Розумів що будь-який невірний рух, будь-який спонтанний жест, кроки в інший напрямок, скажімо, до манекена притуленого до стіни будівлі із протилежної сторони вулиці, що присів на бетонний ослін, який своїм кшталтом нагадував домовину або, з іншої точки зору, кучугура одягу що таїла тендітне тіло, імовірно, дитини, необачний порух міг ліквідувати будь-яке визнання простору звільненого від напливів аморфних спогадів. Позбувався всіляких помилкових проекцій підсвідомості, свого роду, взаємопроникнення ретуші снів дійсності що сходила за рубіконами стійкої присутності. Незважаючи на нестерпну сонливість, місцями де листя платанів проростало плямами порохняви, нюансів зіпсованої зелені, де всілякі рослини, Бауайнія грандіфлора, магнолії, олеандри, розмарини або інші декоративні рослини нагадували безлад нереальних чагарників, Марк відчував поразку.
І все ж, здавалося що бував у тих самих місцях, і в інших випадках. Може що сновигав отими провулками, але не знаходив надійного орієнтира, той поділ найближчого часу який, у значній мірі, міг вияснити сенс скромної сцени в периметрі неясної присутності. Може що ввійшов і в отой бар, наодинці або разом із нею, але не міг згадати деякі деталі, гідні підтвердити те припущення. У сутності, не мала жодного значення відповідна подробиця. Щось інше, заплутане, важко сприйняте, животіючи десь у підсвідомості, мов сон якого важко відновити наступним ранком, якийсь незрозумілий страх нищив його в ті моменти нещастя. Не міг піддатись жодному рішенню.
Можливо що ота тягуча забара, поряд вітрини що обливалася скляними променями, яку розфарбували повітряними фарбами розпливчастої прозорості, що танула в продовженнях складних снувань, картина в центрі якої кипіли дві чужі душі, усі ті зображення й відмова, ініціалізації інших актів, викликали в їхніх помислах пророцтва неминучого зла. Дві душі на вітражі відтінків вогню: вона й інша присутність, чужа особа, хтось інший чіплявся за світильник останніх подихів в отім спустошенім просторі. Ілюзія манекена із-за плечей дружини, з кожним подихом, витратним за гранями будь-якої теперішності, набирала конкретних форм, ясних, певних у решті решт.
Отой супокій що всотував нерухомості цілого пейзажу був жданим антрактом із між двох діаметрально супротивних актів. У відсутність будь-яких транспортних засобів, за виїмкою старого велосипеду, підпертого до дерев’яного стояка з побіля тераси, за відсутність прохожих або рухомих тіней, не можна було знайти ніякої розбірливої різниці між отим місцем, і островом де прагнули добратись. Там, за кілометр від міста, проростав острів усамітнення, місце без будь-яких екстравагантних реліквій, однак, у сукупності, кубло райських зростань. Представляючи серце мріяної землі, Марк зробив декілька кроків у напрямок вхідних дверей. Знав, що його могли зупинити в будь-який мент. Вистачало простого слова зі сторони дружини, простого виклику й він, отой стрійний чоловік, що вперше відчував сильні почуття неконтрольованого остраху перед невідомим, міг звернути з дороги. І все ж, те що йому вдавалося думати ясно, незважаючи на нестерпиму спеку, думка що відчувався властивцем, і в якійсь мірі ключовим актором на сцені тієї дивацької ситуації, свого роду самонавіювання або щось подібне турляло до подальших катавасій, зневажаючи будь-які припони. Наближаючись до велосипеду, на задньому сидінні, яке служило для перевезення необхідних продуктів, де три еластичні шнури, прикріплені до країв нержавіючої сталевої сітки підтверджували попереднє припущення, він уздрів масу липкого м’яса, у розмір кулака дитини. Із цікавості навіть торкнувся того потворного шматка, об’їденого хробаками і мухами щоби в наступний же момент зумів виявити, що зі шпиць одного колеса стікали краплі темно-червоної крові.
В отій убивчій жарі майже й відлиски власних позорів залишали шпари майже помітних відбитків на корі предметів викривлених на камеді зіниць. Крихітні зелені крила кумедних комах, щось що нагадувало кучугуру мух, крила причіплені за чорні волосинки позбавлені голівки, склепіння необхідне для посвідчення відомих видів, покривали півкулі мохів що заростили побіля пристінка. Зморшки чорного мармуру, утворюючи алею, яка приводила до трьох кам’яних сходів із покоробленими обухами, покривалися семерягою шелестливої трави, канаркової й замішаної із дрібним піском. Саме на краєчку отакої зморшки, там де між двома плитами простір здавався ширшим за інші частини, Марк знайшов невелике зерно що нагадувало уламка рубіну. Спершу гадав що оте насіння не було нічим іншим чим мізерною каплею згустілої крові. Перегодя, нахилившись і піднявши предмет який принадив його увагу, підводячи його до рівня очей, розумів що ота мізерна перлина є часткою раритетних кристалів. Приховуючи її в нагрудну кишеню, кинув сардонічного позору в напрям своєї дружини. З подивом виявив, що ота більше не придавала йому ніякої уваги. Не спостерігала за ним. Зсудомилася перед манекеном з іншої сторони дороги, лівою рукою опираючись на стовбур сухої сковороди й уже й не ворушилася. Здавалася, остаточно поглинена в потойбічне зображення сірого силуету, одягненого в легке плаття. Звідтіль, з поруч бару, лик отого зразка не можна було розпізнати. Верхова сторона того що чоловікові здавалося просто масою пластмаси, якій натхнули форм людського тіла, була вкрита змарніло-зеленим шарфом.
Зосереджена на окремі елементи, такі як шпінель кільця, шрам передпліччя лівої руки, акуратно відтворений на правій частині шиї, поминаючи кшталт самітного птаха, кольє, зів’ялі квіти на тканині плаття, туфлі зі зламаними корками або овальний годинник, позбавлений вказівних стрілок, ота картина повідала абсолютно все про дитину, перед якою, в однаковій мірі, Марк відчувався актором, і глядачем. Йому здавалося, що розглядував власні думки, що складалися з тисячі відсвітів у прірві отієї нісенітної провини. Нічого вже й не розумів. В очах дружини читав безсумнівну правду : покинене тіло. Вони знали, що в той час уже нічого не могли врятувати. Нікого не було поблизу. Хотіли кричати зі всіх сил. Обидва. Але дуже добре розуміли, що їхніх голосів ніхто вже й не учує.
- Ми повинні йти, сказав він у той час як якась шавка виплилася з нурця в мент, коли зрозуміли що саме тоді побачили його вперше. Спіймав її руку, але вона відмовлялася від будь-якого дотику. Вона йшла за ним. В її очах кресалося єдине видовище: кільце зі шпінелем.
Найліпше було б зателефонувати своїй дочці, думав Марк, або, якщо знайшов би в собі вдосталь сили, міг звернути з отієї дороги, яка доводила до хвиль незвіданого й, усуваючи будь-яких дурних здогадів, вирвати шарф, що сіяв в оздобі сліз дружини, з лиця того трупу.
