Тупав, шпортався, ліниво минав (а де й не минав) бурі плями випорожнень, що ляпнули колись із пасажирського, великий палець на нозі крізь шпару в розірваній кросівці мацав холодні, ковзкі від масного нальоту, камінці й робилося лоскотно. Поживи було не рясно: що пси похапали, що горобці пороздзьобували, що галки; доп’яв мокрий, липкий до рук, тягучий кавалок якоїсь мертв’ячно-білої здоби, не кусав, а скорше сьорбав позбавлену смаку й запаху масу, та то виходило навіть на краще – де ті зуби! Човп, чавучив білі вологі ляпки напіврозкладених серветок, прокладок і зморщених газетних клаптів. Обіч, скраю химерної барвистої плями якогось блювотиння, угледів наче шмат клоччя, взяв і пхнув до діри в куртці, та правила за кишеню.
Лоскотало палець. Сів на шпалу, стяг кросівку й надів на ногу шкарпеткою сивий, росяний зсередини, пластиковий пакет, від якого тхнуло псованою рибою. Надибав пляшку. На її денці рожевіло, на етикетку не глянув, перехилив – язик не відчув нічого, але він не переймався – просто його язик нічого не відчував.
Рясніше заляпало з неба.
Колійники в яскраво-помаранчевих камізельках крутили гайки й голосно матюкались. Не підходив, пхнув носаком жовту картонку, перейшов на інший бік і поволі, сторожко, наче зляканий пес, посунув назад, до станції. Звів комір, хоча знав: марно. Доведеться лізти сохнути в бойлерну.
Низенький тілистий залізничник у великому, круглому, схожому на пательню, кашкеті дріботів назустріч, певно йшов до колійників. Відступив, підождав поки залізничник пройде. І озирнувся. Він не любив озиратися – йому лущало в потилиці та поймало в спині. Але тут озирнувся.
Він таки знав, коли озирнутися. Знав, відчував, як розумна дика тварина відчуває, що діється позад неї. Власне, він і був твариною... Тілистий шпурнув недопалка.
Крихітна жовтенька цята добре вирізнялася між сизого щебеню і він мерщій кинувся до неї. Кросівка миттю злетіла з пластикової шкарпетки, а за два ступаки сповзла й шкарпетка. Та він уже бухнув навколішки і накрив недопалок собою. Краплі нудно дзьобали в спину. Він тихенько відсунув кілька камінчиків, потім запхав руку під пахву (це було найсухіше місце) й ретельно витер долоню об те, що було колись сорочкою; наблизив тремтячі, схожі на курячі пазурі, пальці до недопалка та обережно, дбайливо, двома чорними, заокругленими всередину нігтями, добув його з-поміж камінців.
Чинарик хирно димівся – тютюну до фільтра залишилося на пів мізинця. Він ліг, насунув на голову куртку, влаштувавши собі біля обличчя крихітний курінець, акуратно торкнувся нечутливими губами фільтра і вдихнув...
Сухотні легені сповило тамуючими пелюшками диму. Він заплющив очі й затих. Згори у висмальцьовану болонью куртки монотонно сік дощ. Краплі знаходили його оголені бік і спину, босу скоцюблену ногу, він утім не зважав. Він знав, що недопалок скоро згасне, в нього дві – три затяжки – не більше, і боявся втратити бодай крихту тії блаженної гіркоти. Він ощадливо випустив теплий дим у курінець, аби спожити його потім ще.
Щось турнуло в бік, за мить знову, дужче. Але в нього залишалась іще ціла затяжка, принаймні півзатяжки, й він терпів. Нараз шарпонуло куртку, нищачи його катрагу, його затишну туманність...
¬ – Встать! – над ним височів міліціонер – щуплявий хлопчак у неозорому (куди тому залізничнику) кашкеті.
Він зиркнув на край фільтра, там іще полускувала, червонілася тонюсінька плівка раю. Всмоктав її в себе. Ментові це не сподобалось:
– Ах ти бомжара! – верескнув. – Я до нього балакаю...
Хижо злетів кийок. Болонья луснула, голодний біль увіп’явся в спину, в поперек, поліз десь аж у стегно.
– Встать, сказав! Чого тут лазиш? Кто такой? Фамілія?
Сполохано шелеснув щебінь – він підвівся. Мовчки. Він давно забув своє ім’я й давно відвик розмовляти.
Здається, центуріон лише тепер допетрав із ким має справу. Відступив.
– Фу, а вонь! Ану пшол, пшол з участка! Шоб я тебе тут не бачив, животноє, поняв?!
Він хотів підібрати кросівку, та хлопчак замахнувся...
У лісосмузі він знайшов найрозлогіше дерево й заховався під ним від негоди – до бойлерної можна було рушати тільки поночі. Тут його не діймав дощ, зате падали вряди-годи з гілля стиглими сливами важкі холодні краплини. У паркому торішньому листі він вимостив кубло, насунув на голову куртку, згорнувся й завмер. Муляло бока й він згадав, що то підібрана ним на колії річ. Дістав її з кишені.
Це була лялька, яку ті, решта, називали „Барбі”, тільки без ніг і з припаленим носом. Він лежав під деревом, накрившись із головою курткою, пестив ляльчине волосся та щось невиразно, майже нечутно, шавкотів. Він не плакав. Він давно вже відвик плакати...
