Переглядаючи свої старі, ще студентські записи, натрапив на один, що вже давно якось випав мені із пам’яті. Хоча, коли згадав про це, то вже й наче він зовсім не випадав, бо, як виявилось, пригадую усе майже до зайвих деталей. Ось, сиджу у парку Франка, навкруги займається на весну, тримаю у руках підручник із права, бо ж саме у цей час мав надію щасливо перетривати чергову сесію. Нараз присідає коло мене якийсь старий із паличкою, несміло вітається, запитує котра година. Приглядаюсь неохоче до діда, витягши із грудної кишені мобілку й засвітивши віко монітора даю точну відповідь на поставлене питання. Хоча що таке час, тим більше для людей котрі вже зводять із ним останні свої порахунки. Бачу, що старому не терпиться почати, може почасти й від скуки, хоч якусь розмову. З усього видно, думаю собі, що чоловік, певно, недалечко мешкає і вийшов подихати свіжим повітрям, оскільки, як казав, весна вже потроху б’є в груди. Завелася розмова, з огляду на його вік пробую вивідати дещо про воєнні роки. Ну, думаю, колись дід, де ти був і що робив у ті далекі буремні роки. Але найперше аби не пошитися в дурня запитую про всяк випадок у старого з якого він року.
- А Ви як думаєте? – нараз питанням на питання відповідає той.
Оскільки я саме у цей час почав працювати над збіркою матеріалу про партизанку й приблизну орієнтуюсь люди із котрого року народження брали у ній участь, й ще раз пильно приглядівшись до старого, кажу, що, думаю, приблизно із двадц’ятого. Ну, подумаєш, помилився на якихось п’ять років. Старий виявився із 1915 року народження, тобто на сей момент йому виповнилось вісімдесят сім років. А тут ще одна несподіванка: дід сам родом із Перемишлянського району (с. Горинці) й мешкає зараз у дітей у Львові. Несподіванка полягає у тому, що ми майже земляки, і терен на котрому я заповзявся з твердою наполегливістю досліджувати націоналістичний рух саме межує із Перемишлянщиною. Отож, тому й не дивно, що одним із перших питанням котрим поцікавився було те чи був старий у підпіллі.
-Ні,-каже,- коли почалась Друга світова, я саме служив у польськім війську в Кам’янці Струмиловій, в артилерії.
Тут моя цікавість із неприхованою радістю, що аж заясніла на обличчі, із пропорційною кількістю почала рости угору. Як тільки зачувши щось реальне про війну я умить шостим чуттям збагнув як пощастило мені зустріти цього чоловіка, і що розповідь ця може бути цікавою з багатьох обставин.
Приглядаючись за розмовою час од часу на зісохле, але не позбавлене якоїсь внутрішньої, душевної заспокоєності, обличчя цього чоловіка, я проймався ураз то захватом, то певним жалем, уболіваючи серцем за долю цілого покоління, котрому випала незмірно важка ноша. Тому, що це нам, дітям сонячних мирних буднів, ті далекі грозові і водночас трагічні дні здаються якимись нереальним подіями, списаними у сотнях пожовклих мемуарах. Але ось вартує лишень наблизитись, торкнутися бодай пальцем, краєчком вуха цього минулого, що ще живе, доживає поміж нас, як усе воно, минуле, враз стає наче на долоні із усіма його страхами та переживаннями.
Намагаюся уявити собі цього старого чоловіка молодим, у польській воєнній уніформі із трикутним кашкетом з “ожелом” і гвинтівкою черезе плече. А тим часом він продовжує далі.
Як наступали німці на Варшаву, каже, я був серед її оборонців. Німаки так лупили, що говорили буде вода і камінь із польської столиці. Після розбиття, нас із десяток земляків-українців лісами пробивалося назад додому. Десь коло Белза трохи затрималися у місцевого господаря. Помогли йому викопати бульбу, за що той нас добряче відгодував. У цей час німці ще стояли по деяких галицьких містах, а большевицькі частини готувалися їм на заміну по лісах. Одного разу довелось навіть натрапити серед лісу на такі совітські частини, але старшина котрої поставився добре до нас, можна сказати по -батьківськи, й відпустив додому. А вдома що? Зраділи вельми – Миханько повернувся!- бо ж гадали що я давно вже загинув. Зате брата москалі забрали, повернувся аж після війни.
- А як щодо партизанки? –невтримуюсь й заганяю старого прямо у саму, як то кажиться, гущу подій.
Була, каже, але то самі бандити, що косили під партизанів. Грабували населення, навіть убили священика. То вже згодом прийшла справжня УПА (командир Василь Шевчук) і їх усіх повистрілювала. А як прийшли знову совіти, то “агітували” батька аби записався до колгоспу. Вивели на двір, повалили на землю і били, а найдужче старався місцевий учитель. Пізніше я йому відплатив за батька. До колгоспу натомість підписалась мати. А потім прийшли знов свої і вбили батька за те, що “пристав” до колгоспу.
- Та так, кажу, то трагедія була по цілому краю!
Глянув я на діда – старий, а в очах дивиться пережите. Каже, те давно було, а так наче нині.
Далі в мене починались вже пари. Треба було йти, хоча з радістю прогуляв ще не одну б. Схопився я, а й дід за мною піднявся теж. Дивиться крадькома в очі, наче з боязню намагається простягти на прощання руку. Висповідався Вам, каже, та я вже цього й не чув. Пішов у напрямку університету, а він ще, напевно, стояв собі, дивлячись мені услід, й думаючи про щось своє, пережите й наболіле, що знов, зовсім несподівано, ураз постало у пам’яті.
