«Не бійтеся досконалості! Ви ніколи її не досягнете…»
Сальвадор Далі
Пролог
Рік 1240, грудень
Стоїть стольний град Київ…
Уже одинадцятий тиждень стоїть, не гнеться від Батиєвої навали…
Раніше пишне княжими палацами, просторими боярськими хоромами та чепурними будинками городян, над якими височіли розкішні храми – Софія Київська, Десятина церква, монастирі Григорія та Ірини – місто піддалось нищівному удару монгольського війська…
Хан Батий, який з 1236 року розпочав наступ на Східну та Центральну Європу, зруйнував Чернігів та Переяслав, тепер, немов хмара саранчі, намагався розгромити Київ, бажав оволодіти його величністю, стати його господарем, а отже й господарем всієї Русі. Уже поглинутої у минувшину Київської Русі…
Місто захищали циклопічні земляні вали висотою більше ніж 25 метрів, на яких стояли міцні дубові стіни й могутні башти. На стінах виднілися сотні патріотів, захисників стольного граду, котрі радше сьогодні поплатяться життям, аніж завтра стоятимуть перед ханом на колінах. Героями помирати легше, жити зрадником – гірше самої смерті…
У величезних укріпленнях стольного граду було прорізано декілька вражаючих уяву воріт – Золоті з церквою Богородиці на вершечку, Софійські, Лядські, Печерські. Кожні із цих воріт милували око всіх іноземців, котрі коли-небудь бажали побачити творіння Кия, Щека, Хорива та їхньої сестриці Либідь… А зараз якесь напівплем’я варварів намагається зломити, змити нанівець столітню історію цього міста…
Слава Києва лунала не лише на Русі, а й на Заході – його, навіть, вважали суперником самого Константинополя, столиці Візантійської імперії, матері християнства, котре проникло й на терени Київської Русі ще за часів Володимира Святителя…
Але Батий осмілився звалити його… Сина Кия…
Його війська обсіли град такою величезною кількістю, такою хмарою, що від їхнього галасу не було чутно скрипу возів, ревіння безлічі верблюдів і ржання цілих стад коней. Місто опинилось у широкому, масивному колі монголо-татарського війська, яке звужувалося з кожним днем…
Головного удару Батий звелів завдати з півдня міста, у районі Лядських воріт. Там були поставлені стінобитні машини, – пороки – які безперервно розбивали міські стіни і вдень, і вночі. У проломи, які утворились від масивних ударів, почали пролазити загарбники, однак там їх зустрічали кияни, які відчайдушно і героїчно обороняли місто від них.
З кожним днем сили киян ослаблювалися. Хвороби, голод, втома зводили всі їхні старання нанівець. Уже десять тижнів вони стримували натиск монголо-татарських військ на Київ, мури якого були пошматовані стінобитними машинами, як обличчя хворого на віспу. Батий розійшовся не на жарт…
А в цей час у Софії Київській – соборі, збудованому Ярославом Мудрим у 1037 році в честь перемоги над печенігами, які замучили Руську землю своїми набігами, - панував хаос.
Митрополит Іларій енергійними кроками рухався таємним підземним тунелем під собором, а позаду нього чоловіки тягли важкі дубові скрині наповнені рукописними книгами та різними цінностями, які залишив по собі князь Ярослав Мудрий. Його бібліотека.
- Швидше… Швидше… - час від часу вигукував Іларій, підганяючи чоловіків, які вже надзвичайно втомились і рухались повільніше. – Ще трішки… Це останні…
Іларій уже четвертий день керує переховуванням книг Ярослава Мудрого в підземельні приміщення, схему яких розробив сам князь. Митрополит боявся, що стіни Києва не стримають натиску монголо-татарського війська, тому потрібно було переховати дорогоцінні скарби… Скарби, які несуть невимірний багаж знань для майбутніх поколінь… Книги… Найцінніше із цінностей… Особливо дев’ять із них… Нікому не відомих дев’ять книг…
Через деякий час вони всі повертались темним тунелем до виходу.
Іларій був спокійний: книги переховані. Тільки справжній зможе їх знайти. Лише достойний…
Через деякий час він піднявся сходами і відчинив двері, які вивели його до приміщення собору. Важка кам’яна брила перекрила вхід для сторонніх. Лише невідомий знак блиснув на її верхівці. Знак, який означав…
Митрополит зробив крок і переступив через поріг…
Раптом тиша, яка панувала у підземеллі, змінилася криками вмираючих, яких шматували закривавлені шаблі бусурман. Вояки Києва героїчно рубали мечами ворогів, однак попри всі їхні намагання, монголи перемагали. З кожною секундою їхня кількість у соборі Святої Софії збільшувалася у геометричній прогресії і здавалося, що убивши одного йому на зміну приходили три монголи.
Іларій зупинився, щоб зрозуміти, що сталося. Серце калатало в грудях без зупину… Він склав три пальці – великий, вказівний і середній – в пучок і підніс до лоба.
- Святий Боже… - тремтячим голосом заволав він, дивлячись на те, як воїни Батия завойовували собор і руйнували все на своєму на шляху. Вони просто зробили виклик самому Богові… Били шаблюками фрески із зображенням Ісуса та Його Матері, палили ікони… - Не дозволь їм, Господи, зробити це… - Іларій підніс руки до неба, благаючи допомоги у Всевишнього, але…
Раптом він відчув пекучу біль у спині. В очах стало смутно. Спина неначе горіла полум’ям і відчувалось щось вологе…
Іларій мимоволі розвернувся і позаду себе побачив бусурманина з посмішкою на обличчі та шаблею в руках, з якої капала кров… Його кров… Кров митрополита…
Він ще деякий час так і стояв, не ворухнувши жодним м’язом, але його долю вирішив сам монгол. Він підніс над собою шаблю і одним різким та сильним ударом зніс голову митрополиту Іларію. Його бездиханне тіло звалилось на землю… А із розтиснутої долоні митрополита викотився дивовижний перстень, котрий належав самому Ярославу Мудрому…
Життя митрополита скінчилося, але він здійснив свою місію: дав шанс майбутнім поколінням знати історію своїх предків. Або розкрити таємницю, котру історія ховала від них. Такий парадокс Всесвіту: жертвуєш одним, щоб врятувати інше.
І Іларій пожертвував собою…
