чомусь, схотілося додому навпростець бабинолітніми степами пройти. Заразом і шелягу подивитися на корзини та ятери. З собою у торбі тормозок з вертутами, салом, яйцями, вареною у мундирах картоплею, помідорами, цибулею і півлітрою магазинського сухого винця. Добра сваха на дорогу дала, як сказав, що хочу пішки пройтися. Якщо по прямій, то виходило всього кілометрів зо 12. Спочатку повезло, стрів дорогою знайомого тракториста, Пентюхом його дражнять, а, як звати, оце, забув... Не помню, чи оце, Хведька, як ти, чи, от, Гришка, як він? Что й то с пам`ятью моєй стало... Да, підвіз мене Пентюх аж до Мулькиної кошари, він туди ЮМЗ із причепом за овечим їхав. Мулькина, то майже півдороги, але далі вже немає ніякої дороги. Треба степами та степами через шмат покинутого полігону чимчикувати... Потім, вже майже під селом, буде сосновий лісок, там через просіку, і вдома. Йду собі, жарюки нема, хоч і сонячно, безвітряно, небо блакитне-блакитне, подекуди білі хмаринки. Як, по-моєму, то немає кращого відпочинку ніж неквапом пройтися самому по степу у пору бабиного літа. Вже не жарко, але ще й не холодно, все наче так і дихає спокоєм. І цей стан поступово охоплює та захоплює у себе і тебе...
Вже дійшов до якихось покручених іржавих залізобетонних блоків, що подекуди стирчали із піску. Полігон, - здогадався. Тут відчув, що зголоднів і вирішив підобідати. Зняв куртку, розіклав її на піску під горбочком, сів, виклав з торби тормозок, дістав ножа, порізав хліб, сало та цибулю, інше..., відкрив пляшку. Перед тим, як хильнути для апетиту, понюхав, що там? Пахтить спиртом. А на смак? Ого! Коньячний спирт. З їхнього радгоспного винцеху мабуть, а під сухар маскують для своїх. Що ж, коньяк – навіть краще, нам любиє дорогі дорогі... Ну, будемо здорові, і почав їсти. Люблю попоїсти, особливо, як доброго сала вдосталь. Гарного сальця поклала гостинна сваха, нежорстке з прожилками, ще й соломкою смалене, тане ще у роті. І коньячок добрий, так п`ється легко, як чудесний нектар, і розливає по усьому тілу блаженне тепло... Поїв, попив, підвідпочив, прийняв на дорожку ще кілька крапель панського напою та й потихеньку йду далі.
Ось і шеляги, роздивився. Тепер приїдемо трактором з причепом усім сімейством, з дідом і бабою, наріжемо лози, відвеземо додому та будемо удвох з батьком фамільну корзинну тару та рибальські пристрої оновлювати. А як забагато вийде, то лишки баба на базарі спродає. Копійка вона ніколи не завадить. Треба випити за свіжу копійку. Будьмо, щоб і мені і усім її вистачало.
Усе б добре та звідкілясь здійнявся низовий вітер і швидко нагнав різнокольорових хмар. Як кажуть: небочко накундубасилося, має бути моква. І, судячи, з кольору хмар та того, як вони щільно укрили все небо, мокву чекаємо не із підсушених. Може, навіть і... „Шторм, волна за волной...”. От не вєзьот, і сховатися ніде. До ліску поки добіжу, буду вже і під шкірою мокрий. А вітер, прямо знавіснів, шеляги аж лягають, ще трохи і впадуть перші краплі... Яка біда, прямо стихійне лихо. А заллю я оте лихо коньяком, напоєм свята. За те, щоб все лихе, яке тільки є у світі розчинилося у святі назавжди і без остатку. Сурйозно так хильнув. Кладу в торбу порожню пляшку, у хазяйстві все знадобиться. Тепер уперед і, як піонерський загін з бадьорою промовкою! Сам складу, натхнення-бо утригорла поперло!
-Раз-два, три-чотири! Три-чотири, раз-два! Хто в один крокує ряд? -Шеляг різати наряд!
–Ага!...
-Нас стихіям не здолати, ми летючі акробати!...
-О!
-Буде швидкий переліт з нами Доктор Айболіт!
-Правильно, з лікарем в повітрі надійніше...
-Якщо сало в шоколаді, то тепер не треба бляді!
-Уй, таке у клубі зі сцени сказати не дадуть...
-Нам з скловатой там лоскотно, хоч і сухо та комфортно!
Ух, яка поезія поперла, тримайтеся, класики максизму-рекламізму!...
Дивлюся, а з боку полігону у мою сторону швидко їде БМП. Звідки ж тут військові, якщо полігон покинутий? Мабуть якісь таємні навчання. Під’їжджають, стають. Булькатоокий механік-водій у шоломі, якось так підлюб`язненько, посміхається із люка і каже:
Ми у село, сідай підвеземо, бо ще згинеш тут у негоду.
–А що? Куди сідати, не на броню ж?
-Залазь іззаду, там дверцята хлопці відчинять.
Точно, обійшов, відчиняються, пригнувся, залізаю, -саме тільки сідало з ногами ще за бортом-, і, тут, відчуваю, як по ньому рідному вперіщив, мов з відра холодний дощ. Яке паскудство, - подумалось про підступну зливу. Дочекатися моменту, коли я такий беззахисний, і підло підтопити мені фундамент... Да, як у вагани з водою сів... Ото попав під дощ: суха мордяка, та мокра срака...
А усередині тепло і напівморок, сідаю на найближче сидіння, стукнули закриваючись дверцята і танкетка рве з місця, ідемо... Тепло, морить... Чомусь смердить свинячим, мабуть хтось з вояків на чоботях заніс... Ну, не возять же вони танкеткою свиней... Хоч, наша армія сільна, охрєняєт мір она... Все можливо... Очі вже звикли до напівтемряви, роздивляюся... Поряд з обох боків сидять солдати, привітався:
Здравствуйтє, товарищі бойци.
Мовчать служиві, ніхто не відповів, лише найближчий, дістав якийсь дивний, наче як підводний, ліхтарик. Підморгнув мені і так люб`язненько всміхнувся, а потім чимось яскравим з ліхтаря у прямо в очі засвітив... Я тільки-но хотів сказати, що у мене світло впритул душа не приймає, одразу по фарах чим попало лупешу, і поплив...
Виплив уже там... Ну, не тут. І бачу... Лежу у кімнаті з білими стінами у прозорому такому ящику, голий, і спеленутий ремінцями так, що не поворухнутись. На голові маю якусь хрень, всю у проводах, а навколо мене одягнені у комбінезони, ходять на задніх ногах і перерохкуються свині і, взагалі, поводять себе, тварюки, мов люди. Ти, дивись, а я їхнього м`ясця-сальця за життя скільки попоїв. Злякався я спочатку, вирішив, що або мене зараз мстячи замордують, або на досліди пустять і запручався у ремінцях та розпачливо загаласував. Але ніякої реакції, свиням по барабану, рохкають, як рохкали. Добре, що я їхні плани, щодо мене взнав пізніше, -вже коли трохи звик-, а то б одразу розрив серця і травма перця... Отож лежу собі нікому не потрібний і насолоджуюся останніми, як гадав, хвилинами життя перед незвіданими тортурами... А свинота навколо все снує та рохкає, снує та рохкає... Довго чекав, аж зморився і задрімав...
Сниться судять мене свині. По–чудернацькому одягнені у суддівські мантії стоять за суддівським столом мої домашні юні підсвинки Наця та Пеця і між ними ще якась потворна свинюка зовні дуже схожа на нашого колишнього радгоспного голову спілки тверезості Кирила Цицьку. Повен зал свиней на лавах для глядачів. Прокурор з адвокатом і охорона теж свині. І вже кінець суду, бо Цицька читає вирок. Прислуховуюсь до того, як вирішує свинота мою долю...
-Владою свинотретейського суду оголошую до вирок у справі свиноїда - рецидивіста Триндюка Василя Терентійовича...
Далі якесь безперервне рохкання, мабуть спецтерміни... Потім чую:
-Суд присудив:
Оскільки у справі..., знову не по-людському,... року по знищенню лісів, було вироком примусова посадка дерев на протязі..., рох-рох-рох,... та у кількості... рох-рох-рох..., то по аналогії у даній справі, вироком є примусове збільшення чисельності свиней підсудним, у пропорції десять за одну з`їдену, причому під час примусового збільшення чисельності свиней підсудним годувати його тільки запареною яшною дертю! Виведіть! На дерть його!- крики із залу... З луною від цих вигуків у вухах я й прокинувся... І насниться ж таке, вибачте, свинство...
У кімнаті сам. Окрім ліжка, на якому я лежу досі голий, з меблів немає більше нічого. Голі стіни, підлога і стеля, світло йде наче з усіх боків. Кляті свині, яка чистота, аж сяє все. Хочеться пити, така спрага, губи до гланд прилипли. Кричу: пити дайте, нелюди! Нізвідки на підлозі узявся пивний кухоль, повний чогось схожого на пиво. Нюхаю та куштую на смак. Пиво, як пиво. З насолодою випиваю залпом весь кухоль. Добре. Спраги, як не було. Якщо дають тут таке пиво, то може мої справи у цих свиней не такі вже й погані?...
Ой, де ж моя жінка Марина? Негайно хочу до Марини кілька разів ночувати? Та, що ж це за напасть така? Та, Марина! Та, що ж, як у армії щільно брати себе у руки, чи що? Кляті свині, чого ви мені у пиво наколотили? Конячого возбудону, чи що? Тут знову нізвідки, як і кухоль, з`являється тамтешня одягнена свинюка з якимось ящичком. Я не встиг і поворухнутися, як закляк до стовбняку усім тілом, окрім келдишу. Одягає вона мені на нього той ящичок і...
-Не знаю навіщо воно вам потрібне, але як треба, то можу ще не раз, хоч ви і кляті свині, - кажу. Відповіді немає, а свинота з ящичком миттєво розчиняється у повітрі.
Далі сиджу на ліжку, чекаю своєї долі... Думок майже немає, готуюсь до ролі піддослідного кроля... Що ж тепер будуть брати? На що цього разу збіднію?...
Тут з`являються двоє сидячих у кріслах, на вигляд як люди, одягнені у рожево – сріблясту військову форму. Ну, думаю, мабуть, якийсь їхній трибунал, зараз скажуть за що і у расход...
-Що, кажу, за з`їдених мною на Землі свиней, вбивати будете?
-Не бійся, - пролунало з усіх боків хрипким, схожим на рохкання, голосом. Ми тебе зараз повернемо додому.
Я зрадів, але все одно питаю:
Навіщо ж було мене забирати до вас і так знущатися?
-За досліди і аналізи вибач, - відповідають, але якби не вони, то наша влада тебе б додому не відпустила зовсім.
–Дивно це чути, поясніть у підробицях, товарищі офіцери.
–То слухай... Ти правильно назвав нас офіцерами. Ми і є офіцери Космічного флоту ЇЇ Величності, якось Кукурудзи 105-ї, чи що? Не дочув я, а потім повстидався перепитати. Зараз ми знаходимося на космічному кораблі Флоту ЇЇ Величності. Колискою нашої раси є планета Дукук. Одним з найбільших досягнень дукукнутої цивілізації є створення високоорганізованих самопрограмованих біологічних роботів, здатних до самовідтворення. Ці істоти зайняли у нашому житті всі шкідливі та найнебезпечніші місця, тим самим значно полегшивши нам розвиток. Ти з деякими з них тут вже зустрічався...
–Свині, чи що?
-Свині, та й не зовсім свині, ти, слухай далі. Сотні тисяч років тому, по земному літочисленню, ми прибули на вашу планету і відібрали їх з поміж усіх інших живих істот, як самих підходящих у всіх відношеннях для створення роботів. А, близько тисячі років тому, наші помічники почали вироджуватися і перетворюватися у звичайних свиней. Лікування нічого не дало, лише дещо загальмувало процес. Та, зрештою, вихід було знайдено. Це свіжа кров. Через схрещення звироднілих свинороботів з розумними істотами з їх планети-матері. Оскільки розумні у вас на планеті тільки люди, то...
–А, ви, мені не брешете? Наш ветеринар казав, що у людей зі свинями приплоду не буває.
–Дукукнуті вчені добилися того, що це потомство можливе.
-Так ви мене вкрали... ваших довбаних свиноматок осіменяти? Вашу ж міжпланетну мать!
-Не лайся, ти все одно для цього не підійшов. Знаєш чому? Тільки не ображайся, дуже вже багато їсиш ти свинини та сала. Від цього у твоєму тілі перевищений вміст, забув, як вони казали, коротше, якогось там свинства.
Хоча не дуже сподобалося про те, що щось свиняче є у мені, та я всеодно зрадів. Буду і надалі з насолодою їсти улюблене сало та свинину і ніхто та ніколи мене більше не вкраде свинороботів рятувати.
–Перед тим, як відправишся додому, наша цивілізація просить тебе нікому не розповідати про нас рівно два роки. Як розкажеш раніше, заберемо назад і будеш довіку осіменяти свиноматок без цілі запліднення...
Сказали вони оце і щезли разом з космічним кораблем... І знову я у БМП, наче і не був ніде. Враз зупинка, відчиняються дверцята. Кажу:
До побачення, служиві, -і вилізаю на околиці нашого села. Боявся, не два, а три роки нікому не розповідав. Ви перші, хто дізнався про цю мою пригоду. Отож, не самі ми у Всесвіті, не самі...
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
