Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45414
Рецензій: 88875

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Страшний секрет

© Галина Михайловська, 30-10-2010
Усе сталося швидко, швидко. Ніна навіть не встигла нічого зрозуміти. У кошмарах снилося - вовтузяться за дверима, перемовляються стиха, шкребуться біля замка. Клацала вимикачем, але світло не вмикалося.  Не відчуваючи ніг, підпливала до дверей, налягала, підпирала. Але двері відчинялися, поволі, невблаганно. І в освітленому прямокутнику виступали постаті тих, хто прийшов по неї.
Наяву вона не почула й не побачила нічого. Лежала в темряві, ще без сну. Виявляється, щасливі почуття теж заважають заснути. Нічого не обдумуючи, не аналізуючи, вкотре дивилася подумки своє, особисте, слайд-шоу: там і підпис її під протоколом, і спотворене страхом і люттю обличчя голови комісії, і досвітні вулиці, дзеркально чисті  після нічного дощу.  А тоді - машина, що наздогнала нечутно: «Може, відсвяткуємо? Спати вже пізно. А водночас і рано…»

Спостерігач із виборчої дільниці, де вона була секретарем. Ще зранку помітила краєм ока - нічогенький спостерігач… Але на лобі не написано, хто за кого, та їй було й не до того, щоб роздивлятися. Тільки б не схибити, не проґавити щось. Тільки витримати тиск ворожості, що обступала її стіною. Власне,  почуття зрозуміле - хто ж полюбить палицю в добре змащеному колесі?
Коли Андрій гукнув її, почувалася так, як мав почуватися Гудині, коли, розплутавши ланцюги, відкривши замки, вистрибував із тісної скрині - щойно  скинула свій тягар, аж на три тижні!  - до другого туру. Або як водолаз, що виринув на поверхню, зняв шолом скафандра. Може, його витягли трохи зашвидко, і в нього паморочиться в голові…
Так, напад кесонної хвороби, раптове затьмарення - інакше Ніна не могла собі пояснити, чому сіла в машину, на заднє сидіння, поруч із ледь знайомим чоловіком, чому, замість зупинити біля свого будинку, опинилася на терасі заміського кафе. Шампанське зранку вона відхилила - святкували кавою з коньяком.
Краєвид з тераси відкривався незрівнянний - сонце, ще низьке, кидало малинові відсвіти на гігантську чашу, наповнену золотом осіннього листя. Місто лише вгадувалося вдалині, за лісом, за синім серпанком, і здавалося звідси якщо й монстром, то іграшковим.
Чи не вперше Ніна не відчувала почуття провини, поринувши в комфорт. Сама себе не пізнавала. А новий знайомець, мабуть,  читав її думки, мов відкриту книгу, бо сміявся: «Усе так - військо, відведене в тил із передової, має законне право на відпочинок».

…Три тижні вони разом. Того, першого дня, так і не розсталися - Ніна дозволила собі  вихідний, Андрій час від часу дзвонив кудись у справах, та, ближче до вечора, залишив на півгодини Ніну у своїй кімнаті, на другому поверсі свого заміського будинку, а сам спустився до вітальні. Почувши жіночий голос, Ніна тихенько вийшла на сходи, обережно визирнула через бильця. Біля столу Андрій читав якісь папери, а навпроти з текою в руках сиділа дівчина, як здалося Ніні, надзвичайної  вроди. Андрій дочитав останній аркуш, тоді, поставивши підпис, повернув дівчині папери. Та поклала їх до теки й підвелася. Злякавшись, що її побачать в Андрієвому халаті, Ніна тінню ковзнула назад.
- Мені час додому, - заявила Андрію, коли постав у дверях із келихами -  дійшла черга й до шампанського. - Донька може зателефонувати. Здивується, куди я поділася.
Андрій не став питати, нащо існує мобільний, сказав натомість: - Зрозумів, їдемо до тебе.

До чого Ніні було звикнути найважче - це до машини, що ночами стирчала перед її будинком. Щоправда, не попід вікнами, а через вулицю.
- Звідси кращий огляд,  - пояснив Ніні Макс, водій, він же охоронець.
- Кажи що хочеш, а це ненормально, - промовила Ніна, виглядаючи через кухонне вікно.   - Тут тепло, світло, вечеряємо, а знайома людина скоцюблена сидить на холоді.
- Це його робота, зрозумій,  - відказав Андрій. -  Не те неповага, що ми не пригощаємо його млинцями; неповагою було б покликати його сюди й завадити робити свою справу.
А, побачивши її недовірливе обличчя, додав: - Ось скоро влаштуємо вечірку на честь перемоги. Обіцяю - запросимо Макса до столу. І інших охоронців теж.
- А хто буде охороняти вечірку? Чи тоді вже не треба охорони буде? - поцікавилась Ніна.
- Торбі із грішми  охорона потрібна за будь-якої влади, - зітхнув Андрій. - Я сам навколо з Калашом погуляю. Згадаю молоді літа…
Про Андрієві молоді літа Ніна розпитувати не стала. Адже тоді розмова могла б перекинутися на її молоді літа. А говорити про них не мала жодного бажання.
А ось про дівчину, що бачила, коли вперше була в нього вдома, запитала.  Ні, не хто вона - секретарка, це зрозуміло. А хотіла зрозуміти інше - якщо такі красуні поруч, що побачив він у ній, Ніні, жінці середнього віку й середньої, як вона вважала, зовнішності?
- Яка там «жінка середнього віку»? - розреготався Андрій. - Ти не бачила себе збоку: перелякане кошеня. Але тільки-но тобі ввижалася спроба махлювати, випускала такі пазурі - де там тому тигрові!
Ніна аж зіщулилась, пригадавши свої сутички з головою.  Як той не пнувся,  мабуть, відчуваючи залізну руку пахана на своєму горлі, її посунути йому не вдалося. Ані на крок. Недаремно ж вивчила «Закон про Вибори» як Отче наш.
  Та все ж це не відповідь на її питання.
- А ти звільнися від стереотипів, - порадив Андрій. - Уяви себе на моєму місці: ти - успішна бізнес-вуменша, грошей у тебе кури не клюють.  То що? Поїдеш по стриптиз-клубах шукати коханця? Будеш з казино вертатися додому з жиголо?  Візьмеш на утримання двійко-трійко вісімнадцятирічних жеребців? … Ні-ні, не треба блювати в салат!!! Я старався, готував… з тебе ж куховарка, як із мене стриптизер…  Але скажи, будь ласка - а чого мені таке має подобатися?!
… Не розуміла, коли він жартує, коли ні - ще не навчилася відрізняти. Скоріш за все й не встигне. То, може,  не варто й намагатися. Але й він не знає, наскільки він б’є під дих: «Звільнися від стереотипів!» Легко сказати. Легко тому, кому тих стереотипів змалечку не товкли в голову.

… Бути, як усі - цю материну муштру Ніні хоч-не-хоч довелося засвоїти на відмінно. Крім того, треба було ще постійно оглядатися  на «а що люди скажуть?».  Не можна голосно ревти, і сміятися теж, не можна вибігати до пісочниці із плямою від гоголя-моголя на животі, не можна видувати на балконі мильні бульбашки, не можна стовбичити із хлопцями на сходах. Щоб ніхто ні про що не здогадався, маєш удавати, що тобі подобається твоє старе пальтечко, пепсі та морозиво ти не купуєш, бо не любиш, а батько не кинув вас с матір’ю, а просто поїхав кудись у справах… надовго… а тоді назавжди. Але головне - щоб ніхто не здогадався про твій страшний секрет. Хоч там що, бути як усі!
Коли Ніна залишилася сама після безглуздої наглої смерті матері, вона відчула -  заборони всоталися в єство. Спробувала чинити їм усупереч, але то була марна справа. Щось поділяти чи заперечувати - хіба це не одне й те ж саме? Як заміною знака перед числом не змінити його модуль, так і борючись із правилами, ми лише визнаємо їхнє існування. От якщо б удалося їх просто ігнорувати… та, мабуть, для цього треба народитися знову.
Але для доньки Ніна бажала іншого життя. Тому й підтакувала, коли та надумала їхати вчитися до іншого міста.

Урешті-решт, її дівчинка не має чого приховувати. Хай живе, як хоче, не питаючись дозволу в жодної людини, навіть у неї, її матері.
Може, це дасть їй змогу розірвати замкнене коло, не розділити долю всіх жінок їхньої родини.
Адже Ніна теж розсталася зі своїм чоловіком, коли доньці було сім.  «Розсталася» - знову стереотип. Він кинув її, і вона мало не вмерла від пекучого болю. Боляче було навіть тоді, коли пригадала, що ніколи його не кохала, коли побачила, що їм із донькою краще без нього - без його музичного центру вдома стало просторо й затишно.  Вона, дурепа, і тоді була ладна на будь-що, аби повернути його. Навіщо? Щоб не носити на собі клеймо покинутої. Щоб бути, як усі.
Мабуть, і до політичної боротьби вона влізла, щоб у її дівчинки було інше майбутнє. Про своє вона звикла не замислюватися.

Андрію подобалося в Ніни вдома. Речі, досить дивні, сумбурні, але не випадкові, віддзеркалювали особистість хазяйки. Гості до неї не вчащали, хіба сусідський хлопчик забігав спитати щось з англійської. Могла дозволити собі тут бути собою.
Андрій ворушив книжкові завали на столах і полицях, чмихав, сунувши носа до колючих сухих миколайчиків і перекотиполя в зелено-рудій макітрі. Він надовго завис біля настінного панно:  нашиті без жодної системи на обтягнуту синьою тканиною дощечку ґудзики всіх розмірів, фасонів та кольорів заворожували, втягували в якісь глибини - може ядро Галактичне, може, спіраль ДНК.
- Це мій щоденник, - сказала Ніна. - Кожний ґудзик має свою історію. Подивлюся й пригадаю… якщо захочу.
- Мамо дорога, - присвиснув Андрій,  - це ж скільки історій! На тисячу та одну ніч вистачить!
- А що, ти любиш своїм жінкам раніше голови стинати? - хмикнула Ніна.
- Раз на раз не випадає, - знизав плечима Андрій.
От і перебреши такого…

Одного вечора вона ледве не прокололася. Андрій усівся в її комп’ютерне крісло, а вона, ідіотка бальзаківська, здалеку милувалася його профілем  -  високі вилиці, запалі скроні, хижий ніс - усе як у її мріях.
На столі панував звичний безлад, її особистий, рідний, у якому почувалася як риба у воді. Не для стороннього ока, звісно. Але вона чомусь із першої миті  не відчувала Андрія стороннім. Коли побачила, що переглядає стос помальованих аркушів - вони лежали на своєму звичному місці,  зліва від монітора, - шарпнулась не відразу.
- Суперово! Чистий опарт. Моріс Ешер відпочиває…, - бурмотів Андрій, то нахиляючись над черговим малюнком, то відкидаючись в кріслі.
У неї, дурепи, аж вуха порожевіли від задоволення.
- Стій, а тут взагалі одним розчерком… не відриваючи руки!.. оце клас! Як це ти робиш? - Андрій повернувся до неї із щирим здивуванням. - І ще починаєш з правого кута… так незвично…
Відчула, як кров відхлинула від лиця.  
- А це всі бізнесмени такі ерудити - чи ти один всезнайко?  Моріс Ешер - це ж треба!
- Дружина тягала по вернісажах, - хмикнув він. - А й то, треба ж десь у брюликах світитися.
... Ху, наче спрацювало.  Але - ніколи ще Штірліц не був таким близьким до провалу…
- До речі, давно холостякуєш? - спитала немов між іншим.
- Чотири роки. А ти?
- Дванадцять. - І подивилася фірмовим відпрацьованим поглядом - згори вниз, щоб і на думку не спало запитати, як зазвичай питають після цього: «І що, весь час сама?».
А він, здається, і не збирався питати.
Натомість заговорив про інше - чому вона свої малюнки нікуди не просовує… це ж золоте дно… можна альбомом видати… як не в нас, то деінде.
- Це просто хобі, - відмахнулася вона, забираючи в нього малюнки подалі від гріха. - Черкаю собі, доки слово в перекладі підшукую. А золото таким, як я, до рук не йде - кожному своє.
Замовк, але бачила, як прокручуються коліщатка в нього в голові. Сказано, генератор ділових ідей!

Цього дня вони не бачилися - зранку поснідали разом, і все.
- Давай тепер уже після виборів, - сказала вона. - Завтра вранці отримувати бюлетені на дільницю. Тоді генеральна репетиція. А день виборів - ти ж сам бачив…
- Гаразд, - посміхнувся він. - Тільки не після виборів, а на виборах. Буду спостерігати на твоїй дільниці… за тобою. Я збоку бачу все, ти так і знай! А після виборів усе ж таки давай ми …
- Не загадуй, що буде після! - перебила його із забобонним переляком.  
Може, і вдаваним. Здогадувалася, про що він - щоб перебиралася до нього. Уже не раз під’їжджав із цим. І що тільки не вигадував. Казав, щоб пожаліла охоронців -  у нього вдома вони сидять не в машині, а в сторожці біля воріт; казав, що хоче, щоб вона навчила його кухаря готувати яєчню з горілими грінками;  казав, що мріє, щоб вона вчинила в його будинку такий же розгардіяш, як у себе вдома. Останній резон не видався їй дурнуватим - не уявляла собі, як жива людина може дихати серед інтер’єрів із  глянсових журналів.  Однак вона була не готова навіть думати про це. Ось, може, після виборів.

Мабуть, вона все ж таки задрімала, бо хіба наяву вигадала б таке: наче Андрій - той хлопчик, у якого вона була закохана у восьмому класі. Їх тоді розлучили, і вона все життя не дозволяла собі згадувати, як це було. А тепер ось уперше згадала, наче пройшла свій нескінченний міст над прірвою, і вже ступила на зелену-зелену галявину, де на неї чекав - хто? Той хлопчик? Чи Андрій?
Вона не встигла додивитися, бо темрява раптом згусла, розділилася на плями ще темніші, ще чорніші, і кинулася на неї, важко дихаючи.
- Не ту руку…праву, йолопе! - почула вона, тоді в очі їй ударило сліпуче світло, і від раптового неймовірного болю в правиці вона знепритомніла.

Тепер, коли все було позаду, Ніна відчувала абсолютний спокій. Змінити вже нічого не могла. «Швидка» доправила її до травмпункту, де їй наклали  гіпс на зламану у двох місцях руку. У міліції відмовилися приймати її заяву про напад невідомих із проникненням, і натякнули - якщо буде й далі наполягати, що це не звичайна побутова травма, вони змушені будуть уважніше придивитися до її оточення. Може, коханець у неї дуже ревнивий? Може, збоченець? Усяке буває…  
Навіть проблему, що хвилювала найбільше, вона вирішила. Умовила сусідку допомогти. Та відмовлялася, жахалася, але все ж таки розрізала рукав білої блузки, натягла блузку на Ніну, а тоді зашпилила булавками.  Куртку Ніна накинула на плечі, не застібуючи. Дільниця за три квартали від її будинку, не змерзне.
Залишалося останнє. Ніна набрала номер. Мобілка ковзалася стільницею. З однією рукою життя на найближчі два місяці комфортним бути не обіцяло. Але Ніну вже було не спинити.

- Андрію… Можеш за мною прислати машину, з охоронцем? А краще із двома. До дільниці, десь за три години. І… я переночую в тебе… ти не проти?...
Мабуть, він щось відчув у її голосі, бо не вдався до жодного зі своїх звичних жартів.  А вона навпаки не втрималася:  - Не бійся, ідеться не про тисячу та одну ніч. Вибори вже завтра. І… я мушу тобі щось сказати про себе… Ні, не зараз. Коли зустрінемося. Цілую.

Нічого не вдієш - тепер Андрій взнає її секрет, хоч як.
Ну, стривайте ж, песиголовці, буде й вам зараз сюрприз.
Тільки поглянувши в руді каламутні очиці голови, зрозуміла - знає. З ним усе узгоджено. А, може, і з його подачі. Мовляв, приберіть від мене ту скажену суку, бо інакше я за відсоток не ручаюсь. Перепакостить усе, як у першому турі.
Майже не відчувала болю, що гарячими хвилями бив аж до плеча. Сильніша пожежа розгоралася в її душі. Випалювала страх, і вона знала - відтепер вона вже не буде  боятися, ніколи й нічого. Навіть правди про себе.
Їй не шкода було себе вчорашню, дурну курку, сповнену фобій. Гори синім вогнем, курко. Але й вас не пожалію, вилупки, зомбі, мертвяки, що тягнуть до домовини живих. Хай там що, а вам має бути кінець! Я не відступлюся.
Кров гупала їй у вухах, як козацький барабан. Але слова голови дочула, крізь дзвін. Дочула, бо чекала на них.
- … маємо ще одну нагальну справу. З нашою шановною Ніною Іванівною трапився прикрий нещасний випадок. Травма руки, на жаль, не дасть їй змоги й надалі виконувати обов’язки секретаря нашої виборчої комісії. Я консультувався… у цьому випадку маємо обрати й затвердити іншого секретаря… Мені дуже шкода, дорога Ніна Іванівно…
Половина комісії дивилася на неї, співчуваючи й шкодуючи,  половина - радіючи своїй перемозі, сьогоднішній і завтрашній.
Ніна відкашлялася, і цього слабкого звуку було достатньо, щоб у приміщенні запала мертва тиша.
- Дякую за співчуття, друзі,- сказала вона, сподіваючись, що їй вдається до часу приховувати насмішку.   - Дякую, але обирати когось немає потреби.
Зробивши паузу,  вона відкрила сумочку, і витягла звідти авторучку - тільки цією ручкою вона вела протоколи й підписувала папери протягом першого туру, незважаючи на всі спроби голови підсунути їй іншу. Ця авторучка  ще прислужиться їй і сьогодні, і завтра.
Тоді присунула до себе чистий аркуш паперу і почала писати на ньому своїм каліграфічним почерком: « Протокол засідання виборчої комісії ….»
Підвела очі на голову й сказала йому із вбивчою приязною посмішкою:
- Травма мені не завадить, жодним чином. Бачте, я - лівша!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Дуже

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Maria Goncharenko, 02-11-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина І, 01-11-2010

Гадаю,

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Наталка Ліщинська, 01-11-2010

Дуже сподобалося Ваше оповідання, Галино!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 01-11-2010

Стала свідком

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 31-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 31-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 31-10-2010

Вибори...Та пішли вони всі зі своїми виборами... Навибиралися вже...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Вибори...Та пішли вони всі зі своїми виборами... Навибиралися вже..., 31-10-2010

Співпереживав

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 30-10-2010

від виборів до виборів...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ганзенко Олексій, 30-10-2010

Яка молодчинка !

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга Теодор, 30-10-2010

Страшна правда...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 30-10-2010

Аплодую стоячи!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 30-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1708760261536 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …