– Підходьте, люді добрі. Підходьте, купуйте, не прогадайте, – рекламувала свою продукцію на сільському базарі бабця Муська. – В мене є все: і хліб, колготки, і сахар, навіть водка… – всі навколо звертали увагу на бабцю-продавчиню, котру лишень вчора знали, як Мусію Петрівну. Стати приватним підприємцем пришла думка їй за місяць після того, як її дід Степан віддав Богові душу. Сумно одній було сидіти вдома, одна розрада – внуки, але й ті приходять зрідка. Тому вирішила зайнятися бізнесом.
– Підходьте. Свіжа ковбаска в мене є, конфетки є, яйця є і тухлі…
– Шо-шо? – перепитав завчену фразу бабці Муськи дід Варнава, який почувши писклявий голос сусідки враз підійшов поцікавитися, як йде торгівля. Поряд з ним, причепившись, як реп’ях до шерсті, дефілювала баба Катря.
– Тухлі яйця продаєш? Ну ти, сусідко й даєш. Зовсім попутала грішне з праведним.
– Та не яйця тухлі! – відказала Мусія Петрівна. – А тухлі продаю, ну ті, шо на ноги зодягають.
– А-а, туфлі? – скривив міну дід Варнава. – Ти ж говори нормальною людською мовою, а то мямлиш шось. Люди ж не зрозуміють, зовсім прибуток втратиш.
– Та відчепися ти від мене, Варнаво, – перейшла на тихий тон бабця, – й без тебе погано.
Баба Катря витріщила очі на Мусію Петрівну й поважно запитала:
– А що ж сталося, Мусіє? Невже в тебе якісь проблеми? Може бізнес не йде?
– Та все йде, як по маслу, – відказала бабця Муська. – Тільки от набридло мені це життя, розумієте. Не хочу більше жити.
Дід Варнава суворо насупив брови.
– Т-а-ак, Мусько, не гніви Бога, а разом із ним і мене. Бо, знаєш, Бог, як Бог, а коли гнівається сусід, то очікуй біди.
– Серйозно, – ледь не плакала бабця. – Після того, як мій Степан, хай би його грім довбонув, полишив мене одну, то не можу знайти собі місця. Думаю краще померти.
– А йди ти… – махнув рукою дід Варнава. – Ти їй про вогонь, воно тобі про воду. Чого ти ото торочиш: «Померти… Померти!!!»? Думаєш, класно дуже в гробу лежати? Гадаєш, красунькою діло буде, га? Та ні, Мусько, при жизні воно, знаєш, все одно краще…
– О, – підняла палець вгору бабця Муська, – а це ж ідея.
– Що саме? – стенув плечима дід Варнава й в думках почав згадувати, що ж він таке сказав геніальне.
– Я викличу до себе додому фотографа, сама ляжу в труну, а він мене сфотографує. Заодно побачу себе на смертному одрі й відчую, як це бути десь там…
– Ага, – махнув рукою дід Варнава, – але для початку перевір чи з головою в тебе все «там»!
На цьому розмова скінчилася.
Але наступного дня бабця замовила собі труну й через тиждень повинна була відбутися фотосесія.
* * *
Тиждень минув, як не було.
Саме сьогодні повинен був приїхати фотограф до бабці Муськи і сфотографувати її в труні.
Бабця із самого ранку приготували місце, сама прибралася, немов на весілля і чекала на фотографа.
Минула година, друга… Сумно сидіти одній в самотній хаті, от бабця й надумала прилягти відпочити… В труну. Зробила це для того, щоб відчути себе мерцем.
Лягла, склала руки на грудях і втупилася поглядом в стелю. Відчуваючи себе померлою, мимоволі почали приходити якісь думки, свідомість наповнювалася приємними спогадами з минулого. Ось саме зараз, лежачи в труні й дивлячись у стелю, їй пригадалося минуле літо, коли вперше за її довгий вік зібралася вся рідня й вони ремонтували в її будинку дах. Згадалося, як її зять, котрого вона вважала за міщанина, котрий не має снаги й цвяха забити, власноручно підбив їй стелю вагонкою і у бабці Муськи в хаті стало, як у затишній квартирці з євроремонтом.
І от зараз Мусія Петрівна лежала в труні й милувалася тим, як її зять гарно змайстрував їй стелю.
Зненацька спокій бабці Муськи порушили дивні звуки, які доносилися зверху. Щось там шаруділо й немов рвалося на свободу.
– Боже ж ти мій, - загорланила бабця. – Миша!!!
Мусія Петрівна швидко зірвалася з труни й побігла шукати отруту. Але шорох начебто припинився. Бабця подумала, що можливо й здалося. З ким не буває. Тим паче, лежачи в труні.
* * *
А дід Варнава з бабою Катрею виглядали фотографа.
Як з ними домовлялася бабця Муська, той повинен був приїхати на 13 годину. Сусіди погодилися зустріти його й провести до хати, доки Мусія Петрівна готуватиметься до фотосесії.
Ось, нарешті, фотограф приїхав. Він швидко вибіг із своєї автівки й підбіг до діда з бабою.
– Вітаю. Я – фотограф. Мене викликали за цією адресою. Ви господар? – звернувся чоловік з фотокамерою до діда Варнави.
Той заперечно похитав головою.
– Ні. Фотомодєль вас чекає в будинку. Повинна уже лежати.
– Лежати? – перепитав фотограф.
– Так! – твердо відповів дід Варнава й повів того до будинку.
– Ось вона, модєль! – дід тицьнув пальцем на бабцю Муську, котра мирно лежала в труні, склавши руки на грудях.
Спочатку очі фотографа вилізли з орбіт, потім йому різко стало жарко, а пізніше почало морозити, а з часом його обличчя побіліло до такої міри, що воно було б білішим за сніг.
– Але… – зумів продавити одненьке словечко зляканий фотограф.
– Ніяких «але», – підганяв його дід Варнава. – Давай клацай своєю машинкою, вибивай чек та й годі.
Фотограф лише кивнув головою й взяв у руки фотокамеру.
Тільки намірившись зробити першу світлину, чоловік раптом відсахнувся й почав оглядатися навколо себе. Проте потім заспокоївся й знову почав налаштовувати камеру. Здавалося, що ось-ось його палець натисне на кнопку й перша світлина буде зроблена, але тут у фотографа знову здали нерви і він почав роззиратися навкруги.
Дід Варнава, не витримавши вибриків молодика з фотокамерою, запитав:
– Що сталося, чоловіче?
Той стенув плечима.
Раптом стелею пронісся страшний гуркіт. Здавалося, немов величезна куля впала на вагонку і її хтось штовхає з одного краю в інший.
– Що це? – запитав фотограф, переляканими очицями кліпаючи до діда Варнави. Здавалося, мить і він посивіє.
– Шо-шо, – відказав дід, – миша у футбол ганяє, – а потім тицьнув пальцем на бабцю Муську. – Ти не бійся, а краще модєль фотографуй швидше, бо якось не дуже приємно на неї таку дивитися.
– Ага, – покивав фотограф й намірився зробити свою справу. І тут стелею знову пронеслася миша, котра гралася собі горіхом. Фотоапарат знову здригнувся і світлини не вийшло.
І тут, раптово для фотографа й неочікувано для діда Варнави та баби Катрі, з труни піднялася бабця Муська й прогорланила, дивлячись кудись у височинь і простягаючи туди руки:
– А шоб ти сказилася, мишача порода. Зі своїм мишачим футболом померти не даси спокійно…
* * *
Після цього випадку фотографа довелося відкачувати. І, як говорили пізніше, він полишив свою справу і якщо, навіть, й фотографував когось, то виключно у себе, коли суб’єкт був присутній особисто.
А бабця Муська так і не побачила себе сфотографованою в труні, але сказала своїм сусідам, що не помре доти, доки не піймає ту кляту мишу-футболістку.
І сусіди й на тому були раді.
