***
У більшості випадків серпневі ранки вони проводили саме в отих байдикуваннях, на перший погляд тільки марні витрати часу, блуканини або відряджання необхідні ігноруванням розгардіяшу туристів, одвічні розшуки ізольованих місцевостей, протяжні супокої, мовбито звільнені від приманливої неосяжності Середземномор’ї. Літо було в розпалі, і щодня, місто поповнювалося все іншими й іншими парсунами чужоземців. Майже кожного разу, перед обідом, озброєні картою міста, потрібними окулярами від сонця й, для аби-якого випадку, зонтами з дерев’яними ручками, Марк і Хельга покидали мотель старого друга й перегодя, оминаючи міст з грифонами, зникали в сум’яттях тутешніх мешканців, що кишали ві всі напрями. Здавалося що ота ранкова урочистість, достеменна потрібній та підкріплюючій вправі, являлась єдиним рішенням кросворду, лабіринту або гри введеною безміром міста, заповненого базиліками, парками, музеями та іншими артефактами, що виявляли емфаз за надто заплутаної архітектоніки. На побічних заулках, точніше на роздоріжжях бульварів та вулиць що відкривалися за припливами загарбної рослинності, вони длялися перед рундуками забитими вигідними в деяких випадках пшиками. Уникали великих магазинів, ринків, або дорогих ресторанів. Не те що недостача грошей означала би основну проблему в даному випадку, а скоріше, виснажливa задруга сумнівних облич, всі ті чужинці які задавали напрочуд ексцентричні питання, які вдавалися до дешевих трюків, розігравали дешеві сцени, але не вміли приховувати очевидні оманливі наміри. У таких випадках карта була пустим навантаженням, позбавленим будь-якого значення. Не мала жодної потреби, коли починали розуміти, що заблукали, що були змушені звертатися до вуличних продавців, до представників закону, або, в гіршому випадку, до бездомних осіб. У такі моменти, за незначні суми, могли довідатись необхідних координат. Але коли все ускладнювалося аж до незрозумілої тривоги, коли самі собі намагалися продемонструвати володіння над собою, як висновок фальшивої безпеки, оминаючи віковічні платани, трамвайні або тролейбусні станції, відмовляючись від зупинки щоби не спровокувати в домислах іншого неконтрольовані почуття страху, казали собі що все буде добре, нагадували що прийшли сюди з ясною метою, повідали що встигнуть хоча б на вечерю.
Прозираючи інші дороги, силкуючись завбачити арабеску зображень зростаючих за линвою листя, живоплотів, обколупаних огорож, по той бік понтону або шеренги дерев, отіняючи лінію жаданого виднокругу, шукали нез’ясовні об’єктиви, закляклі пункти, відтворені на діаграмах нечітких сприймань. Не впадали в опалу, не втрачали самовладання, не удавалися до пригноблюючих осудів, тому що ті безглузді блуканини створювали сукупність отих подій від яких не чекають жодного конкретного результату. Місце наповнялося об’єктивами вартих всієї уваги: перепліт історії та присутності донесеної до рубежу допустимості. На просторих площах, особливо в населених пунктах, в південь будівлі, тротуари, розгалуження розкішної зелені або все те що входило в конус погляду, абияк, в отій нестерпній спеці, здавалося позбавленим будь-якої тіні. Інтенсивність світла, відтінки основних кольорів, важке повітря і все те що можна було осягти поглядом без будь-яких силкувань, змушувало вдихати, водночас з невиносним припахом, що випливав майже з нутрощів твого тіла, свого роду продовження реальності якої не можна було позбутися. Ти дихав в унісон з пристінками, з алеями, з недалеким морем, з небом що забувало очевидні відливи на аурі твоєї душі. Водночас, з тобою, до пристані непізнання протискалося абсолютно все, усе те що огортало тебе, що визначало ту повітряну кліть, в якій ти починав учувати себе заручником. Там, у тому місті, в той час дня, Марк знав, що не виявить бреші необхідної для втечі від того що Хельга називала “звичайністю”. І все таки, з кожним кроком, може вперше в їхнім суспільнім існуванні, вони учували себе все ближчеми, більш присутніми один для одного, більш зрозумілими й такими вільними.
- Сюди! відчеканив він, читаючи на фільонці виробленій в рельєфі, пофарбованій в жовтий колір і обведеній тонкою пластмасовою рамкою, обколупаною на окрайках, назву вулиці даль якої провіщала конуси підкріплюючої тіні. Принаймні, на перший погляд, не далеко від роздоріжжя, де спинилися на хвилину, світло ставало слабкішим. Здавалося, що кучер осліплюючих тонів з неподалік, там де дорога звужувалася, спотайна єднаючись з морем, поволі прибирав нальотів неба бажаної осені. Не з’ясовуючи слів чоловіка, підпираючись на парасольку з дерев’яною рукояттю, Хельга не робила жодного кроку. Не знала чи відповідна напруга викличе моменти очікуваного задоволення. Думка що завжди і звідусіль знайдеться шляху вороття, змусила її підкоритися інстинктам. «- Спробуймо» сказала собі. “- Під оцим сонцем нічого нового вже і не знайдеться “.
Майже й бар до якого Марк приближався, не знаючи що підштовхнуло його до такого поруху і, перш за все, чому на деякий час залишив свою дружину посеред дороги, навіть і те поміщення, на мить з’явилося перед його очима відклеєною від обезбарвленої тканини пам’яті будівлею. Існувало щось досить прохідне, добре відоме, звісне і таке інтимне його існуванню в побудові отого простору. Усе те подобало на сон якого ніколи не можеш позбутися, спомин якого супроводжує тебе протягом усього житія, хоча, навсправжки, ота фантазія не має нічого виняткового в своїй сутності. Приналежить дитинству утраченому на узбережжі забуття. Висока, імпозантна і слабкувато затьмарена іншим будинком з побілля, ота будівля вабила помітною розбіжністю. Не гармонувалася з загальним покрійом того міста. Здавалося, мовби, хтось з ясним умислом, хотів видалити відповідний прямокутник картону, відтворений на стародавній листівці щоби, згодом, приклеєти його на абияке полотно, написане анонімним автором.
Причеплений за деревяну опору з правої сторони дверей, металевий прямокутник, пофарбований у блідо-жовтий колір був розписаний тим що, здавалося, означало назву отого приміщення “Склеп”. Дивна назва, думав він, напис що не казав йому абсолютно нічого. Думав що краще було б відійти. Може зявиться можливість і повернеться в інший день. Наодинці. Але щось з середини, щось сильніше та імпульсивніше за розсудність, щось незрозуміле і зовсім незначне зобовязувало його залишатись на отому, здавалось би, задеревянілому місці.
Учуваючи солоний смак порохняви, на плесі вітрини що всотувала околишнє сухе повітря, він убачав силует дружини. Там, на кватирі димянистого скла, її тендітне тіло, руки, волосся, очі, голова нахилена трохи вліво, абсолютно все виділяло заяложений відкид того, що він таємно прагнув прозивати “тінявою статуеткою”.
