Все почалося в п’ятницю ввечері. Сівши, за звичкою, за свій комп’ютер, Оленка з жахом з’ясувала, що у неї не працює Інтернет. Для неї це стало справжнім ударом, бо сьогодні Інтернет їй був вкрай потрібен. Так як, правду кажучи, щодня.
Майже цілий вечір вона боролася із впертим модемом, благаючи його запрацювати. «Ну давай, давай!» - майже кричала дівчина, а у відповідь: «І не проси!»
Оленка розуміла, що в п’ятницю ввечері, так як і у вихідні, телефонувати до Інтернет-провайдера безперспективно. Попереду на неї чекали перші вихідні без Інтернету. І хоча дівчина не була його ярою прихильницею, але вже не уявляла свого життя без світової інформаційної мережі. Інтернет уже встиг замінити їй багато чого і залишитись без нього на кілька днів було для неї справжньою катастрофою.
Провівши вечір п’ятниці в кепському настрої і пронудьгувавши половину суботи, Оленка вийшла на подвір’я. Був один з ідеальних сонячних днів, коли багато речей бачиш в зовсім новому світлі. Оленці здалося, що їхнє подвір’я раніше не було таким гарним, а місце під великою грушею, де стояла лавочка, таким затишним.
А потім з’явилися її давні друзі, які дуже зраділи появі Оленки. Вони розговорились. Під час цієї розмови у неї виникло відчуття, ніби вони вже дуже давно не бачились. Але насправді це було не так. Щоранку вони виходили, а щовечора поверталися до одного і того ж будинку, та зустрівшись, обмежувались лише привітанням і кількома загальними фразами. У кожного було своє життя і, можливо, у когось воно мало ширші рамки, ніж «університет – дім – Інтернет», як це було у Оленки.
Та раніше все було зовсім по-іншому. Вони з друзями часто бачились, ходили одне до одного в гості і просто спілкувались. А коли захопленням її життя став Інтернет, багато речей просто відійшло на задній план.
Розмова Оленки з давніми подругами затяглася до самого вечора. На прощання вона прийняла пропозицію поїхати з ними в неділю на річку.
Спершу дівчина вагалася, чи варто туди їхати. Але сумно поглянувши ввечері на темний екран монітору, Оленка вирішила, що все ж це зробить. Оскільки тепер у неї був час на те, на що раніше його не вистачало, вона подумала, що не може цим не скористатися. А найголовніше – їй страх як захотілося якихось змін.
І ці зміни були. Сидячи ввечері в колі старих і нових друзів, Оленці було незвично … добре. Зосереджено дивлячись на полум’я великого вогнища, слухаючи гру на гітарі одного зі своїх однокласників, Оленці здавалося, що нарешті вона знайшла щось нове.
Вечір пройшов за веселими розмовами про життя. Говорили багато і, як не дивно, центральною темою їхніх розмов був Інтернет. Оленка, як справжній фахівець у цій галузі, розповіла їм багато цікавого і наприкінці вечора зробила для себе приголомшливе відкриття – вона зовсім не сумує за Інтернетом.
«Пощастило їй!» - думали деякі з її друзів, які завжди мріяли про те, про що сьогодні розповідала дівчина. «Пощастило їм, - думала Оленка. – Вони такі дружні і, певно, ніколи не почуваються самотніми. Так, з допомогою інформації можна володіти світом. Але часто, сидячи коло монітору, ми просто гаємо час. Монітор ніколи не замінить посмішку дорогої тобі людини, відчуття, запахи. А найголовніше – у нього немає душі, а тому він тебе ніколи не зрозуміє і не підтримає».
Настав понеділок і запрацював Інтернет. Але для Оленки це пройшло якось зовсім непомітно. Вона вже не рвалася до нього усією душею і їй здалося, що доля зробила їй послугу, бо, закривши перед нею віртуальний, відкрила реальний світ. А справжні друзі нічим не гірші, а, можливо, навіть і кращі за електронних.
- Ти куди? – запитала в понеділок після обіду Оленку мати.
- До друзів.
- Ясно. Отже, знову в «Однокласники».
- Ні, мамо. На вулицю, до справжніх друзів, - усміхнулася дівчина, зникаючи за дверима.
