Вона була майже звичайною кицькою. Її відмінність від інших представниць свого виду заключалася лишень в двох аспектах. По-перше, вона не вміла нявчати, а тільки тявкала як мале цуценя. По-друге, вона була Його кицькою.
Пам’ятала, як жила на вулиці, як крижаний вітер обіймав своїми великими ручиськами, до кісток пронизуючи тіло гострим, як ніж убивці, холодом. Дні проходили у пошуках їжі та тепла, Вона навчилась виживати: не боятись собак, на яких можна було гавкнути, оминати інших котів, які вважали її дивачкою, гратися з осінніми листочками, шукати місце для ночівлі та тікати. Тікати Вона вміла краще всього. Один раз втекла від дівчинки, яка хотіла пов’язати їй на шию намисто ( теж мені, велика модниця! Краще б нагодувала!), іншого разу – від бабусі, яка хотіла забрати її до себе ( з нею жило ще 15 котів. Нічогенький гуртожиток!), безліч раз спритно ховалась від тих, кому заважали жити такі вуличні мешканці як Вона. Кицька давно не боялась самотності. Для неї це було набагато краще ніж погана компанія. А одного разу,коли за нею гнався якийсь нестерпний хлопчисько, Вона ледве сховалася на підвіконні в під’їзді багатоповерхівки. Знесилена, голодна і байдужа до всього світу, Кицька заснула на килимку біля чиєїсь квартири.
Він знайшов Її коли повертався з роботи. Попелястий живий клубочок мирно спав на його килимку. Присівши біля незваної гості, Він доторкнувся пальцями до хутра. Кошеня миттю прокинулося, загрозливо зашипіло і забилося в куток.
- Ну чого ти, дурненька? – лагідно почав Він розмову. – Я тебе не скривджу.
Вона не вірила. Вона ніколи не вірила людям. Сотні, тисячі епізодів з їх життя бачила Кицька, Вона знала – немає істоти підступнішої та хитрішої, ніж людина. Тільки людина вміє брехати, кривдити та завдавати болю просто так, без будь-якої вагомої причини. Одного разу Кицька теж прив’язалась до людини: та покликала її, нагодувала половиною коржа, почухала за вушком… А потім, коли щаслива та вдячна Кицька пішла за нею, людина повернулась і зі словами: «Не йди за мною!» почала Її проганяти… Кицька не розуміла такої поведінки, тому ще пару секунд стояла як вкопана, а коли на неї почали кричати та махати руками, зрозуміла – пора тікати. Знову.
- Ну іди сюди. Киць-киць-киць. – продовжував Він виманювати непрохану гостю. – А я тебе нагодую…
Животик зрадницьки буркнув, тим самим приймаючи пропозицію незнайомця. Та страх був сильніше.
- Ну все! Переходжу в наступ! Вибачай! – і Він схопив ЇЇ за шкірку.
Від обурення перебило подих. Вона виривалася. Кричала. Намагалася дряпатись, кусатись, вдарити лапою – нічого не допомагало. Він таки приніс її до себе додому. А коли нарешті відпустив - Кицька дременула щосили і сховалася в закутку його квартири.
Наступний тиждень був важкий. Він залишав їжу та намагався виманити Кішку зі схованки, Вона не виходила аж доти, поки Він не полишав квартиру. Кицьці було дико: вперше в житті Вона не знала як себе поводити. Ну не звикла Вона до тепла, затишку і того факту, що хтось піклується про Неї. І більше непотрібно шукати їжу, притулок, ховатись від холоду та людей… Більше не потрібно виживати – можна просто жити.
Згодом Кицька навчилася приймати їжу та не ховатись, але все ще шипіла, коли він протягував до неї руки. Вдавала, що не чує його, коли Він говорив з Нею. Всім своїм виглядом давала зрозуміти свою свободу та незалежність.
Пройшов час перш ніж вона зрозуміла, що бути чиєюсь Кішкою набагато краще ніж самостійність. Можна було не хвилюватись про їжу, дім та комфорт, можна було гратись з Його капцями чи спати на м’якому ліжку, а найголовніше – була можливість дарувати комусь своє тепло і, поклавши голову на його коліно, мурликати від щастя бути поруч.
- Слухай, - одного разу почав Він розмову - я ні разу не чув, щоб ти нявкала. Я вже хвилюватися починаю. В тебе часом з голосом проблем немає? Горло не болить?
Вона заперечно захитала головою.
- Ану понявчи.
- Гав! – вирвалось у Кицьки.
Він засміявся.
- Вперше таке бачу! Завжди знав, що ти унікальна.
- Гав!Гав!Гав! – підтвердила Киця.
Повільно, як череда равликів, протікали будні. Один за одним вони приносили в життя все більше звикання до теперішнього і туманності до минулого.
Кицька звикла до своєї людини, стала зовсім ручною і вже не уявляла життя без Нього. І тут почало відбуватись те, що завжди трапляється з тими, кого приручили – прийшла невпевненість.
Вперше Кішка відчула її гіркуватий присмак коли, споглядаючи кольорові картинки в телевізорі, Він захоплено вигукнув: « Ого! Дивись яка у цієї кішки довга золотава шерсть. Прямо як маленьке левеня!Бувають же такі! ». Кицька й до цього ненавиділа свою зовнішність. Сірі безбарвні очі, сіре коротке хутро, звичайна собі кішка… Нічого особливого. Їй хотілося бути іншою. Одного разу Вона навіть обвалялася в крейді і стала білою-білою, як сніг. Він лишень посміявся з витівки своєї Кішки.
А колись увечері, побачивши за вікном чорну граційну кицьку з очима, жовтими як повний місяць, ще години зо дві милувався нею.
Потім він похвалив голос сусідської кішки, яка кожного ранку нявчала солодко-котячим сопрано. І кожного ранку прокидався під це «Няв-няв» з посмішкою.
Кішка тихо лежала поруч. Їй було боляче. Вона знала: сусідська співачка до вподоби господарю своїм голосом, в той час як конкурувати з нею Кицька явно не могла. Вона не те, що співати, навіть нявчати не вміла.
Щодня вона бачила захоплені погляди господаря, коли Він дивився на гарних породистих кішок. Ні-ні, не подумайте, він навіть не думав дорікати Кицьці щодо її вигляду чи звичок… Просто захоплювався чеснотами інших. Просто йому подобався їх вигляд. Просто в Кицьки від цього плакала душа.
Щоночі Вона дивилася на себе в люстерко. Не знаходячи там нічого хорошого, шукала в глибинах душі свою давно забуту самостійність, незалежність, свободу…
Кицька прекрасно розуміла: люди живуть відповідностями. Як би вони не кричали про свою незалежність-божевільність-унікальність, всі вони однакові – очікують тих речей, які повинні отримати за стереотипами мислення.
За цими стереотипами собаки повинні бути веселі, грайливі та вірні, рибки повинні заспокоювати, хомяки – їсти та бігати в колесі, а коти… Коти повинні бути граційними, самозакоханими та ніжними.
І неважливо, що граційності в неї нема від природи. Неважливо, що Його смішить як вона незграбно рухається і завжди потрапляє в халепу (от сьогодні ніяк не могла зняти з голови целофановий пакунок!), що він захоплюється її грою з капцем… Неважливо.
А важливим є те, що правила, які Вона досконало вивчила, діють завжди.
І за цими правилами, він – людина з стандартними поглядами та потребами, вона – кицька з нетиповим характером і життям. Рано чи пізно Він Її проміняє. На ту, яка буде правильною. Такою як треба. У якої буде те, що так Йому подобається.
Кожної ночі Кішка думала, як жити далі, якщо Він знайде іншу. Життя перевернулося з ніг на голову. Бути вільною вже не могла. Повертатися на вулицю – не хотіла. Кожної ночі страх стискав Її в своїх обіймах. Кожного ранку Кицька робила вигляд, що все гаразд.
Ось так і жила сіра кішка, як на голках, недосяжна до його ідеалу. Аж до того моменту, поки, збираючись виходити з дому, Він сказав: «Скоро повернуся. У тебе сьогодні з’явиться нова товаришка. Впевнений, вдвох вам буде весело». Кицька як завжди гавкнула у відповідь.
Сидячи на балконі, Кицька дивилась як її Господар біг по мокрій осінній вулиці.
Люди завжди шукають свій стандарт, хай би яким нестандартним він не був для оточуючих.
Не було сенсу чекати Його повернення. У нього буде типова кішка і нормальне життя. Рано чи пізно це повинно було статися. Вона відчувала це кістлявим хребтом ще тоді, коли він вперше взяв її в квартиру.
У кожного своя свобода і свої правила . Зробивши два кроки, кішка полетіла донизу. Перевернулась доверху мохнатим пузцем: не хотіла приземлятись на лапи, останнім хотіла бачити небо, а не мокрий асфальт…
Всім відомо, що у котів дев’ять життів. Але мало хто знав, що у Неї це було дев’яте. Нічого страшного. Вона просто знову втекла. В неї добре виходило тікати…навіть від себе.
