- Не всі. – відповіла Ілона. – Серед козаків характерники складали особливу касту…
Раптом Марат сахнувся в сторону, відчувши якийсь невідомий звук, неначе хтось стукнув каблуком по кахелю. Хлопець одним рухом відштовхнув Ілону вбік, не розуміючи, навіть, навіщо це робить. І коли дівчина впала на підлогу, біля її голови в стіну увіп’ялася куля. Вона пошкодила малюнок і розкидала навсібіч шматки штукатурки.
- Тікай. – вигукнув Марат до сестри. Дівчина, перелякавшись не на жарт, поповзла підлогою, немов курсант-спецназівець, кудись шукати сховку.
Постріли продовжувалися. Хтось хотів убити їх. Але хто?
Марат, не розуміючи, що робить, немов лялька у руках невідомого ляльковода, схопив батька за руку та побіг у бік, за колони. Постріли не припинялися, дроблячи орнамент стін собору святої Софії…
Професор Мартинов зненацька зупинився.
- Вони прийшли по мене.
- Хто? – насупився Марат.
- Я не знаю. Але це не вперше… - Мартинов роззирнувся. Нікого не було видно. Він продовжив. – Я їм потрібен живим, тож не бійся за мене. Рятуйся сам та приглянь за сестрою…
- Але… - Марат похитав головою. – Навіщо ти їм?
- У нас спільні інтереси…
Зненацька у затилку Марата похололо. Щось підказувало йому, що небезпека поруч. Що смерть за крок від нього. Хлопець встиг відсахнутися, коли біля того місця на колоні, де була його голова, навсібіч розлетілися шматки каменю…
- Чорт… - вигукнув Марат. – Тікаймо… - він хотів був потягти за собою батька, але той вперся й залишився на місці. – Батьку…
- Тікай сам із сестрою… Знайди професора Ібрагімова… Він допоможе… - Мартинов з усієї сили відштовхнув сина від себе і Маратові на мить здалося, що його батько Геркулес сьогодення. Ноги хлопця відірвалися від землі й він завмер у повітрі, швидко віддаляючись від професора. Стукнувшись спиною об підлогу, Марат почув дзенькіт куль, котрі відлітали від кахелю у лічених сантиметрах від його ніг. Активно перебираючи ногами, він заховався за іншу колону…
Професор Мартинов вибіг зі свого сховку й, повільно просуваючись, направився до виходу із собору. Раптом перед ним з’явився високий чолов’яга, котрий наставив на нього рушницю. Той посміхнувся й натиснув на спусковий гачок. Заряд електрошокера влучив професору в шию. Тіло чоловіка затрусилося, немов на морозі, й звалилося на підлогу. До собору швидко вбігло троє здорованів у чорному, підхопили професора на руки та винесли геть із собору.
- Прибийте решту. – наказав головний своїм підлеглим та вийшов із собору. За секунду сюди вбігло два чолов’яги з автоматами в руках, розбіглися по території собору… з собаками…
2.
Професор Мартинов лежав нерухомим дрючком у багажнику чорної автівки. Джип мчав на шаленій швидкості від собору святої Софії, де тільки-но відбулася грандіозна стрілянина. За кермом сидів лисий водій, котрий раз-по-раз поглядав на головного, що сидів на пасажирському сидінні спереду й саме дістав з кишені мобільний телефон.
- Алло, Фріце, я все зробив. – мовив головний. Чоловікові, з котрим розмовляв Микола Андрієнко, головний серед групки бандитів, він завдячував своїм життям. Тому готовий був робити все, аби йому догодити.
- Професор живий? – запитав грубий чоловічий голос із слухавки.
- Звичайно, Фріце. Як ти і наказував.
- Молодець. А його малі виродки?
- Я залишив у соборі двох своїх людей. Вони розберуться з ними.
- Слухай, Миколо, - різко відповів невідомий. – ти ж сам знаєш, якими здібностями може володіти його син.
- Так, знаю.
- То чому ти так безвідповідально поставився до вирішення цієї проблеми?
- Я добре розумію, що його синок має здібності, котрі простим людям лише можуть снитися і я переконався, що він якимось сьомим чуттям рятується від куль. Однак, Фріце, будь впевнений, що люди, котрих я залишив там, теж не пальцем роблені.
- Гаразд, Миколо, не нервуй. Цей молокосос нам ні до чого. Головне, професор у нас в руках. Передаси його Сірому, а він – мені. У разі потреби я з тобою зв’яжусь.
- Добре. – Микола Андрієнко відключив мобільник. – Так, цей хлопець не подарунок…
Далі буде...
