Гаврило Киндюк перейшов через усі віросповідання, які тільки появлялися в селі. Хоча народився в православній вірі, з православних батьків, але носило ним нечисте, як муху в окропі. Тільки до синагоги не ходив, бо єврей Шулим йому пояснив, що якщо хоче прийняти Мойсейову віру, то треба обрізатись.
Спочатку, коли появилися «Свідки Єгови» в селі, Гаврило кидав камінням у Василя Золу, першого покаяного, і в голову організації, «брата» Імре з Великого Бичкова, і горлав: «Покаїти – два доїти, три держати, п’ять є...ати». Але через два тижні Гаврило, одягнений в чорний анцуґ, якого подарував йому «брат» Імре, проповідував пліч-о-пліч з ним, що Християнська Православна Церква-Матір – блудниця, яка чужоложить із земними царями, що Пресвята Пречиста Богородиця, Діва-Мати, – тільки проста жінка, як будь-яка сільська, Спаситель Ісус Христос не Бог, а тільки Боже сотворіння, як будь-котрий з ангелів, котрого поставив Єгова царювати на землі, й царює він від Першої Світової Війни, а пришестя Сина Чоловічеського не буде, що святий хрест, ікони, та Розп’яття – це ідоли.
Та анцуґ тільки анцуґ, бо коли появились пентікостали і подарували Гаврилові біціґлі, відразу зійшов на нього Святий Дух і гласолалія. Почав бурмотіти незнакомими мовами і боговіщувати кінець світу та засуджувати всі інші віросповідання: «Так буде наприкінці віку: Ангели повиходять, і вилучать злих з-поміж праведних, і їх повкидають на вічну загибіль до печі огненної, – буде там плач і скрегіт зубів!».
Але через місяць баптіштанти купили Киндюкові корову, і він махнув рукою на пентікосталів.
Далі суботники перекрили його хату, євангелісти викопали криницю, Воїни Господні обгородили хату парканом з дубових дощок і ворота нові поставили, а комуністи подарували йому мідну ґорну і зробили його «старшим – біжи куди треба».
Відтоді страх згордів Гаврило, псові дороги не дасть, не інше... Всім своїм бувшим «братам» ледве відповість на добридень, а коли котрийсь з православних привітає його «Слава Ісусу Христу», то ні не погляне в його бік. Та найбільш докучав старого священика Хортика, якого не називав інакше як бородатим йолопом та старим дурнем.
Але одної неділі, після вечурні, не повезло гордому Гаврилові. Хотів осоромити панотця, та вийшло навпаки. Повертаючись з церкви додому, панотець повернув до корчми совдовізу купити, а перед корчмою як перед корчмою – повно людей, які побачивши священика, поскидали капелюхи, як годиться. Тільки Гаврило розреготався:
– От тобі дурні! Поскидали капелюхи перед попом...
– Як тобі не соромно, Гавриле?.. – шепнув йому на вухо Григорій Вершний, який хоча був комуністом, але панотця поважав. – Скинь капелюха!
– Я?!.. Щоб я скидав капелюха перед якимось йолопом?.. – загорлав Гаврило. – Нізащо в світі!
Всі люди опустили голови з сорому, тільки Гаврило вишкірився, як біда на мороз. Священик посміхнувся і підійшовши до Гаврила, запитав лагідним голосом:
– Ви кажете, Гавриле, що перед йолопом не скинули б капелюха?
– Нізащо в світі! – гордо повторив Гаврило.
– А я, Гавриле... я завжди знімаю капелюха перед йолопами і навіть їм низько кланяюсь, – сказав священик, знявши капелюха і низько поклонився Киндюкові.
