Початок тут http://gak.com.ua/creatives/1/25914
Об’їжджаючи вдосвіта фільварок на своєму вороному жеребцю, Соня Лепська почула тупотіння копит і рев худоби.
- Пся крев! Знов, те бидло хлопське краде товар. Коли сі то все скінчит? Повбиваю скурвих дітей! – Вона пришпорила коня і полетіла до хлівів. Злість била фонтаном з грудей, тиснула, переповнювала економку. Соня ненавиділа цих людей котрі щось від неї завше просили, хтіли постійно їсти, крали; ненавиділа цей світ, що так неждано зломився саме посередині її життя. Як це так, ще вчора, здавалося, таке влаштоване, розмірене і непорушне життя рухнуло. І тепер тріщить як стара кожушанка. Давно вже немає званих обідів, відійшли десь у вічність бали. Панство емігрувало. Слуги, прислуга, робітники, ніхто вже не слухає її - економки пана, від імені якої раніше тремтіли. Всі розбігаються хто куди, ще й кожен намагається прихопити із собою частку панського майна. Жандармів немає, поліційні відділки пусті, кожен рятує свою шкуру. Лише вона - Соня Лепська, мусит про всьо то дбати і стерегти.
- Холяра, ясна! Ті, кляті бидлюки розтягнут всю Польску, раньше за німців. - Соня сперезала коня пужалном і галопом влетіла у відкриті двері хліва, там було порожньо. Вона розвернулася і помчала до приліску. В сіріючій, передранковій імлі вона побачила вершника, що гнав корів до лісу.
- Стуй, злодюго! Стуй, курва мати! Пристрелю лайдака!
Соню Лепську в маєтку мали за жандарма. Челядь трепетала при вигляді цієї худорлявої, жилавої економки, в якої презирство не сходило ніколи з лиця. Проте хто знав її добре, ніколи б не повірив, якою Лепська могла бути ніжною і лагідною, коли бачила Стефана Яблонського. Соня не просто вірно служила своєму господарю, вона була коханкою пана. Ельжбіта – дружина Яблонського, майже, не приїздила до маєтку і вся та господарська метушня на фільварку її не обходила. Вона, вся її родина і діти жили: або у Лодзі, або ж у Парижі. Завжди хвора, заклопотана дітьми, пані Яблонська ніколи не вела господарство, навіть не знала звідки береться вся та розкіш. Змучений постійними мігненями пані, Стефан Яблонський і так був падкий до дівок, а тут молода, досить вродлива дівчина, феміністка, яка на відміну від панянок - канонічних, затурканих католичок, могла, і чарку перехилити, і підстрелити з рушниці зайця, і їздити верхи, нарівні з чоловіками, запала в серце влюбливому панові. Всі накази Лепської, всі її забаганки, в маєтку, виконувалися першочергово, і тепер, коли пан від’їжджав, то видав їй, майже, індульгенцію на маєтність. Проте Соня відчувала себе покинутою і обдуреною і від цього звіріла, кидалася на слуг, але як вірна дворова собака продовжувала стерегти добро. Лепській здавалося, що цим вона збереже те колишнє, таке примарне щастя. Вся прислуга і робітники просто панічно боялися економки.
Орест, як тільки почув її скрипучий прокурений голос, облився холодним потом. Згадалося, як років три тому, його шмагали на стайні, за знезначну провину із наказу все тієї ж Соні.
Він відпустив повіддя, присадив коня і, якось, увесь обм’як. Ніби холодна змія залізла йому до серця із тим гортаним криком із тим «Курва мати».
- Ах, ти ж скурвий сину, захтів панського добра! Сволото, пуйдеш до трибуналу! Казалам Стефану, що пригрів змію на грудях. Так, ти лайдаче, платиш за панську ласку!
Налетіла, з розгону огріла по голові нагаєм, аж шкіра здулася на лобі в Ореста. Він впустив з рук вуздечку і злетів із сідла. Та Соні цього було замало, вона не спинялася, раз у раз сиплячи удари на скривавлену голову чоловіка. Кінь бив копитом Ореста по розбитих ногах.
- Пані, я не крав - це борг! Пан мені не заплатив… – Орест намагався виправдовуватися, та нагайка зі свистом розсікла йому обличчя.
- Бидло, псяк рев! Злодюга, байстрюк! – Кінь давив, топтав, здається, наступав на горло Оресту.
- Згною, пристрелю, псам згодую ! – Лепська не чула виправдань Ореста, вона була
карою, і та кара була у всьому: в її злобі, в її нагайці. Чоловік намагався закритися руками, та те мало допомагало. Пужално завдавало пекучих ударів. Тоді він підступив до коня, схопив за стремено, та лиш почув свист нагая і нестерпний біль знову сіпонув голову. Орест не стримався, смиконув вершницю за ногу й Соня, як суха хворостина, висмикнулася із сідла і впала на землю. Такого спротиву вона не чекала, тому підсилена люттю, пантерою вчепилася Оресту в обличчя. І тоді він вдарив. Ніколи до того не бив жінки, та й коней бив рідко, а тепер витяв. Вдарив по-простому, по-селянському - з розмаху, мав тяжку руку. Лепська м’ячем відлетіла на кілька метрів, впала непритомною, але як та живуча кішка знову звелася. Уже не матюкалася, а гарячково рилася в кишенях, намагаючись дістати револьвера , подарованого паном. Та Орест уже став тим звіром, що відчув кров. В ненависті вхопив кілка, що лежав під ногами і огрів економку. Він вже не чув її зойків, криків, молінь, а бив, бив, бив… Поки, врешті, вона не стихла і не змовкла. Враз Орест отямився і скам’янів, із занесенею в руці палицею.
Лепська лежала перед ним, в якійсь неприродній позі, з розкритим запіненим ротом і тільки кров цібеніла із її виска, а скляні очі дивилися кудись в хмари, поверх Орестової голови. І тоді його знудило. Ніби вся середина прагнула вивернутися назовні. Орест відбіг до кущів, впав навколішки і викидав із себе ще вчорашній сніданок. Коли дійсність знову вернулася до хлопа, страх і неймовірна ноша скоєного, тяжкою плитою притиснула йому груди.
- Боже, що ж я накоїв? Господи, милостивий Боже!..- він звівся, обхопив голову руками і побіг геть, до лісу. Там впав у ранкову росу і вже не плакав, а ревів. Його знову нудило, трясло пропасницею. Застиглі очі економки просто розтинали Орестові душу.
- Все, я душогуб, я вбийця!..- він качався по росі, як несповна розуму, рвав закривавлену, від панського нагая, чуприну. – Мені шибениця, кримінал. Що я накоїв?..
Так стогнав, мучився, толочив мокру траву, поки сонце не викотилося на пригірок, а його вірний Орлик фиркнув вологим писком в обличчя. Стрепенувся.
- Тікати! Так, так – тікати! А худоба? Худобу теж заберу, я її заробив. – Скреготнув зубами, розтер рукою по лиці злиплу кров, стрибнув у сідло і повернув Орлика до лісу зганяти розбіглу худобу.
3.
- Смотри, командир, тут какой-то чумной, в гразі валяється. Умер, наверно.
- Нєт живой, дишит.
- Давай сюда Овсієнка, он хоть шото по-польскі шарит.
Над Орестом схилися двоє військових. Зелені вигорілі гімнастерки, зірки на пілотках - не жовніри, подумав. Глянув на вояків, потухлим, безтямним поглядом. Прислухався - незрозуміла мова, але не німці, певне совіти.
- Наверно, молниєй шарахнуло. Смотрі, лошадь просто наповал… А всаднік вижил? Просто чудо
До бійців, від лісу, підійшов ще один військовий, обперезаний навхрест шкіряними ременями, в картузі, на петлицях гімнастерки сині ромбики. Сивина на скронях вказувала на вже не молодий вік військовика. Судячи із усього - то був командир.
- Давай сюда Овсієнка, он хоть шото по-польскі шарит.
Старший військовик поворушив Ореста. Той застогнав, спробував розкрити посохлі губи. Лише шепіт зринув із вуст.
- Где твой, Овсієнко, тваю мать?! Как я буду говорить с етім всраним паном? – виругався нетерплячий командир.
- Овсієнк-о-о! …к-о-о! – відбилося луною від лісу.
Орест повернув голову і помітив, як до них біг зовсім молодий, захеканий боєць. Гвинтівка з пристебнутим багнетом, в його руках, здавалася, такою великою, що хлопця, аж хитало від її ваги.
- Товаришу командір, боєць Овсієнко по вашому ...
Старший перебив його, махнувши рукою:
- Спросі етово пшека, далеко лі до Буга? А то я єго расстреляю, как шпіона.
- Панове-товариші, я не поляк, я українець, – зболено витиснув із себе Орест.
- Тху-ти, а чево ж здесь, на польской території?
- Від пана втік.
- Наш, значіть – батрак.
- Ні я не батрак, я мав своє хазяйство, а в пана за старшого конюха працював.
- Он як! – зразу ж спохмурнів старший із вояків. Підозріло глянув на Ореста. – І куда тепер путь держиш?
- До вас, до Ковеля, там рідня. І худобу туди жену. Правда, по лісу, від грози розбіглася.
- Коровкі ето хорошо, браток. Совєтская власть тєбя отблагодаріт.
- Ви не зрозуміли, худоба - то моя платня. Пан мені заборгував.
- Что ж разбєрьомся. Овсієнко собері коров! А етого, старшого батрака, в первий отдел!
***
Довго ждала Ганна свого чоловіка. Поливала тітчину подушку слізьми, а коли прийшли німці, повернулася з дітьми в село. Дім їхній ще повністю не рознесли, дах був над головою і навіть вікна із шибами, тому тут і залишилися.
Ганна не йняла віри слухам, що плели про її чоловіка, вірила - дасть про себе звістку. Не такий Орест, щоб отак пропасти в безвість. Та роки минали. Пронеслася ураганом війна, здається, минуло те лихо стороною село, аж ось нове горе. Якось зранку, оточили поселення військові, уже не німці, а нові польські жовніри і совіти. Людей заганяли просто у вантажівки і грузили як худобу. Брати з собою не дали нічого, лише саме необхідне. Так розпочалася операція «Вісла».
Маси, мільйони людей, було зірвано, вивернуто з корінням із нажитих, облюбованих, споконвічних земель, вивезено, викинуто і розпорошено по всенькій Україні: на Волинь, Донбас, Херсон. Без продуктів, пожитків, теплої одежі, збережень, переселенці були кинуті напризволяще, на виживання.
Їх, пару сімей із Забужжя, вивезли на Волинь і поселили в покинутих німецьких хуторах. Без хліба, без господарства, без нічого, як останніх вигнанців, безхатченків, хоча й обіцяли всьо то дати, бо ж там, за Бугом залишили все. Тільки руки, чотири стіни і три пари голодних очей.
Ганна то все перенесла, витерпіла. Вона вижила, бо була сильна, мусила бути сильною, жити задля дітей. Її материнський інстинкт надавав сили, тримав на цій землі, був для неї другим диханням. Бо любила до нестями трійко своїх кровинок, задля них все терпіла і не жаліла себе. А ще, десь глибоко в душі, вірила, надіялася і чекала Ореста.
Лише багато років потому, діти виробляючи метрику (стара була втрачена при переселенні) для Ганни, в архівах знайшли замітку в «Радянській Україні» за 1939 рік, де було сказано, як радо зустрічали західні українці своїх визволителів і, що Орест Гірник передав стадо корів Радянській владі, як дяку за визволення його від панської неволі.
...
